«Чи існує українська пропаганда?»
У статті під такою назвою, опублікованій у виданні New Voice 19 липня 2024 року, письменник Андрій Кокотюха розмірковує над причинами відсутності ефективної української пропаганди і вказує напрямок, яким слід рухатися, аби виправити цю ситуацію. Він спочатку нагадує про роман Джорджа Орвелла «1984», в якому автор аналізує механізми тоталітарної пропаганди, але не дає відповіді, як дієво їй протистояти, окрім запуску механізму контрпропаганди, що ризикує стати інструментом маніпулювання умами громадян. Відтак «погана репутація» пропаганди, найперше як загрози демократії, в поєднанні з браком фінансових та людських ресурсів пояснює відсутність української альтернативи російській пропаганді.
Ба більше, продовжує Андрій Кокотюха: «Все впирається у відсутність [в Україні] системності, тяглості традицій, досвіду та розуміння, де пролягає межа між тупими дешевими агітками і якісною просвітницькою роботою», — на відміну від Росії. Остання після розпаду СССР невтомно працювала над розширенням спектру пропагандистського продукту — від популярних серій про спецназ до фентезі, псевдоісторичних романів, фільмів і улюбленої групи Путіна «Любе».
Оскільки ми не можемо боротися з російською пропагандою цими самими засобами, підсумовує письменник, — ми повинні протиставити їй те, чого бракує, а саме: просвітницьку місію, яка пропагувала би справжні цінності (такі як правда, свобода, мужність, стійкість та захист демократії) і популяризувала патріотичних героїв (таких як Капітан Америка чи Джеймс Бонд).
«Адже різниця між російським спецназом і діяльністю Джеймса Бонда та компанії — саме в цінностях. Перші виправдовують насильство й загарбницькі війни. Другі пускають у хід зброю, захищаючи демократію. Щойно в Україні цю різницю відчують, російських окупантів та російську агентуру будуть нищити герої книжок, фільмів та серіалів, котрі служать у ЗСУ, СБУ, ГУР чи просто є борцями за нашу і вашу свободу», — каже Андрій Кокотюха.
Іншими словами, пропаганда не завжди є чимось поганим: усе залежить від її кінцевої мети. Однак, аби з’явилася «неіснуюча поки що», як зазначає письменник, українська пропаганда, слід звільнитися від думки, що вона загрожує демократії — щонайменше всередині країни у війні. Або ще: саме слово має позбутися негативних конотацій («ідеологія», «тоталітаризм», «маніпуляція», «брехня»), яких воно часто набуває в контексті РФ.
Москва, 2025. Рік захисника Вітчизни в Росії. Фото Олександра Гронського
Однак, як показує дослідження Алексії Агру «Комунікаційна стратегія України під час війни», українська пропаганда існує, щоправда, під назвою комунікації, яка є більш загальною та нейтральною, але приховує важливі елементи значення терміну «пропаганда»: «Психологічний вплив за допомогою системи засобів масового поширення ідей, поглядів з метою формування громадської думки та впливу на ухвалення рішень». Відтак, якщо брати до уваги лише дефініцію слова, ніщо не завадить нам говорити про українську пропаганду, не надаючи завчасно негативних відтінків цьому виразу.
Джордж Кріл, або Американська модель пропаганди
Роздуми Андрія Кокотюхи про різницю між двома видами пропаганди — однієї, спрямованої на виправдання імперіалістичної експансії, й іншої, спрямованої на захист загальнолюдських цінностей — перегукуються з поглядами американського журналіста Джорджа Кріла, якого президент Вудро Вілсон (1913–1921) призначив головою Комітету громадської інформації (КГІ), першого офіційного пропагандистського органу США. Професор історії Давид Колон присвятив діяльності Кріла на чолі КГІ один фз розділів своєї книги «Майстри маніпуляцій: століття впливу на маси» (2021), огляд якого допоможе нам прояснити стан справ щодо пропаганди в Україні.
Заснований 14 квітня 1917 року, невдовзі після входження Сполучених Штатів у Першу світову війну, Комітет мав на меті «продати війну» вкрай знеохоченій громадській думці. За словами Кріла, йшлося не про що інше, як про «боротьбу за уми людей», яких слід було переконати у необхідності воювати проти ворога, що безпосередньо не загрожував території країни й був за тисячі кілометрів від дому. З цією метою Кріл розробив стратегію комунікації, покликану згуртувати американську громадську думку навколо необхідності участі країни у війні та сформувати волю американців до перемоги. Стратегія Кріла, що спиралася на ідеї французького психолога Габріеля Тарда («Думка і натовп», 1901) про вирішальну роль спілкування у формуванні поглядів, полягала в тому, щоб підживлювати приватні розмови по всій країні, наповнюючи щоденне середовище американців великою кількістю фактичної інформації про війну (настільки, щоб це не становило загрози національній безпеці країни). Тому методи КГІ можуть виявитися корисними для організації української пропаганди.
