Останнім часом у Тижні з’являється дедалі більше матеріалів про читання — від досліджень про вплив читання на особистість до рецензій на окремі книжки. Можна сказати, що це наш стихійний інтуїтивний спротив кліповому мисленню, засіб інформаційної гігієни та консервативний прояв водночас.
Для ближчого знайомства з командою Тижня розповідаємо, чому кожен із нас вважає читання важливим, як змінюються стосунки з читанням і які книжкові вподобання мають ті, хто працює над матеріалами.
Маргарита Дикалюк, головна редакторка Тижня
Нині живемо в час, коли придбати якісну українську книжку не проблема, часом проблемою буває знайти достатньо часу для її прочитання.
Буду відвертою, дитиною не завжди любила читати, часом мені це видавалося мабуть необхідністю, а не задоволенням. Але інтересом до книг все ж завдячую своїй бабусі, яка завжди намагалася розшукати у своїй імпровізованій бібліотеці щось таке, що зацікавило б дитину. Так я познайомилася з «Тореадорами з Васюківки» Всеволода Нестайка, пізніше з її подачі до моїх рук потрапила «Чорна рада» Куліша. Якось під час зимових канікул саме вона допомогла мені дістати роман Уласа Самчука «Волинь. Куди тече та річка». Як не дивно, але у 2000-х у найближчій районній бібліотеці знайшлося тільки два примірники книжки…
Тепер же книжки — це про відпочинок, саморозвиток, пошук відповідей та професійне зростання. Мабуть, дуже важко виокремити кілька книжок, які будуть взірцевими. Тому розповім про ті, які прочитала нещодавно і які запланувала до прочитання найближчим часом.
Чільне місце у моїй бібліотеці посідають книжки, написані військовими у війну та про війну. Серед них роман про пілотів БПЛА «Пташники» від Дмитра Калинчука, збірка Сергія Демчука «Ціль припинила існування» та Дмитра Крапивенка «Усе на три літери». Це абсолютно різні історії, які, проте, поєднує одна центральна тема — війна, а точніше, долі людей під час війни, обстріли, виконання бойових завдань та звичайного тилове життя. На мою думку, не буває багато мілітарної літератури. Ба більше, вона потрібна уже, а не після завершення війни. Якщо ми не напишемо про це зараз, то пізніше наші вороги перепишуть історію війни на свій лад. Тому щиро вдячна військовим, які поміж виконанням своєї безпосередньої роботи, можуть писати про війну.
Серед книжок, які вже почала читати, — «Букова земля» Марії Матіос, «Шептуха» Тамари Горіха Зерня. На черзі — «Книга для дітей» А. С. Баєтт про родинні трагедії у період вікторіанської епохи. Також із нонфікшн-текстів, обов’язкових до прочитання, маю нову збірку есеїв від Оксани Забужко «Наша Європа», яку купила на нещодавньому Книжковому Арсеналі.
Ольга Ворожбит, заступниця головної редакторки
У нашій сімʼї читання — це звична рутина вже майже для всіх (включно із найменшим, який тільки вчиться ходити самостійно, але коли бере до рук свої книжки-картонки, то імітує читання). Я звикла досить багато читати, а впродовж останніх кількох років — не тільки читати, а й слухати аудіокниги, і тішуся, що, здається, старші діти також перейняли цю любов. Для мене дуже важливо, аби вони мали звичку читати щодня, бо це, в першу чергу, про вміння фокусуватися. У сучасному світі, переповненому короткими відео та рілсами, це, здається, буде одна з речей, за які усі ми боротимемося, особливо, коли йдеться про дітей та підлітків.
Звісно, що останні роки багато змінили в моїй культурі читання. Ще кілька років тому я не могла собі уявити, що слухатиму книги, та й зараз я все ще людина тексту, але слухання тепер також займає чимало часу. Ну, і коли доводиться слідкувати за російськими ракетами, то важко розслабитися і просто читати.
В основному я читаю більше нонфікшну, аніж художньої літератури. Минулого тижня польський колега порадив почитати «Тишу над степом» (“Cisza nad stepem”) Йоанни Чечот. Це історичний репортаж про постколоніальне сьогодення Казахстану. Дуже захопила ця книга. З художньої літератури люблю читати американських романістів — Дона Делліло, Сола Беллоу. Також мені цікаві автори, які пишуть про Південну Азію, або родом звідти — окрім Салмана Рушді та Арундаті Рой, які є українською, сподобалися історичні романи Амітава Гоша. Зазвичай, читаю кілька книг одночасно. Ось зараз, окрім «Тиші над степом», ще «Дім на горі» Валерія Шевчука, який лежить коло ліжка, та «Доцю» Тамари Горіха-Зерня — з телефона.
