Це остання публікація про події, які знайшли відображення на фотографіях українського активіста початку 1990-х Олеся Воляника. Вона найскладніша для мене, оскільки йтиметься про непересічних і яскравих людей, що мали стати справжніми лідерами, але зникли у вирі життя за загадкових обставин.
У цій статті йтиметься про київську Спілку Незалежної Української Молоді (СНУМ). Точніше, про окремих діячів цієї організації. Й найкраще ця розповідь ілюструється фотографіями з відзначення снумівцями 100-ліття від дня народження командувача Корпусу Січових Стрільців, засновника та керівника УВО-ОУН Євгена Коновальця, яке відбулось у Києві 14–15 червня 1991 року. Тобто вже 34 роки тому.
Снумівці крокують вулицями Києва після відзначення 100-ліття від дня народження Євгена Коновальця. Перший ліворуч сумчанин Сергій Рибальський (від 2014-го — активний учасник війни за незалежність України), за ним у світлій сорочці з червоно-чорною пов’язкою на руці — Тарас Рудь (киянин, пізніше виїхав до США), у камуфляжі з червоно-чорною пов’язкою — Віталій Мороз (з Білопілля Сумської області)
Якщо забити у пошуковик абревіатуру «СНУМ», то вас одразу перекине на сторінку, присвячену іншій організації — Спілці української молоді (СУМ). Але звідти, власне, про СНУМ ви нічого не дізнаєтесь. В інтернеті можна натрапити ще на пару статей про СНУМ, але вони не зовсім точно відображають історію цієї організації. А головне — у них дуже мало прізвищ…
У деяких публікаціях СНУМ часто ототожнюють з УНА-УНСО: мовляв, керівники й активісти першої організації влилися до другої. Й при цьому називаються прізвища Олега Вітовича (нині покійного), Дмитра Корчинського, а також Олега Кубаха (який іще на початку 2000-х відійшов від громадсько-політичної діяльності). Але це теж не зовсім так.
Передусім треба сказати, що СНУМ, принаймні на початку свого існування, була дещо примарною та ситуаційною організацією. Особисто в мене склалося враження, що вона складалася з підлітків і юнаків, чиї батьки були політично активними, й їхні сини часто вирушали на політичні акції разом із ними. До цих юнаків долучались однокласники, і потім на акціях хлопці обережно знайомились між собою, бо «хто кому кагебіст» (тобто людина навмисно заслана від КДБ, КПУ чи ВЛКСМ) — то було питання, яким підлітки цікавились досить активно. Отже, у кожному великому українському місті був фактично свій СНУМ, чи то пак кілька подібних гуртків політично активних і національно свідомих юнаків.
Оскільки це були ще радянські часи, то принаймні у київських школах як контрпропаганда поширювалась теза, буцімто до тих націоналістичних організацій належать підлітки лише з «бандерівських» родин (з походженням із Заходу України), які перфектно розмовляють українською й інших до себе не пускають.
Але насправді у Києві та багатьох містах центральної та східної України ситуація виглядала з точністю до навпаки. Членами спілки були переважно підлітки з київських родин, переважно російськомовних, які через внутрішній протест проти компартійно-комсомольської системи, а також радянської школи, самі переходили на українську. Як могли, звісно… Ніяких заяв про вступ до СНУМу ніхто не писав: долучився до якоїсь вуличної акції — снумівець за замовчуванням (ну, чи активіст будь-якої іншої організації). Про настрої та атмосферу цієї, так би мовити, вуличної національної субкультури докладно розповів у своєму інтерв’ю «Думській» у 2021 році один із активних учасників тих подій Євген Дикий («Директор украинских пингвинов» — о развале СССР, Литве, Чечне, Майдане, войне на Донбассе и будущем науки в нашей стране»).