Як «продати війну»
КГІ об’єднав ціле покоління вмілих комунікаторів — журналістів, письменників, публіцистів, художників, кінематографістів та науковців — і складався з двох секцій, внутрішньої й зовнішньої. Так, до першої входили Відділ новин і Комітет цензури, які встановили непрямий контроль над інформацією про війну, надаючи пресі безкоштовні депеші та готові до друку статті з фактичним матеріалом і пропагандистською рекламою. «Офіційний бюлетень», що виходив з травня 1917 року, надавав урядовцям, пресі та багатьом лідерам громадської думки всі заяви, зроблені американською цивільною та військовою владою. Кріл також переконав армію і флот миттєво повідомляти про всі нещасні випадки і катастрофи та публікувати імена загиблих і полонених. Комітет цензури, втім, фільтрував інформацію, яка мала залишатися в таємниці.
Жіноча аудиторія була одним із основних адресатів КГІ. За дев’ять місяців свого існування Відділ роботи жінок у часі війни опублікував 2305 репортажів і статей, які супроводжувалися світлинами жінок, активно залучених до воєнної праці. Центральним елементом комунікаційної стратегії Кріла був підрозділ «чотирихвилинних» лекторів, що налічував 75 000 добровольців-лідерів громадської думки. Вони виголошували короткі патріотичні промови у церквах, школах, профспілкових зборах, ринках з метою мобілізувати публіку на підтримку війни. Щотижня ці лектори отримували бюлетень із прикладами промов («Чому ми воюємо?», «Викриття німецької пропаганди» тощо), які адаптували до особливостей кожної аудиторії.
КГІ пропагував необхідність внеску США у перемогу з небувалою для країни інтенсивністю, використовуючи всі доступні засоби для проникнення у ментальний простір людей: друковані тексти, радіо, конференції, плакати, листівки, пісні, фільми, виставки.
Зображення було найголовнішим серед засобів впливу у його арсеналі: «Друкованого слова можна не читати, — писав Кріл, — зборів — не відвідувати, фільмів — не дивитися, але навіть найбайдужіший погляд не омине плакату».
Зображення ілюстратора Джеймса Монтгомері Флегга (1877-1960)
Саме тому КГІ доручив команді карикатуристів-добровольців створювати різноманітні малюнки (до прикладу, відомий плакат «Ти потрібен мені в армії США»), а армійським художникам — картини, які виставлялися по всій країні і публікувалися в пресі. Давид Колон підсумовує: «Загалом, іконографія Комітету створювала героїчний образ американського контингенту і на противагу йому — страхітливий і загрозливий образ ворога». Виставки на тему війни, де представлялися фото, інсценовані битви (що закінчувалися перемогою американських солдатів), воєнні трофеї (такі як німецький U-Boot) тощо, приваблювали мільйони відвідувачів. У співпраці з Голлівудом та його найбільшими зірками того часу (як-то Чарлі Чаплін і Дуглас Фербенкс) було знято цілу низку патріотичних фільмів, адже в епоху німого кіно візуальна та емоційна риторика кінематографу давала можливість охопити величезну аудиторію, включаючи іммігрантів.
КГІ: вплив на емоції
У перші тижні свого існування Комітет апелював до патріотизму та демократичних цінностей, аби мобілізувати американців. Натомість після звернення Вілсона до нації на День прапора 14 червня 1917 року Кріл переосмислює настанови КГІ. У цій промові президент змальовує американських солдатів, які несуть прапор Америки у бій і гинуть на залитих кров’ю полях, та закликає своїх співвітчизників «допомогти звільнити світ» від самозваних господарів (німецького уряду), що прагнуть панувати силою зброї. Відтак, поряд із так званою «білою» пропагандою, точною щодо фактів і прозорою щодо свого походження (наприклад, фото французьких соборів, зруйнованих німецькими бомбардуваннями, які використовувалися в кампаніях рекрутингу та виставках), КГІ починає поширювати «сіру» і «чорну» пропаганду, фальсифікуючи чи перебільшуючи інформацію, або загалом приховуючи джерела.
«Метою сірої або чорної пропаганди була дискредитація ворога, якого звинувачували, наприклад, у відрізанні рук бельгійським немовлятам, зґвалтуванні черниць і навіть у відварюванні трупів солдатів для отримання жиру. Анімалізуючи та криміналізуючи образ ворога, зображеного на деяких плакатах як кровожерливий звір, КГІ намагався поширювати думку про те, що Америка веде війну за цивілізацію та справедливість», — пише Давид Колон.
