Від початку повномасштабного вторгнення Україна намагається посилити свій голос в країнах Африки. Можна спостерігати посилення політичного діалогу та дипломатичної присутності через відкриття нових посольств на континенті. Але багато роботи ще попереду. Як зробити її більш ефективною, які наративи та риторика працюють на користь України на Заході та чому українці повинні розуміти, за що бореться Африка, якщо хочуть підтримки від тамтешніх народів — про це Тиждень поспілкувався із Ґреґом Міллзом, директором південноафриканського аналітичного центру Brenthurst Foundation, членом дорадчої ради Королівського Обʼєднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) та автором понад десятка книг.
— Нещодавно президент Володимир Зеленський відвідував Південну Африку. Це був перший візит українського президента до ПАР від початку незалежності. Упродовж останніх років Україна значно активізувала свою співпрацю з країнами континенту. Як, на вашу думку, ми могли б більш ефективно налагоджувати свої відносини із країнами Африки?
— Більшість африканських держав фактично постійно голосують «разом» з Україною в ООН. Зараз це не 50 з 55, а скоріше 30 з 55 — чимало тих, хто «утримується» і 1-2 голоси «проти». Причина тут у кількох факторах. По-перше, більшість з них не вважають, що це їхня війна. Для них це європейська війна, тож вони не хочуть бути в неї втягнутими. Ті, хто голосує «разом» з Україною, звичайно, оцінюють своє голосування з точки зору принципів. Адже йдеться про порушення суверенітету, що є порушенням міжнародного права і потенційно має дуже серйозні наслідки для Африки. Оскільки кордони країн континенту сформовані колоніальною владою, то завжди існує небезпека, що якщо ви скасуєте один такий кордон, то це потягне за собою інші.
Але ті, хто не голосує з Україною, теж мають свої причини. По-перше, вони не хочуть бути залученими. По-друге, вони бачать це як колоніальну війну, але за участі Заходу. Тому хочуть триматися на відстані. По-третє, гадаю, що деякі з них симпатизують Росії з кількох причин. Перша — це історія національно-визвольних рухів, які отримували підтримку з боку Радянського Союзу, Китаю чи країн Східного блоку. Це, безумовно, стосується більшої частини африканського Півдня: Зімбабве, ПАР, Намібії, Анголи, Танзанії, де досі (у більшості з них) при владі представники визвольних рухів.
Окрім того, є ще фактор Китаю. За останні кілька років Китай став дуже великим гравцем в Африці. Гадаю, що інші спостерігають за тим, як Китай дає собі раду, а потім повторюють за ним. Пекін також великий інвестор, кредитор та продавець на африканському ринку.
Крім того, є невелика кількість країн (у регіоні Сахелю) — Нігер, Буркіна-Фасо, Малі, ЦАР, які в цілому налаштовані проросійськи. Вони співпрацюють з Москвою у військовій сфері, на їхніх територіях знаходилися представники армії Пригожина, тож вони безпосередньо зацікавлені в підтримці безпеки своїх режимів Москвою. Є й інші країни, які послідовно голосують із Росією, наприклад, Еритрея — ізольована кліматичними умовами, своєрідна версія Північної Кореї на африканському континенті.
На мою думку, населення Африки в цілому симпатизує Україні. Принаймні опитування громадської думки, які ми проводили в чотирьох чи п’яти країнах континенту, показують, що населення прихильне до України, навіть якщо режими або байдужі, або симпатизують Росії. Гадаю, населення в цілому прихильне до України, тому що режими, які керують у їхніх країнах, часто виявляються схожими на режим Владіміра Путіна.
Вони засновані на пригнобленні і страху, а не на повазі до прав людини та рівності, яким більшість африканців, як я вже згадував на конференції [йдеться про Львівський медіа-форум, по завершенні якого відбулася ця розмова — Ред.], віддають перевагу.
І це, на мою думку, мабуть, найбільший парадокс: більшість африканців хотіли б жити в такій країні, як Україна, але натомість живуть в такій країні, як Росія, з точки зору демократії та лібералізму. І це частина великого виклику та водночас великого напруження, яке постає перед нами в Африці. Воно полягає у тому, що 70 % регулярно опитаних африканців віддають перевагу демократії як системі правління, але більше 90 % живуть в умовах різних форм авторитаризму. Деякі з цих форм є екстремальними, — як, наприклад, в Еритреї або в регіоні Сахелю, а деякі — більш м’якими.
Фото: Lviv Media Forum 2025
На мою думку, Африка не була пріоритетом для України, бо у вас багато інших пріоритетів. Налагодження відносин із цим континентом, звичайно ж, є коштовною амбіцією, адже зараз, коли триває повномасштабна війна, Україна вразлива з точки зору дипломатичної підтримки. Наприкінці Холодної війни Росія перебрала на себе більшу частину дипломатичних відносин Радянського Союзу і його престиж, який був пов’язаний з цими відносинами, які так би мовити сягають коренями у часи визвольних рухів. І Україні тоді довелося починати все майже з нуля.