Одна з вуличних акцій 1991 року. На передньому плані з мегафоном — теперішній «директор українських пінгвінів» Євген Дикий. Перший зліва у шкірянці зі значком —Анатолій Марченко (Київ), поруч — Олександр Задорожний (Київ), позаду поміж ними Микола Гвоздь (Гвоздьов)
Як сказали б зараз, СНУМ «хайпував». І йшлося саме про київських активістів. Причому від деяких «піар-акцій», які мали всесоюзний резонанс та приголомшливий ефект, усі лідери національно-демократичного руху потім довго й одноголосно відхрещувались. Вінок з колючого дроту з написом «Кату українського народу» до пам’ятника Лєніну, хода з труною, на якій написано «Прощай, немытая Россия», — йдеться саме про такі акції СНУМу. Траплялись і ще резонансніші історії, але вони були настільки радикальними, що від них навіть відхрещувалися публічні діячі СНУМу.
Крім банерів та прапорів, снумівці також носили вулицями Києва труну та вінок із написом «Прощай, нємитая Росія»
Але найуспішнішим проєктом Спілки, про який нині ніхто не знає, проте всі ним широко користуються, є запровадження масового використання червоно-чорного прапора.
Всі наявні факти свідчать про те, що цей прапор з’явився на вулицях Києва наприкінці жовтня — на початку листопада 1990 року, під час триденного всеукраїнського страйку, який передував голодуванню студентів (подія, що пізніше була названа Революцією на граніті). У цих заходах СНУМ уже був представлений досить великою юрбою, з виразними політичними декораціями та плакатами. Справжньою родзинкою того вуличного перформансу стали червоно-чорні прапори, що маяли над великим транспарантом із написом «Спілка Незалежної Української Молоді».
Велика група СНУМу під час проведення Всеукраїнського страйку 30 жовтня 1990 року. Розкішні банери з написами «Спілка Незалежної Української Молоді» та «Київ проти Москви» у сполученні з червоно-чорними прапорами привернули увагу преси. Вірогідно, посередині за плакатом стоїть один із керівників СНУМу, нині відомий український журналіст Дмитро Тузов
Навколо цих прапорів між офіційними організаторами заходу (традиційно — Рух, УРП, студентські та громадські організації) та представниками СНУМу виник конфлікт. Ніхто не міг зрозуміти, що символізують ці прапори, а аналогії з фашистами лежали, так би мовити, на поверхні. Власне, цей прапор став причиною, чому в подальшому СНУМ опинився в своєрідній ізоляції. Водночас у самій спільноті, яка, в принципі, не мала чітко окресленої організації, почалися власні розколи (передусім ідеться про розподіл на СНУМ-націоналістичний і просто СНУМ).
Впродовж осені 1990 — весни 1991 років червоно-чорні прапори, які несли окремі снумівці, раз-по-раз з’являлись на окремих заходах. І досить масово червоно-чорна символіка була використана 14–15 червня 1991 року, під час конференції з нагоди 100-ліття від дня народження Євгена Коновальця, яка відбувалась у конференц-залі Будинку письменників, що на вулиці Банковій у Києві. Були присутні київські СНУМівці, а також велика делегація із Сум та інших міст. Після завершення офіційної частини учасники зібралися у Музейному провулку, де у той час було виділено приміщення для СНУМу (пізніше там розмістилася УНА-УНСО), звідки пішли ходою по Києву — з портретом Коновальця, червоно-чорними прапорами та пов’язками на рукавах.
На передньому плані — прапор щойно відновленої Спілки української молоді, Всеукраїнське народне віче 15 вересня 1991 року
Остаточно червоно-чорний прапор зарекомендував себе як символ українських радикалів 15 вересня 1991 року. Цього дня у Києві на площі Богдана Хмельницького відбувалося Всеукраїнське народне віче на підтримку Акту про незалежність України. СНУМівці принесли транспаранти з написом «Київ проти Москви», один із яких було розтягнуто на даху нинішнього Головного управління МВС у Києві. Організатори заходу страшенно обурились, кричали, що це провокація, й наказали негайно прибрати транспарант. Хлопці почали згортати своє гасло, тим часом на дах прибігла так звана охорона РУХу і навіть влаштувала бійку. Все це знімали десятки камер. Була створена належна «картінка» для колишнього загальносоюзного телебачення, а також для закордонних ЗМІ. Ця подія призвела до ще більшої радикалізації та поляризації у колись спільному національно-демократичному середовищі. А найбільше з цього скористалася щойно створена УНА-УНСО, хоч більшість активних учасників описаного заходу пізніше не належали до неї.
