Не всі згадки про філософію Фридриха Ніцше в Україні завше закінчувалися беззастережними зачудуваннями. Щойно перші хвилі модерністського мистецтва рознесли віншування німецькому мислителю, відразу знайшлись і його відверті гонителі. Часом їхня критика виглядала слушною, подекуди натягнутою, деколи хибною, деінде вигаданою. Та хай уже там як, а прецінь Юрія Кміта, письменника, літературознавця, перекладача й етнографа, варто визнати за того, хто наважився здійснити заледве не першу спробу розкритикувати визначальні засади ніцшеанства.
Народився Кміт у селі Кобло, що на Львівщині (1872). Після студій у гімназії Самбора закінчує Львівську духовну семінарію (1899). Завдяки класичній і богословській освіті, публікаціям, а також активному громадському життю, його здобутки визнано в осередку галицьких інтелектуалів. Але членство в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка не завадило йому служити парохом на Бойківщині та капеланом в Українському січовому стрілецтві. Він друкується у періодиці, використовуючи псевдоніми та криптоніми — Задуманий; Ю. К., зокрема в Літературно-науковому віснику, дописуючи про письменників європейської й американської літератури. Подекуди робить огляди творів українських авторів, як-от Івана Карпенка-Карого чи Михайла Коцюбинського. Пише статті з етнографії й історичні розвідки про діалекти бойків або шкільництво, життя духовенства й інтелігенції, використовуючи фольклорні джерела та локальні документи. Ба більше, Кміт і сам автор оповідань і повістей: описує соціально-побутові реалії, змальовує природу, характер і почуття сільського мешканця. Нарешті, Кміту випало відзначитися релігійно-патріотичними проповідями. Втім увагу привертають і його листи до класиків: Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Гнатюка.
З усього літературно-критичного доробку Кміта дозволимо собі виокремити статтю «Фридрих Ніцше» (1901). Поява ніцшеанства в Україні, на його думку, має завдячувати проблиску модернізму. Тож, як і належало релігійному моралісту, він одразу закидає молодому поколінню декадентів індивідуалістичну хворобливу гарячковість і нервовість, а ще — підсилені впливом алкоголю й абсенту галюцинації. Вина за все це, звісно, лягала на Ніцше, котрому судилося здійснити теоретичну синтезу модернізму. На початку розвідки Кміт удається до карикатурно-зневажливого зображення тоді вже популярного мислителя:
Писання Ніцше, як і писання інших модерністів, се божевільні оргії безоглядного, крайнього індивідуалізму; се наруга над нормальним людським духом і його чинниками, над здоровим розсудом (le bon sens); се знехтованє психольогічних і льогічних правил думання. Тут повна анархія в науці, фільософії, етиці, релігії, тут погорда для угнетенних, пригноблених, неосвідомлених мас, тут іронічно-саркастична насмішка над демократично-поступовими стремліннями і прямованнями, тут повна воля невгамованих інстинктів і диких, іноді варварських забаганок одиниці.
Відтак автор оглядає визначні віхи Ніцшевого життєпису. Його стаття вийшла наступного року по смерті філософа. Тому не варто думати, ніби Кміт оперував якимись унікальними даними чи дослідженнями. Йому довелося відтворити розхожі легенди, переважно самого Ніцше, зокрема про його нібито польське походження. Зрештою, біографічна довідка знадобилася Кміту переважно для того, щоб якось ув’язати ніцшеанство з індивідуалізмом. А на додачу було необхідно згадати тих, у кого Ніцше переймає свої ціннісні переваги. Передовсім Емерсона, що «легковажить історію» та «головну вагу кладе на права індивідуальности». Щоправда, Кміт уважає Ніцше людиною ввічливою, ніжною й обережною, мовчазною, вразливою, коректною й аристократичною. Та йому невтямки чому, ніколи не відкидаючи жіночого товариства, Ніцше «на феміністичний рух накидався мокрим рядном». Отже, речник індивідуалізму дивує його своєю стриманістю попри неабияку затятість. Утім аспекти цієї парадоксальності Кміт анітрохи не розвиває.
Вказуючи на те, що дослідники розподілили філософію Ніцше на три періоди, Кміт узагалі не тримається ніякої періодизації, не бачачи жодної підстави для такого поділу. Тому закидає філософу безсистемне мислення, постійні повтори, перескакування, суперечності, туманності, бездоказовість, уривчастість, афористичність і несамостійність, а надто — містику. Ніцше буцімто було до шмиги розглядати різні питання впереміш: етичні й естетичні, культурні й історичні, наукові, релігійні чи філософські, суспільні й економічні, політичні та правові тощо. Головне джерело його запозичень — античність. Однак усі взяті звідти гіпотези Ніцше «накручує на свій лад».
Читаємо часто і чуємо вислови: Ніцше фільософ — фільософія Ніцше. Скілько в тім правди? Ми скажемо: Нічогісінько. Кождий фільософ, що проголошує свою науку, намагається подати на її правдивість льоґічні, розумові і досвідні докази, арґументи. Туманність, містику, езотеризм, симболіку полишає на боці. Ніцше робить противно. Вже самі наголовки та титули його писань вказують на якусь неясність, фантастику, парадоксальність, на хмарне поетичне віщованє і пророкованє, а не на фільософію в правдивому того слова значінню.
Поза сумнівом, око Кміта зашорене, нездатне помічати, що філософія Ніцше не про привереди того, хто конче зажадав оригінальності. Це намагання постійно підривати традицію, що приховано прагне влади, використовує вихолощені теми та поняття, вдаючи, ніби система надалі правочинна, хоча направду вона — мильна бульбашка. Кміт усе редукує до несамовитої суб’єктивності й обурюється, чому це Ніцше покладається на природний інстинкт і підпорядковує йому мало не всі культурні заведення.
