Я довго збиралась із цим текстом і відкладала. Бо ті, в кого я теоретично могла б запитати поради і хто напевне мав би що розповісти, вже в кращому світі. Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Сергій Іванюк, Леонід Ушкалов, Володимир Панченко, Володимир Моренець… Тож цей матеріал присвячений пам’яті тих, чиї тексти й думки заклали основи нашого розуміння літератури. І сповнений вдячності тим, завдяки кому розмова триває.
Літературознавство досі не вирізняється авторефлексивністю й не артикулює себе як публічне, на відміну від, скажімо, історії, щодо якої постійно ведуться дискусії про її «переписування» і з якої виокремилась ціла галузь публічної історії. Хоча культура читання стає дедалі популярнішою і запит на цікаві інтерпретації текстів серед нефілологів, безперечно, є.
Чи можна знайти в українському літературознавстві щось таке значуще й універсальне, як «естетична конкретизація» Романа Інґардена, чи «інтертекстуальність» Юлії Крістевої, чи «смерть автора» Ролана Барта, чи «дискурс» Мішеля Фуко? Якщо придивитись, у доробку українських дослідників літератури не бракує глибоких прочитань, якісних узагальнень та концептуальних підходів, які формують наше бачення письменства. Найкраще про влучні концепти, які запровадили українські літературознавці і які набули впливу чи мають потенціал стати, розповідають самі літературознавці, котрі вдумливо читають тексти своїх попередників і сучасників та творять власні евристичні осяяння.
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
Данило Ільницький, літературознавець, есеїст, музикант, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології Українського католицького університету
Чи можуть українські літературознавчі концепції й поняття стати відомими у світі? І чи варто цього навмисне прагнути? Це питання містить у собі одразу кілька напрямків розмислу. З одного боку, є шлях універсалізації — відхід від суто українських реалій і творення глобалістських концептів, які можна інтегрувати у світову гуманітаристику. За умови наявності інфраструктури поширення — академічної, медійної, видавничої — це може стати рецептом успіху. Але чи не буде це ще однією формою самозречення, втрати голосу, який міг би звучати унікально?
З другого боку — можливість артикулювати саме українські реалії. Проте чи зможе світ сприйняти це з відкритим серцем? Чи не відверне їх наша травмованість? Не всі здатні відчути емпатію, більшість — стороняться, не готові дивитися на біль інших.
Читайте також: Пам’ять про війну: «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ
На глобальному рівні успіх нашої гуманітаристики може бути майже випадковістю — збігом обставин. На мою думку, більш плідним шляхом є не стільки наполегливо розповідати про наші суб’єктивні сприйняття і травми, породжені українськими реаліями та межовим становищем, скільки бути собою, продукувати якісну науку і створювати глибокі концепти для власного розуміння цих речей.
В українському літературознавстві є чимало таких вартісних концептів. Частина з них працює лише у внутрішньому обігу, але деякі мають потенціал вийти назовні. Особисто мене приваблюють ті, які не лише мають аналітичну силу, а й метафоричну, на межі з філософією чи поезією. Концепт у літературознавстві — це не просто термін, це — спосіб бачення. Він вбирає в себе і образ, і аналітику, і певну таємницю. Коли концепт сягає рівня символу, він стає способом осмислення дійсності — не лише нашої, а й загальнолюдської.
Бруно Шульц — майстер образів-концептів — говорив про письменство як спосіб наближення до прірви буття. Подібне спостерігаємо і в літературознавстві, якщо йому вдається вийти за межі позитивізму. Тут концепти виникають як у вигляді термінів, так і мимохідь озвучених образів, які допомагають розуміти літературу в її герметичності, культурному та антропологічному контексті.
Коли українське літературознавство почало ставати академічним, Іван Франко у праці «Із секретів поетичної творчості» поєднав психологічний підхід із розумінням творчих процесів. На противагу позитивістському погляду, він акцентував на тому, що творчість глибоко пов’язана з таємницею — як таємницею самого життя, так і незбагненністю процесу писання. Франко у дискусії із самим собою підводить до розуміння неможливості повністю осягнути сугестивну, ритмічно-образну навіювальну властивість мистецтва слова.
Важливою є концепція Олександра Потебні про внутрішню форму слова, зовнішню форму та зміст. Спочатку розроблена для мовознавства, вона згодом поширилася й на літературознавство. «Внутрішня форма» стала метафорою для позначення глибинних, часто неочевидних властивостей художнього твору, які ми можемо інтуїтивно відчувати, навіть якщо не завжди здатні їх вербалізувати.