Алла Лазарєва, головна редакторка французької сторінки Тижня
Останнім часом захотілося перечитати класику: «Чорну раду» Пантелеймона Куліша та «Бояриню» Лесі Українки. Чому? Так і відразу і не скажеш, але цілком можливо — в пошуках непрямих паралелей з нинішніми часами.
«Чорна рада», в проєкції на сьогодення, це історія політичної спецоперації на користь Москви, з використанням фейкових новин та «чорного піару». Безперечно, в часи Кирила Тура та красуні Череванівни таких термінів не існувало. Але це зовсім не означає, що успішні політичні інтриги не спиралися на ті ж базові механізми, що й нинішні інформаційні війни. Змінилися інструменти, але не технологія. Та й кінцевий бенефіціар все той же: московський імперіалізм.
Яскравий пригодницький роман про події далекого 1663 року нагадує уважному читачу просту істину: український розбрат завжди працює на інтереси сусідніх імперій, і насамперед — російської. Приклад усунення від влади, як сказали б пізніше, гетьмана-«самостійника» Якима Сомка наочно демонструє, що підступ та підкуп були звичною зброєю Москви, — що в ХVII столітті, що нині.
П’єса «Бояриня» Лесі Українки — про те, наскільки український дух, волелюбність та звичаї не вмонтовуються до стандартів Московії з її закритістю та деспотизмом. Себто, твір не тільки про руйнівні наслідки падіння Гетьманщини, він набагато глибший. Але сьогодні, в проєкції на нинішню російсько-українську війну, око вихоплює насамперед політичну складову п’єси, ту очевидність, що українське в російських лабетах розвиватися не може, воно задихається й гине.
Максим Нестелєєв, культурний оглядач
Читання важливе, бо це подвійне задоволення: допомагає згаяти час і дає інтелектуальну поживу мозку. Втім, важливо вибирати правильні книжки, які б розважали, навчаючи.
Раніше я багато читав просто заради задоволення, а тому це було безсистемне читання, тепер же я читаю для роботи, але оскільки робіт у мене кілька, то це доволі різноманітне читання. А ще раніше я багато читав на папері, а тепер здебільшого в планшеті, бо так зручніше, і можна креслити книжку, не завдаючи їй шкоди.
У мене немає улюблених жанрів, але є улюблений стиль — постмодернізм. Улюблені автори — це Джеймс Джойс, Умберто Еко і Томас Пінчон. Нещодавно прочитав Персіваля Еверетта «Джеймс» і Йона Фоссе «Трилогію», збираюся читати Хан Ґан «Уроки грецької». Це все нові лауреати провідних літературних премій, хочу бути в курсі того, що зараз актуально.
Ольга Петренко-Цеунова, історична оглядачка
Люблю читати і обговорювати прочитані книжки — це звичка філологічної освіти, яка потім потребує підживлення, коли спільні семінари закінчуються. Рік тому започаткувала читацький клуб у своєму районі, щоб сформувати коло однодумців для обговорення книжкових вражень.
Люблю читати поезію, есеї і спогади. Поезія повертає відчуття вимовності, коли здається, що жодні власні слова не спроможні. Есеї захоплюють народженням думки в процесі. Спогади — це щось на межі між нонфікшном і фікшном, документування досвіду з відстані часу, конструювання власної життєвої історії з елементами художності. Зараз на моїй полиці чекають на прочитання найближчим часом «Спогади» Надії Суровцової, «Свобода і далі» Галини Воскобійник, «Ars Longa» Дарії Віконської і збірка вибраних творів Петра Франка.
Анастасія Крупка, міжнародна оглядачка
Хто зі мною знайомий, той знає, що я і книжки — одне ціле. Це завжди для мене найбажаніший подарунок, найприємніша покупка — і так було постійно, з самісінького дитинства. Мені подобалося, що завдяки книжці ти можеш щоразу проживати інше життя, дофантазовувати історії, вигадувати зовсім інший фінал, якщо реальний розчарував. Або просто пізнавати цей світ — у дитинстві у мене була чимала колекція енциклопедій.