Окрім того, під час війни ви намагаєтеся вирішувати проблеми по мірі їхнього надходження, і досить складно розгалужуватись на нові напрямки дипломатії на противагу більш регулярним і усталеним, з якими безпосередньо пов’язане виживання, а для України це звісно Захід.
Отже, на мою думку, Африка не була пріоритетом, але зараз, коли війна затягується, стала такою. Очевидно, Україна повинна мати ширшу дипломатичну перспективу. Їй потрібно почати працювати з іншими країнами.
Іронія долі в тому, що Дональд Трамп, поставивши ПАР під великий тиск через наші відносини з Іраном та іншими країнами, які не є прихильними до США, створив таку можливість.
Тож південноафриканці відчувають тиск та намагаються покращити відносини зі США. У лютому Дональд Трамп підписав указ, який став фактично санкцією на надання допомоги ПАР [йдеться про указ EO 14204, у якому, зокрема, зазначається про «несправедливу расову дискримінацію» африканерів — нащадків данських колоністів, який позбавляли чорношкіру більшість населення країни базових прав під час режиму апартеїду (тривав до 1994 року) — Ред.]. Тож Преторія намагається покращити відносини і боїться застосування нових санкцій. США — наш другий за величиною торговельний партнер та найбільший прямий інвестор. З огляду на це у ПАР можна спостерігати своєрідну шизофренію: з одного боку, ми керуємо своєю економікою із залученням Заходу та тамтешніми інвестиціями, а з іншого — ми проповідуємо (і я свідомо використовую це слово) більш радикальний погляд на міжнародні відносини, політику тощо. Такий підхід повʼязаний з історією радикального визвольного руху, який прийшов до влади, але зрозумів, що правила географії та арифметики працюють інакше. І вони змушені вести економічну політику більш консервативним чином. Отже, це шизофренія, і ця шизофренія раптово стала дуже очевидною з приходом Трампа.
— То чи вважаєте, що однією із причин запрошення президента Володимира Зеленського до Африки став тиск, під яким перебуває ПАР, з боку адміністрації президента Трампа?
— Безсумнівно. Гадаю, що це значний фактор, який штовхає Південну Африку до переговорів чи до більш, як мені здається, збалансованої ролі в будь-якому залученні. Преторія з моменту початку повномасштабного вторгнення нібито заявляла, що вона нейтральна, але насправді це не так. ПАР регулярно проводить військово-морські навчання з росіянами, відзначає з ними різні події. Південноафриканці регулярно їздять до Москви. І, звичайно ж, ми в БРІКС , де серед інших є й Росія.
Тепер у випадку із Дональдом Трампом, це як ніби нас застали під час плавання голяка. Король голий, нас викрили, тож ми раптово маємо знайти якийсь одяг. Завдяки Володимиру Зеленському — це вдалося зробити. Таким чином ми можемо показати, що маємо більш збалансований погляд на нашу зовнішню політику та намагаємося бути більш конструктивним гравцем.
— З перспективи України те, що Росія робить в регіоні Сахелю, виглядає як неоколоніалізм. Схожі думки і про те, що Китай робить в Африці. Але здається, що люди там цього не бачать і не сприймають Росію та Китай як неоколоніалістів?
Існує багато протиріч. Зокрема щодо того, що Росія робить в Україні. Привласнення усього українського чи намагання задушити українську культуру, — це по суті неоколоніальна чи імперська діяльність. А той спосіб, у який Кремль працює в Африці, на мою думку, він не є неоколоніальним. Російський підхід там просто дуже жорсткий. Це, по суті, втручання на боці нелегітимних урядів, які захопили владу силою або нелегітимними методами. Таким чином, Росія у цьому випадку виступає за власну політичну та фінансову вигоду. І все, чого вони досягнуть у довгостроковій перспективі, — це не виправлення умов, які призвели до падіння урядів у цих африканських країнах. Це лише погіршить їх. Отже, я вважаю, що їхні методи там дуже грубі. І ними рухає дуже вузьке поняття безпеки, а не загалом безпека цих країн. Йдеться про безпеку місцевих еліт. А по-друге, вони керуються видобутком, зокрема корисних копалин. Отже, незважаючи на ці два протиріччя, які резонують з нашою колоніальною історією в Африці, росіяни отримали підтримку з боку деяких африканських кіл.
І це великою мірою іронія долі, що така країна як ПАР, яка після своєї власної історії переходу від апартеїду роз’єднання до об’єднання через демократію, і чий лідер Нельсон Мандела сказав у 1993 році, що права людини будуть тим світлом, яке керуватиме нашими закордонними справами, зайняла цю позицію.
Вона зайняла цю позицію з усіх тих причин, які я намагався проілюструвати вам раніше. Це не означає, що ця позиція без величезних проблем. Тому для нас, гадаю, покращення відносин із Володимиром Зеленським, було опортуністичним кроком.
Однак, на мою думку, тут є ще одне цікаве питання. Воно полягає у тому, що більшість африканських держав була заскочена заявами Трампа про скорочення обсягів допомоги. Африка історично є найбільшим реципієнтом допомоги у світі. Це тому, що найбільше бідного населення живе саме тут.