Існують концепти, що безпосередньо стосуються місця української літератури в її історичних та суспільних реаліях. Найвідоміший із них — «Розстріляне відродження», термін Юрія Лавріненка для означення покоління українських митців 1920–1930-х років, які зробили значний внесок у модернізм та авангард і стали жертвами сталінського терору. Цей термін не лише фіксує трагічну сторінку історії, а й став символом повернення до цієї спадщини.
Читайте також: Чому термін «Розстріляне відродження» зазнає критики
Термін «Витіснене покоління», запропонований Іваном Андрусяком, стосується українських поетів-сімдесятників, зокрема представників «київської школи», які, відчуваючи потяг до справжньої творчості, не бажали ставати частиною радянського літературного процесу. Вони обирали неофіційне існування, не публікуючись і спілкуючись у власному колі. Концепт «витіснення» вказує на трагедію неприйняття таких голосів у публічному просторі. Іван Дзюба у своїй праці про Грицька Чубая вжив поняття «українське безчасся 70-х років», щоб описати специфічну атмосферу інтелектуального та культурного життя в Україні того періоду, особливо в нестоличних містах, де переслідування були жорсткішими, а сірість буття — відчутнішою.
Валерій Шевчук запропонував термін «загублена культура» у своїй інавгураційній лекції в Києво-Могилянській академії. Йдеться про українську культуру до Котляревського, з якою, на думку Шевчука, модерні українці втратили зв’язок, хоча саме в цьому пласті почасти криється розуміння української культурної сутності.
Назви літературознавчих праць часом також є концептуально значущими. «Історія мисляча» Миколи Ільницького показує еволюцію українського історичного роману другої половини ХХ століття від пригодницької ілюстрації минулого до створення образу сучасності через реконструкцію не лише зовнішнього, а й внутрішнього світу епохи. У «ПроЯвленні слова» Тамара Гундорова досліджує ранній український модернізм, період якісно нового рівня розвитку українського слова, коли суб’єктність наратора еволюціонує від індивідуального «я» до спільного культурного «я». У «Переступному віку» Ростислав Чопик також аналізує перехід від ХІХ до ХХ століття не лише як зміну дат, а як фундаментальну зміну уявлень про літературу — від позитивізму до епохи психоаналізу та розуміння таємниць творчості, з важливістю містичного світовідчуття.
«Від антології до онтології» Олени Галети — це не просто гра слів, а глибоке спостереження за еволюцією української культури, де колекціонування та зовнішнє збирання себе через альманахи й антології стає зануренням у самопізнання, автоімагологією, способом конструювання власної ідентичності через літературу.
Ярослав Поліщук у «Re:візіях памяті» пропонує погляд на пам’ять як на дискурс полілогу, як відповідь на попередні візії, особливо важливий в українському контексті з його маніпуляціями пам’яттю та викликами ідентичності.
Знаковою є праця україніста з Австралії Марка Павлишина «Канон та іконостас», яка свого часу поставила питання про те, яким є, мав би бути та міг би бути український літературний канон, запропонувала деканонізацію одних авторів та вводила в канон інших, як Василь Стус, Валерій Шевчук, Ігор Калинець, задаючи нові русла для їхнього осмислення.
Важливим є концепт Олени Галети «нестача як нагода», сформульований у її книжці «Нова словесність: українська література в антропологічній перспективі». Річ іде про зміну кута зору: різні недописані українські романи, недовтілені проєкти та невидані антології, недожиті життя українських митців з одного боку можуть сприйматись як відсутність. Проте, якщо зосередитися на тому, що було сказано, а не на тому, що залишилося несказаним, то український канон перестає порівнюватися з іншими канонами, а постає у своїй унікальності. Зокрема, на прикладі творчості Богдана-Ігоря Антонича, використовуючи методологію французької генетичної критики, Олена Галета пропонує таку перспективу, в якій фрагменти задуманого цілісного експериментального модерністського роману, з одного боку, можуть сприйматися як нереалізований проєкт, а з іншого — їхня фрагментарність творить нову якість, що проявляється не лише в ідеях, акцентах та образах, а й у самому тілі тексту.
Читайте також: Читацькі м’язи й формування спільноти: оновлене знання про літературу від Галети й Семкова
Навіть характеристики окремих творів та авторів є концептуально насиченими, як «Квадратура круга» (про Стуса) та «Герб меланхолії» (про Калинця) у Марка Павлишина, «Зникоме розквітання» (про Володимира Свідзінського) у Стуса, «Тихий модернізм» (про того-таки Свідзінського) у Костя Москальця, влучна характеристика Юрія Шевельова «Не для дітей» про художній світ романів В. Домонтовича — з наголосом на парадоксальності, творчому експерименті та проблематизації глибинних викликів української культури.