Один із тих самих транспарантів «Київ проти Москви», через які стався конфлікт під час Всеукраїнського народного віча.
Але куди потім поділися активісти київського СНУМу? Передусім, значна частина відійшла від активної громадсько-політичної діяльності. Бо ж незалежність України була здобута, а відтак — мета досягнута. Один із найяскравіших київських СНУМівців, надзвичайно харизматичний Юрій Калениченко, вирішив започаткувати власний проєкт — військово-спортивне товариство «Заграва». Але «протистояти» таким медіапостатям, як студентські лідери Олесь Доній чи Володимир Чемерис та націоналістичні — Олег Вітович і Дмитро Корчинський, він не зміг. Саме Калениченко був одним із тих, хто першим виготовив, а потім почав активно використовувати червоно-чорний прапор. Принаймні так це запам’яталося мені.
У першій половині 1990-х серед національно-демократичних сил ставлення до червоно-чорних прапорів було від стримано-прохолодного до негативного. Панувала думка, що це вигаданий молоддю прапор, оскільки живі на той момент керівники ОУН-УПА заперечували факт його використання. Наприклад, останній командувач УПА Василь Кук в особистій розмові зі мною на початку 1998 року заявив, що червоно-чорні прапори на його пам’яті ніколи не використовувалися. А потім навіть обмовився, що вперше їх побачив на початку 1990-х. А лідер Демократичної партії України та один із очільників національно-демократичного руху Дмитро Павличко часто жартував, що червоно-чорний прапор з’явився саме завдяки його віршу «Два кольори».
Добре пам’ятаю розмову з Калениченком щодо червоно-чорного прапора, яка між нами відбулася на Покрову 14 жовтня 1992 року. Я запитав: звідки він узяв, що це — прапор УПА? Юрій відповів, що бачив кольорову вставку з зображеннями нагород УПА, які мали червоно-чорні стрічки, з емігрантського видання «Літопис УПА». І, крім того, обкладинка книжки Петра Мірчука «Українська Повстанська Армія, 1942–1952» видрукувана саме в цих кольорах. Цікаво, що у тексті книжки немає згадок про те, що в УПА був червоно-чорний прапор…
Кінець кінцем мені все ж вдалося встановити, звідки снумівський загал дізнався про цей прапор. Одним із активістів організації був студент істфаку Київського університету, а в подальшому відомий у професійних колах історик УПА та архівіст Олександр Вовк. Він вичитав про цей прапор в емігрантській історичній літературі. А саме — у протоколах ІІ Великого збору ОУН (Революційної), тобто під проводом Степана Бандери (ОУН (Б)), який відбувся у квітні 1941 року. Відповідно до того протоколу, в ОУН (Б) дійсно запроваджувався партійний прапор (а не УПА) — червоно-чорний.
Водночас живі на той час керівники ОУН (Б), які приїздили в Україну на початку 1990-х, не були в захваті від використання червоно-чорного прапора. Про це навіть збереглись їхні письмові заяви.
