Городище на Оствиці: дракари, ремесла й жива середньовічна історія

Коли я з друзями була на озері Басів Кут у Рівному влітку 2017 року, ще нічого не віщувало, що за два роки тут закипить робота з облаштування Парку історичної реконструкції «Оствиця» на місці давньоруського городища. Я повернулася сюди влітку 2025-го, щоб походити під вітрилом на відтвореному дракарі, зануритися в атмосферу середньовічного городища й поспілкуватися з творцями цього місця, залюбленими у свою справу.

На Оствиці цікаво і дорослим, і дітям

Басівкутське городище датують XI — першою половиною XII століття. Це було укріплене поселення, адміністративно-господарський центр округи в середній течії річки Усті (звідси й назва Оствиця). Серед археологічних знахідок, окрім типових для свого часу й регіону, є предмети спорядження верхового коня та фрагменти північнопричорноморських амфор, що свідчить про перебування тут і представників знаті. Парк історичної реконструкції «Оствиця» розташований біля підніжжя Басівкутського городища, що є пам’яткою археології державного значення.

Керівник Оствиці Юрій Ойцюсь зауважує, що наразі головна їхня окраса — це відтворення давніх човнів. Милують око дракар Гунгнір, лодь Лада, човни-довбанки. Перший дракар Гунгнір — це реконструкція варязького човна завдовжки 9 метрів, зменшена копія Гокстадського дракара. Набійна лодь Лада — семиметрова історична версія слов’янської лоді X–XII століть, яка могла використовуватися на Русі, цвяхи та заклепки для неї кували вручну, опанувавши ковальство. Корабел, що створив ці дива, — Олег Петренко. Дракар Фрею подарували херсонські реконструктори. Цікавий експонат — човен-довбанка з річки Случ XVI–XVII століть — зберігається під навісом, його виявили місцеві мешканці біля смт. Березне, а згодом 2020 року човен вдалося підняти і транспортувати на Оствицю.

Стоянка давніх човнів

Ще один човен — фаринг Лайсве — це спільний українсько-литовський проєкт, реалізований завдяки литовцям, які беруть участь у захисті України. «Лайсве» з литовської означає «свобода». Вітрило фаринга виготовлене з тканини парашута українських десантників, які брали участь у боях за контроль над аеропортом «Антонов» біля смт. Гостомель. На вітрилі зображено поєднання українського тризуба та колон Гедиміна — одного з найдавніших державних символів Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Такий малюнок є емблемою Lithuanian Military Training Mission, які виконують важливу військову навчальну місію в Україні.

«То це такими човнами ходили з варяг у греки?» — питаю Юрія.

«Ну так», — усміхається він.

Вхід на Оствицю

Не менш важлива фішка Оствиці — вулиця давніх ремесел. Тут збудовані дерев’яні будиночки, і в кількох із них діють майстри, а решта чекає свого часу.

Територія облаштована колом, від вежі ліворуч — кошара з овечками, праворуч — вулиця майстрів, лучний тир, прадавні розваги (кюб, метання сулиць і кілець, сліпий молот), сувенірна крамничка, майстерня, верф човнобудування зі стоянкою човнів, прямо — пірс, дитячий майданчик (теж стилізований) і фудзона, прикрашена мальованими щитами. У Гостинній хаті грають у традиційні ігри та відтворюють обряди, поруч працює гончарна майстерня, у ремісничій світлиці майстриня Ірина Кухар виготовляє вироби із поліських трав, соломи, тканини. Хатка знахаря задумана для квестів, і цьогоріч уже зробили й випробували з підлітками квестові фігури міфічних істот Оствиці — Лішака, Водяниці, Луговика й Відьми. Вони направду дуже атмосферні.

Війна внесла свої корективи: за первісним задумом на Оствиці мали відбуватись історичні фестивалі та реконструкторські заходи, однак наразі цей напрям на паузі. Натомість основна аудиторія парку сімейного відпочинку — жінки та діти, для них з’явилися будиночки на дереві у вигляді маленьких спостережних веж і дерев’яні конячки для маленьких вершників. На Оствиці гостинно чекають і ветеранів після поранень і людей з інвалідністю — окрім давніх човнів, спорудили плавучий острів, на якому зручно перебувати людям на колісних кріслах.