Читайте також: Шевельов: краса і правдивість
Важливим внеском є концепт «вирішальної зустрічі» Богдана Рубчака. Рубчак в одному з есеїв своєї збірки «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу» аналізує літературу крізь призму теорії межових ситуацій Карла Ясперса, використовуючи концепт вирішальної зустрічі людини зі своїм автентичним «я». Він зазначає, що зовнішня межа, якою може стати війна, парадоксально надає людині можливість зустрітися із собою гранично близько, чого більшість людей старанно уникають усе життя. Рубчак «українізує» цю концепцію Ясперса, наголошуючи на найважливішому завданні літератури — описувати такі вирішальні зустрічі, не оминаючи їх.
Ірина Старовойт у своїх студіях також пропонує цінні концептуальні рамки. В одній зі статей вона говорить про українську та польську спадщину Львова як про «два образи одного міста». Ця характеристика, вжита ніби мимохідь, розкриває не лише зовнішній вигляд міста, а й цілий світогляд крізь його призму, демонструючи поступове конструювання самодостатніх і потенційно небезпечних наративів, що можуть стати інструментом маніпуляції з пам’яттю. Ще одне важливе формулювання Ірини Старовойт, озвучене в рамках Днів єврейської спадщини, — «Саме тут. Голокост у моєму місті». Розглядаючи Голокост як глобальну трагедію, вона підкреслює необхідність дослідження його локального виміру. Усвідомлення того, що Голокост відбувався саме у Львові, її рідному місті, змінює сприйняття. Це розуміння, що трагедія була не десь далеко, у концтаборах Німеччини, Польщі чи в Бабиному Яру, а «ось тут», на території львівського ґетто, дає змогу через локальну історію вийти на ширші узагальнення.
Є також влучні вислови, що виникли поза суто літературознавчим контекстом, як «іронія півтонів» Маріанни Кіяновської, яка висловлює жаль щодо втрати сучасною літературою цієї майстерності митців міжвоєнного періоду. Такою є й фраза Євгена Гулевича, написана незадовго до загибелі, про те, що «пам’ять діється власновільно».
Нарешті, стаття Богдана-Ігоря Антонича «Національне мистецтво» є прекрасним концептом, що відображає міжвоєнні дискусії про місію мистецтва та літератури: чи повинні митці розповідати про себе, орієнтуватися на національну тематику, чи бути перетином між глобальними сенсами та унікальним внеском України. Це окреслення цілого великого інтелектуального дискурсу, подібно до гасла Миколи Хвильового «Геть від Москви».
Ростислав Мельників, професор Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди
Вочевидь, відлік змін у парадигмі вітчизняного літературознавства слід вести з 1980-х: по-перше, знакова дискусія 1980–1981 років щодо «природи» «химерного роману» (Анатолій Погрібний, Микола Ільницький, Микола Жулинський), що навертала ще радянських літературознавців до національної традиції красного письменства, по-друге, спроба розширити бачення цієї традиції за рахунок переосмислення давньої літератури, що передбачало включення до корпусу української літератури творів, написаних і іншими мовами, окрім народної (і тут передусім слід відзначити зусилля Володимира Крекотня, а також Григорія Сивоконя й Олекси Мишанича та їхніх учнів, результати яких найбільш повно оприявнилися вже з другої половини 1980-х), а по-третє, повернення в Україну починаючи з доби «перебудови» репресованих, «забутих» письменників (або ж творів) і авторів-емігрантів, довгий час просто вилучених з історії літератури через ідеологічні та / або естетичні аспекти, — яке дозволило говорити про модернізм в українській літературі, — основні риси якого, між іншим, були окреслені в «дискусійному» числі журналу «Harvard Ukrainian Studies» у грудні 1991 року (Данило Гусар Струк, Максим Тарнавський, Олег Ільницький, Григорій Грабович). Як на мене, саме це й стало підґрунтям студій з історії української літератури та визначило їхні напрямки в наступні десятиліття.
Що ж до концептуалізації підходів, то тут на перший план виходить, звичайно, праця Дмитра Чижевського «Історія української літератури» (1956). Чого варта, скажімо, «рецензія», а згодом — вона ж і передмова до одного з видань «Історії….» того ж Григорія Грабовича, що засвідчує всю ваготу для західної україністики Чижевського, чиє ім’я носить кафедра української літератури в Гарвардському університеті. Але такий самий вплив Чижевський мав і на «материкових» літературознавців. Як згадував Леонід Ушкалов, уперше з його працею познайомився щойно почав працювати в Харківському педагогічному університеті Сковороди (на тоді інституті) у 1982 році з подачі старшої колеги Анастасії Ніженець — і це визначило його подальшу літературознавчу долю. Найцікавіше, що саме Грабович і Ушкалов у літературознавчому вимірі стали орієнтирами для молодшої генерації дослідників — передусім з огляду на діапазон їхнього наукового інтересу від давнини до сучасності та «візійність» бачення історії літератури в тисячолітній тяглості.