Таким чином, пропаганда війни КГІ мала на меті формувати сприйняття, маніпулювати переконаннями та впливати на поведінку людей, апелюючи не лише до їхнього розуму, а й до емоцій, зокрема, підігріваючи антинімецькі упередження. Проте, як зазначає Ніколас Дж. Калл, Кріл намагався максимально уникати такого підходу, дбаючи про те, щоб усі офіційні заяви Комітету, зокрема про поведінку німців, були підтверджені численними місцевими джерелами, аби пом’якшити етнічну риторику. Нарешті, КГІ прагнув забезпечити лояльність мільйонів німецьких та австро-угорських іммігрантів у США, надсилаючи їм публікації німецькою мовою, а не цькуючи їх. У цьому полягала відмінність від місцевих приватних воєнізованих формувань, які закликали до звільнення з роботи вихідців з ворожих країн, скасування концертів німецької музики чи заборони викладання німецької мови в школах.
Закордонний відділ, або Культурна дипломатія
Закордонна секція КГІ займалася поширенням американських новин в іноземній пресі та мала на меті запобігти спотворенню інформації німецькою пропагандою і забезпечити вплив на громадську думку у країнах-союзниках та нейтральних державах. З цією ж метою розповсюджувалися брошури, листівки, значки, плакати про війну, портрети президента Вільсона, паперові прапорці, ноти до американського гімну тощо. Комітет мав офіси у великих містах союзних держав, а експертів з комунікацій часто обирали з-поміж американських нащадків іммігрантів із цих країн. У Франції, зокрема, КГІ навіть наважувався проникати на ворожу територію, співпрацюючи з французькою військовою розвідкою для виготовлення і розповсюдження листівок німецькою мовою, покликаних посіяти заворушення серед ворожих військ і населення.
Аби запобігти можливій втомі від війни, Кріл запровадив новий спосіб масового впливу на маси — «культурну пропаганду», яка полягала у тому, щоб поширювати серед іноземців різноманітні знання про історію, культуру, економіку США та про спосіб життя американців.
Окрім організації візитів до Штатів для іноземних журналістів і делегацій, КГІ відкрив багато бібліотек і американських читальних залів за кордоном, а також організував курси англійської мови. Численні фільми освітнього характеру показували повсякденне життя американців у школі, на фабриці чи в полі, конкурси краси, морські пейзажі та спортивні змагання. Кріл також переконував іноземних дистриб’юторів відмовитися від показу німецьких фільмів (відрізавши таким чином Німеччину від важливого ринку), а американську кіноіндустрію — не продавати жодного фільму тим компаніям, які продовжували купувати фільми ворожих країн, або ж відмовлятися від передпоказу пропагандистських роликів, запропонованих КГІ.
Українська пропаганда: work in progress
«Організована риба » уособлює основоположну ідею та принцип дії Українського Майдану (2013-2014): спонтанна самоорганізація відповідальних громадян, активно залучених до спільної справи та спрямованих на досягнення спільного блага, кожен з яких виконує своє «власне завдання» якнайкраще
Якщо тепер знову поглянути на стан справ з українською пропагандою, то можна констатувати, що остання не є аж такою «неіснуючою», як стверджував Андрій Кокотюха, щоправда, це були його слова рік тому. Ми вже згадували дослідження Алексії Аргу, яка пише про «ефективну» і «новаторську» комунікаційну стратегію України в інформаційній війні, яку спільно виробили починаючи з 2022 року органи державної влади, Сили правопорядку, ЗСУ, СБУ, а також громадяни та громадські об’єднання, які добровільно сприяють національній безпеці України. Пригадаймо хоча б, як СБУ у перші тижні російського вторгнення перехопила телефонні розмови між російськими солдатами та їхніми родичами в Росії й оперативно виклала їх у вільний доступ, а українсько-канадська режисерка Оксана Карпович пізніше використала їх для створення фільму «Мирні люди» (в оригіналі Intercepted, 2024).
Українська пропаганда все ж існує, і американський досвід міг би тут стати у пригоді: допомогти її систематизувати, зробити більш дієвою та реактивною, залучаючи та об’єднуючи широке коло гравців, інституційних й індивідуальних, в Україні та за її межами. Це особливо необхідно у зовнішньому секторі, зокрема у країнах із традиційно сильним російським впливом, як-от Франція.
Насамкінець наведу один приклад. Від початку війни, митці Національної академічної капели «Думка» і Національної капели бандуристів ім. Г. Майбороди неодноразово відвідували європейські країни, Францію зокрема, з потужними концертними програмами — з ініціативи асоціацій. А добре було б, якби виступи колективів такого рівня проводилися під патронатом української держави, і не у церквах, а у концертних залах, із залученням ЗМІ й фахівців-музикознавців — для роз’яснення шляхетної української хорової культури. Бо це не лише унікальна нематеріальна спадщина України, а, можливо, й відображення якоїсь більш глибинної української особливості, що також проявилася у «багатоголосній» організації Майдану. Пояснювати, проводити систематизовану пропагандистську, чи то пак, просвітницьку роботу, як писав Андрій Кокотюха, так, як це робить, зокрема, Тарас Філенко, про якого читач мав змогу дізнатися з нещодавнього матеріалу Тижня.