Юрій Ойцюсь, керівник Оствиці

Юрій Ойцюсь зауважує, що їхній задум — музей живої історії, із зануренням і зацікавленням у минулому. Створюючи проєкт, їздили до Польщі в Біскупинське городище, до Литви в Кернаве — останнє язичницьке городище в Європі, дивилися досвід інших парків історичної реконструкції за кордоном. Хати відтворюють за археологічними даними Русі та етнографією Полісся. Зокрема в ремісничій світлиці варто звернути увагу на відтворене за давньою технологією віконне скло. В основі реконструкцій — роботи археологів Богдана Прищепи про міста Погориння Х–ХІІІ століть, який досліджував Басівкутське городище в 1990-х, та Олексія Войтюка, керівника археологічної експедиції, яка здійснювала розкопки на городищі з 2020 року.

На сторінці Оствиці в фесбуці найбільше переглядів набирають відео з тутешніми тваринками — свинкою Фросею, овечками, яких час від часу дбайливо стрижуть, нутріями, яких малеча називає капібарами. На вході, одразу за вежею, вас із високою імовірністю зустрінуть кози й вівці на вільному випасі, яких неможливо не почухати по спинці.

Юрій Ойцюсь зауважує, що вони не хочуть мати репутацію контактного зоопарку, тут у пріоритеті інтереси не туристів, а тварин, для яких Оствиця стала домівкою. Наявність худоби нагадує, що в часи давніх і середньовічних городищ не було поділу на міста й села в модерному розумінні. Навіть у Києві на Подолі існувала вулиця Бидлогінна (нині Волоська), якою гнали худобу на випас за браму міста.

Сувенірна крамничка

Менеджерка проєктів Оствиці Ольга Постнікова показує в крамничці сувеніри, відтворені за археологічними знахідками IX–XIII століть, зокрема знайденими на території Рівненщини: шпильку з Дорогобужа, Юрія Змієборця з Галича, підвіски, репліки і стилізації прикрас на основі музейних експонатів і малюнків, копії середньовічних ножів. І розказує про міжнародну географію покупців, охочих мати такий автентичний сувенір.

Оствиця також має екологічну складову — у співпраці очищують Рівненські плавні та опікуються відродженням стану річки Усті, якою вона була 1000 років тому.

«А що держава, не заважає?» — питаю.

Юрій каже, що Оствиця зберегла самодостатність, бо не погодилися стати «комунальним підприємством». Держава не заважає — ситуативно підтримує, як-от з організацією вивозу сміття.

Для втілення проєктів шукають грантову підтримку. Вхід на територію Оствиці вільний, щовихідних відбувається ціла низка захопливих заходів для дітей та дорослих: мандрівки на давніх човнах, майстерки з виготовлення глиняних виробів і лялечок-травниць, стрільба з лука, гра в стародавні ігри — кюб, млин, тавлії, дальдос…

Зрештою, тут просто приємно побути, насолодитися красою природи та плодами самовідданої праці людей, які горять своєю справою. В Україні тисячі городищ, але вони не стали парками історичної реконструкції й музеями живої історії. Можна лише помріяти про популяризацію нашої спадщини, а можна створити сталий і захопливий проєкт, що постійно розвивається.

Кюб

Наша середньовічна культура особливо потребує уваги й популяризації, позаяк здебільшого якщо й відтворюють, то щось козацько-шароварне або сільське етнографічне. Русь у масовому сприйнятті й далі губиться в тумані радянських міфів про «три братні народи». На додачу такі проєкти із залученням досвіду країн Балтії ще й зміцнюють нашу балто-чорноморську вісь.

«Норвежці приїздили подивитися — були в шоці», — коментує Юрій Ойцюсь.

Репліки мініатюр із Радзивілівського літопису

Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

Зазвичай подібні заклади в Україні якщо і з’являються, то мають кітчевий вигляд і комерційну складову на першому місці — не наукові дослідження, не популяризацію історії, не просвітницьку мету з виховання молоді через залучення, оживлення історії, будування містків між минулим і сучасним. Оствиця — виняток. Це передусім втілення проєкту мрії, і це відчувається. Я гуляла тут, спілкувалася з членами команди й відчувала любов, з якою вони ставляться до того, що роблять.