9 липня 1994 року в Будинку Центральної Ради в Києві відбулися урочисті збори з нагоди 50-річчя створення Української Головної Визвольної Ради (підпільного уряду, заснованого 1944 року), які організувала Українська Республіканська партія. Співорганізатор заходу, голова УРП Михайло Горинь, вирішив, що було б непогано надати слово й кільком молодим доповідачам. Зокрема, мені запропонували виголосити промову «Роль старшин УНР в УПА». У промові я згадав про використання червоних і чорних кольорів в Армії УНР (червоні гайдамаки Симона Петлюри та чорні запорожці Петра Дяченка), а також про червоно-чорний прапор в ОУН-УПА (фактично, переповів те, що мені розповів Сашко Вовк). І зненацька, моя промова викликала жорстку реакцію з боку присутніх очільників УГВР та ОУН. Передусім слово взяла Ірена Козак (Савицька), у минулому одна зі зв’язкових командувача УПА Романа Шухевича. І вона фактично не лише від свого імені, а й від імені очільників національно-визвольного руху минувшини заявила:
«Два роки тому на конференції УПА Микола Лебідь як той, хто керував практично від 1941 до 1943 року визвольною боротьбою, тобто також і УПА (бо УПА почала творитися в 1943 році на Волині, й на західноукраїнських землях у 1943-му) заявив тоді: ніколи УПА не мала червоно-чорних прапорів.
Пригадую собі, у 1941 році упорядники мали червоно-чорні опаски (передусім ідеться про акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 року у Львові — Авт.). За кілька днів ті опаски зникли, змінили на синьо-жовті. Я була ще дуже молода і запитала, що сталося. Мені пояснили, щоб нас не змішували з гітлерівськими кольорами. Наслідки отого червоно-чорного прапора є страшні. У Німеччині була телепередача “До нових джерел”, на 20 хвилин. Показували умундированих, які марширують Києвом чи Львовом з червоно-чорними прапорами з руками догори так, як то робили гітлерівці. Показали одного молодого чоловіка, який хвалив Гітлера: який він був надзвичайний політик (тут ідеться про репортажі, де фігурують члени УНА-УНСО — Авт.). А потім сказали, що УПА була нацистівською формацією, бо мала червоно-чорні прапори. От маєте вовчу прислугу людям, які гинули за Україну, які не мали тих червоно-чорних прапорів, а хтось не знати для чого накидає їх».
«Проїхався» по моєму виступу й Євген Стахів, один із членів-засновників УГВР, і зокрема в контексті червоно-чорного прапора та УНСО: «Тут надійшло запитання, а чи потрібна УГВР нині. Друге: як ми оцінюємо діяльність УНА-УНСО, яких на Заході іноді називають профашистською, екстремістською організацією <…> Що ж до УНА-УНСО, то думаю, що небезпідставно на Заході йдуть такі розмови».
Відтоді червоно-чорний прапор на тривалий час став сприйматись лише як символ політичної структури — Української Національної Асамблеї, а кольори — ототожнюватись з Українською націоналістичною (народною, національною) самообороною.
«Заграва» Юрія Калениченка не проіснувала довго. Деякий час вона намагалась знайти себе у приватному охоронному бізнесі. Керівництво УРП виділило організації маленьку кімнатку з телефоном в себе у будинку на вулиці Прорізній, звідки після чергового конфлікту виселило наприкінці 1995 року. Потому сліди Калениченка губляться. Олександр Вовк та Віктор Рог (один із керівників сумського СНУМу) кажуть, що він виїхав до Німеччини. Під час Помаранчевої революції буцімто приїздив в Україну, дзвонив обом згаданим особам і довго розпитував про різні події. Але на власні очі ніхто його більше не бачив.
Київські снумівці Юрій Калениченко (у світлій куртці), Олександр Задорожний, Микола Гвоздь, крайній — Анатолій Марченко
Доля деяких інших снумівців склалася трагічно. Наприклад, щиро шкода завжди позитивного, усміхненого Миколи Гвоздьова (Гвоздя). Як казали, він потонув під час купання у 1993 чи 1994 році. Але переважна більшість зникла у лабіринтах історії.
Висловлюю щиру подяку Вікторові Рогу за ідентифікацію значної частини снумівців, закарбованих на фотографіях Олеся Воляника.