З часом мої стосунки з читанням, звісно, дещо трансформувалися. Зараз я надаю перевагу біографіям, історичній літературі, українській класиці. Читання допомагає відволіктися від новин, у потоці яких доводиться постійно перебувати, розширити власний кругозір. Це звичка, яка прекрасно структурує день, дисциплінує, тримає у тонусі. Врешті-решт, чудово, коли є можливість обговорити прочитане, знайти коло однодумців.
Мої рекомендації з прочитаного останнім часом:
- «Микольцьове щастя» Мирослави Кирильчук, Видавництво Юлії Сливки: неймовірний роман про людські долі та вибір на тлі доби УПА, вражає трансформаціями героїв, колоритністю мови;
- «З країни рижу та опію» Софії Яблонської, видавництво «Віхола»: приголомшливий тревелог, який знайомить читача з Китаєм 30-х років минулого століття — тут про опій, піратів, місцевий побут і звички;
- «Ми знайдемо свого Марселя» Інни Мірошниченко, видавництво Stretovych: відверта історія про шлях до усиновлення, побудована на особистому досвіді;
- «За маму, за тата» Каріни Савариної, видавництво punkt publishing: «роман симптому», перша в Україні художня книжка про розлади харчової поведінки — дуже відверта та зворушлива історія про травму і зцілення.
Альона Ключник, smm-менеджерка
Я завжди любила читати, це була невід’ємна частина мого дорослішання. Але вже у свідомому віці мала декілька переламаних моментів.
24 лютого 2022 року, коли мої смаки відійшли від наукової фантастики до трилерів, жорстких і кривавих.
4 травня 2023-го, коли народилася донька, я перестала читати щось для себе і читала лише те, що стосується психології дітей та їхнього розвитку.
31 грудня 2024-го, коли я почала читати щось для себе і відкрила світ роментезі та дарк романів. Ці жанри стали моїм ескапізмом від буденного життя, рутини та обстрілів.
У списку улюблених можу назвати: Кафку, Толкіна, Кідрука, Герберта, По, Сапковського, Дуглас, Арментраут, Маас, Кван, Маррс, Каррізі.
Іноді зіштовхуюся з «книжковим» булінгом типу фентезі і дарк романи чи роментезі — це не книжки і взагалі «фу», не те що «висока література», але дехто забуває, що читання для кожного має свій сенс і цілі. А коли читаєш фентезі, розвивається уява, креативне мислення та здобувається інший вид досвіду. Та й взагалі, я коли читаю такі книжки, наче дивлюсь кіно.
Тому, якщо ви зараз не читаєте, то подумайте, можливо, ви читаєте не те під впливом і думкою суспільства? І варто подивитися в бік інших жанрів?
Я б радила:
- «Пасажири» Джон Маррс — для тих, хто хоче чогось хитромудрого і з дещицею трилеру.
- «Нашіптувач» Каррізі — для лоскотання нервів.
- Цикл «Із крові і попелу» — як яскравого представника роментезі з цікавою світобудовою й іншим поглядом на створення вампірів.
- «Квіти для Елджернона» — тим, хто хоче подумати.
Віталія Залізняк, помічниця керівника
Із дитинства мама намагалася прищепити нам із сестрою любов до читання. В домашній бібліотеці були і українські народні казки, і Коцюбинський, Стельмах, і Кобилянська… Проте в шкільні роки читання було більше примусове, шкільна програма, яку треба було читати, а це було не завжди цікаво.
Жага до читання зʼявилась в університетські часи, тоді я знаходила час і на читання детективів, трилерів, фантастики… Відтоді полюбляю ці жанри.
Зокрема, улюбленим авторами стали Іларіон Павлюк, Макс Кідрук та Мартин Якуб. Цікавими історіями для мене є і твори Елізабет Гілберт.
З останнього, що припало до душі, це Тамара Горіха Зерня «Доця», Рустем Халіл «Часу немає» та Халед Госсейні «Ловець повітряних зміїв».
Читання для мене зараз — це відволіктись від тривожних негативних думок, трохи переключити увагу, побачити в цих книжках трагічнішу історію, ніж моя, побачити, з якою силою та терпінням головні герої долають свої труднощі, залишаючись при цьому добрими та чуйними до інших.
Читати потрібно, просто треба знайти своє серед усього різноманіття книжок.