Тепер ми знаємо, що допомога, з точки зору її використання, зловживань і порушень, — це не дуже ефективний спосіб сприяння розвитку, але це достатньо хороша можливість допомогти тим, хто перебуває в жахливому гуманітарному становищі. Звичайно, це також не дуже хороший спосіб розбудови державної спроможності, яку насправді потрібно розбудовувати з середини країни. Тому існують різні аргументи та логіка допомоги. Гадаю, що однією з причин амбівалентності багатьох африканців до цього моменту був меседж України міжнародному співтовариству (не усі останні три роки, але тривалий час), який звучав як: «Допоможіть нам, бо ми жертви і потребуємо вашої допомоги, щоб протистояти цій великій агресивній державі».
Фото: Lviv Media Forum 2025
І як наслідок цього, Україні пообіцяли $300 млрд допомоги за останні три роки (я не знаю, щоправда, скільки з цього безпосередньо надійшло Україні). І це, звичайно, відібрало частину аргументів у африканських країн. Отже, меседж, який Україна використовувала протягом останніх трьох років щодо власної відносної слабкості та потреби в допомозі, був дуже африканським, але він також є стратегічно нежиттєздатним у довгостроковій перспективі. Причина у тому, що люди втомилися від благодійності. Вони рухаються далі, дають пожертви на щось інше чи зайняті іншим. Гадаю, якщо Україна зможе змінити свій наратив на наратив сили, перемоги та агентності, іншими словами, своєї здатності позитивно трансформувати себе за допомогою міжнародної допомоги, то зможе знайти ширшу аудиторію та більше партнерів в Африці.
Ваш уряд намагався показати, що його африканська політика діє, включаючи відкриття девʼяти нових посольств на континенті, ініціативу «Grain from Ukraine» та розширення дипломатичного фокусу за обмежених ресурсів. Але ви не можете просто це зробити саме по собі. Така політика потребує наративу та стратегії. Отже, яка мета?
Мета полягає в тому, щоб схилити більше країн на бік України, щоб покращити безпеку України та міжнародні відносини, зокрема в ООН. Але для цього, на мою думку, потрібен набагато потужніший наратив — наратив самодостатності та активності України на противагу активності Заходу
Звісно, це створює для них ще одне протиріччя: якщо ви настільки сильні, то навіщо вам зовнішня допомога. Тож, як завжди, міжнародна політика і те, як її зображують, передбачає балансування.
— Україна активно підтримувала країни Африки, перебуваючи у складі Радянського Союзу. Багато африканських лідерів навчалися тут, в Україні тренували декого серед тамтешніх борців за визволення. Чи ця історія вже забута в Африці? Чи зустрічали ви африканців, які все ще памʼятають чи знають про тодішню взаємодію?
Як я вже казав, це значною мірою успішно привласнила собі Росія.
На мою думку, росіяни мають дуже простий зовнішній наратив для країн Африки, який повторюється із настирливою послідовністю, і це те, чого можна у них повчитися. Отже, вони кажуть африканцям: «Ми допомагали вам, коли могли. Тепер цих хлопців [українців] підтримує НАТО, Захід, ваші експлуататори, ті самі люди, проти яких ми боролися».
Гадаю, люди памʼятають, що допомога надавалася, але саме це покоління в основному відійшло. Так, близького третини військового крила Африканського національного конгресу (АНК) — домінуючій партії Південної Африки — під назвою «Умконто ве сізве» («Спис нації») проходили підготовку в Україні, неподалік Одеси. Окрім військових зв’язків, були й освітні, багато африканців приїздили сюди на навчання, як наприклад, батько Жана Беленюка.
Однак Україна не активно використовувала цю історію, тож, як результат її привласнила Росія. Тепер Україна має про це розповісти, але ця розповідь, на мою думку, має включати наступні пункти: по-перше, про свою демократичність; по-друге, що це боротьба проти імперіалізму та привласнення її культури; по-третє, це здатність вести боротьбу за прикладом притчі Давида проти Голіафа, через власну активність. Перші два пункти провокують емпатію, а разом із активністю — створюють дві реальні нитки, за які можна смикати у відносинах із країнами Африки. Якщо потрібен ще один пункт, то це має бути співпраця навколо згаданих аспектів.
Але якщо говорити про політику, то у цій площині потрібно тиснути на той важіль, що більшість африканців хочуть бути демократичними. Ми демократичні за своєю природою.
І останнє, про що я хотів би зазначити, це те, що Україна має бути обережною у співпраці із недемократичними режимами. Якщо ви хочете, щоб африканці сприймали вашу боротьбу як свою, то ви теж повинні бачити їхню боротьбу. Іншими словами, не може бути протиріччя між характером режимів, від яких ви намагаєтесь отримати підтримку в Африці, і вашим власним. Якщо ви намагаєтеся налагодити партнерські відносини і шукати підтримки від авторитарних урядів Африки, то рубаєте гілку, на якій сидите.