Потому критик окреслює впливи на Ніцше вчення про «волю до життя» Шопенгавера, про домінування «сили перед правом» Гартмана та про «боротьбу за існування» Дарвіна. Хоча не каже, що всі ці три персоналії з їхніми позиціями Ніцше нещадно денонсує. Власне, ніцшеанська воля до влади нашому священику видається наївною та примітивною. Кміт убачав у філософії Ніцше лише фізичні прояви сили, нехтуючи могутністю духу. Та раптово згадуючи, що воля духу його концепції таки притаманна, зводить її до граничного скептицизму, бо замість істини Ніцше нібито постулює тільки забобони. Характерно, що в уявленні Кміта ніцшеанство зводиться до суцільної негації. Те, що після заперечення йде ствердження, здається, зігноровано цілком. Отже, боги померли, свободи волі та морального припису катма, залишається саме лишень Я з інстинктами. З іншого боку, те, що розум у Ніцше володіє здатністю вирішувати деякі принципові питання, він уважає суперечністю. Та суть у тому, що провокації та парадокси Ніцшевого мислення Кміт уміє читати лише буквально.
Все отже на світі брехня, лише парадоксальні афоризми Ніцше правдиві! Хто так дивиться на фільософію і хто так її розуміє, як Ніцше, годі найменувати його фільософом, а афоризмову, бездоказову науку фільософією. В реченню: «Нема ніякої правди, все дозволене» міститься цілий світогляд Ніцше як поета-мораліста.
Автор аніскільки не прагне розібратися навіщо Ніцше «квестіонує етичні вартости», з якої причини на місце справедливості ставить «еґоїстичне вирахування», чому підважує рівноправ’я на користь елітаризму, тоді ж як у християнстві, демократизмі та моралі милосердя виокремлює риси «деґенерації і упадку Европи». На думку критика, «Ніцше сам не знає, чого бажає» чи «хоче панства, тиранства і невольництва». Не можна не помічати того, що Кміт ототожнює думку Ніцше з ідеями лиходійства. Тому поспішає з однобічними висновками:
Все тепер хоре, немічне, несамостійне. Одна частина сучасної людськости повинна пропасти, а на її трупах має народитися «надчоловік», себто новий рід людей-аристократів, упривілейованих оліґархів; одна знову частина мусить стати невільниками оліґархів. Теорія «надчоловіка» основується на половому доборі і на переміні пород Дарвіна, хоча Ніцше відпекується анґлійського натураліста руками й ногами, бо хоче бути ориґінальним.
Кмітові спрощення не враховували того, що сила має бути спрямована також і на себе. Розуміючи це, годі питати хто пан, а хто невільник. Якщо такого розуміння немає, то місце філософії займає паразитування. Ніцше йшлося про докладання зусиль, а не про «повний дозвіл вдовольняти свої інстинкти, примхи і забаганки». Кміт абсолютно хибно редукує філософію самоперевершення до жадоби влади. За цілі десятиліття до появи нацизму він ідеологізує ніцшеанство, малюючи таку собі людиноненависницьку доктрину, в якій обранці долі збиткуються з упосліджених:
Ніцше освячує підступ, жадобу крови. Хижість, невмолимість, суворість, очорніння й інші такі злочини, коли се стає підмогою власти, сили і приємністю інстинктів.
Інтерпретації Кміта Ніцшевої філософії, що дістала наймення «божевільної утопії», вочевидь, обмежені християнським ученням. А тому він і бачив у ній агресивні напади варварського світу на цивілізацію вищого духу:
Яким робом витворилася мораль аристократів по поглядам Ніцше? … Культура почалася тоді, коли варварська раса зробила нахід на спокійну, тиху, слабшу… Так повстали грецька і римська культура, а на їх трупах культура Ґерманів. Сі варвари-аристократи маючи силу і власть у своїх руках кермували переможеною суспільністю… Найперше жидівські духовні, а опісля християнство стало боронити слабих; за християнством пішли демократично-поступові змагання, що теж мають на меті «череду». Ніцше доволі швидко реферує історичні події.
Навіть антифеміністичні Ніцшеві випади критик однобоко трактував у розхожому ключі: «Женщину ціхує глупота навіть в кухні, де одиноке її призвання». Певно, Кміт анічого не знає про реальні стосунки Ніцше з жінками в останні роки його притомного життя, тому висновує за творами філософа. Кміт урешті просто закидає мислителеві ненависть і злобу, тобто ресентимент. Отже, хоче побити всі козирі його картами. Все це дає йому змогу повторити патологічні діагнози, поставлені Нордау: божевілля.
Втім у статті знайдем і деякі цікавинки. Перераховуючи твори Ніцше, Кміт указує свої дотепні версії перекладу, що подекуди відрізняються від усталених у наші дні. Скажімо, це «Замітки не в пору» («Невчасні міркування»), «Денниця» («Ранкова зоря»), «Причинки до ґенеальоґії моральности» («До генеалогії моралі»), «Сумерк між божками» («Сутінки кумирів»), «Воля до власти. Проба переціновання всіх вартостей».
Загалом, розвідка Кміта хоч і була піонерською, проте залишилася шаблонною. Бо забракло нюансів і виваженості. Вона почалася зі звинувачень, але ними ж і закінчилася. Видно, що Ніцше був ідейним опонентом отця Кміта. Та чи можна було чекати чогось іншого? Тут упору згадати рецензію Миколи Євшана, щоправда, написану на збірник оповідань Юрія Кміта, де про нього сказано таке: «дуже дерев’яний автор», «мало говорить сам від себе, не інтерпретує нічого, не пояснює». Кміту вдавалися психологічні образи бойків, але нетривіального портрета Ніцше не вийшло.