Читайте також: Дмитро Чижевський — славіст без ілюзій
Олена Галета, професорка Львівського національного університету імені Івана Франка
На моє переконання, створити дієвий концепт складніше, ніж запропонувати власну теорію чи візію. Це особливий вид творчості, щось середнє між метафорою й поняттям, ще дуже живе й тому евристично наснажене. Неповторність спостереження поєднується тут із раціональним осмисленням, раз створений образ набуває здатності класифікувати й позиціонувати: концепт не просто вказує на одиничний випадок, він потенційно придатний для впізнавання й називання не спостережуваних раніше явищ. Концепт вирізняє щось досі-не-бувале (або не бачене саме під таким кутом зору) й водночас приєднує до нашого попереднього досвіду, переводить від здивування до визнання. Ба більше, концепт — плід не тільки індивідуальної дослідницької уваги й уяви, а й результат роботи дискурсу. Він має бути почутим і сприйнятим, перетворитися на «ключ (по)розуміння». Українському літературознавству не надто щастило саме на такі дискурсивні переваги у ХІХ чи ХХ століттях. Брак авторитетних позицій, з яких можна промовляти, тривала вимушена ізоляція від міжнародних наукових форумів і видавництв, мовні обмеження — все це суттєво знизило шанси на визнання і прийняття навіть тих пропозицій, які потенційно могли б увійти до спільного словника.
Мабуть, одним із дослідників, чий спосіб мислення досі відгукується у літературних студіях, став Дмитро Чижевський. Його уявлення про історію літератури як синусоїду має добре теоретичне пояснення й доступну візуалізацію. Хоча про рух літератури між полярними орієнтирами (раціональне — ірраціональне, статичне — динамічне тощо) заговорили ще німецькі романтики, однак саме за Чижевським визнають концептуальне авторство. Він не просто зобразив «історичну хвилю», вивівши її в універсальний принцип літературних змін, а й розлого обґрунтував поняття культурного стилю й культурної епохи. При цьому Чижевський вирізнив культурну епоху бароко у слов’янських літературах як окремий об’єкт вивчення, що дозволило йому виділити для дослідження окремий «культурний простір», до якого входять не тільки Чехія і Польща, а й Україна. Тож можна сказати, що Чижевський змінив не лише історичні уявлення, а й просторові «матриці» літературних студій ХХ століття. До речі, в українському літературознавстві не менш резонансним стало поняття неповноти, яке Чижевський використав для окреслення особливостей розвитку національної традиції, при якому окремі літературні стилі майже, а то й зовсім не представлені. Наступники сприйняли це поняття як дискусійне, однак сама дискусія триває і досі: у полеміку з Чижевським вступив Григорій Грабович, йому розлого відповів Марко Павлишин, у різних контекстах до цього поняття зверталися Іван Лисяк-Рудницький і Тамара Гундорова. Але за рамками української традиції ця дискусія не знайшла відголосу, хоча могла б попровадити до розмови про канон і становлення літератури у бездержавних обставинах.
Якщо вже мова про канон, то важливим і доречним вважаю поняття іконостас, яке ввів в обіг Марко Павлишин на позначення визначеного переліку авторитетних імен і текстів, які, на відміну від динамічного канону, що відображає кістяк національної традиції, насаджуються безапеляційно, включно з обов’язковими інтерпретаціями. Це поняття влучно відображає становище літератури в ситуації тоталітаризму і вказує на посттоталітарні виклики у літературознавстві.
Читайте також: Путівник українською літературою для англомовного читача
Сучасне зацікавлення українською літературою поза межами України актуалізувало також поняття Розстріляного відродження, яке свого часу запровадив Юрій Лавріненко. Попри те, що навколо нього також точилися дискусії, воно вкотре виявився промовистим і дієвим. Воно вписує українську літературу до ширшого західного контексту й водночас пояснює її відсутність у загальній історії літератури.
Нарешті, якщо йдеться про сучасних авторів, то я би вирізнила поняття постчорнобильської бібліотеки Тамари Гундорової — надзвичайно ємнісне, вписане до концептуального словника західного літературознавства, закорінене у катастрофічній і резонансній історичній події, і здатне при цьому сфокусувати увагу на унікальності українського досвіду, який набуває вираження через літературу.
Читайте також: «Конотопська відьма»: притча про війну, загрозу колонізації та малоросійський маскарад