Надія Бернар-Ковальчук написала статтю «Складнощі фреймування: історичне письмо в умовах війни» — про те, як зберігати аналітичну дистанцію й усвідомлювати власну включеність, деконструюючи старі наративи і створюючи нові. В Україні вже кілька десятиліть лунають застороги, аби, спростовуючи радянське та російське, не уподібнюватися йому за формою, лише міняючи колір.
У нас досі є запит на просвітницькі проєкти, базовані на достовірних фактах, але без глибокого занурення — лише для першого знайомства (бо досі є ті, хто тільки починає відкривати для себе українську культуру). Але за понад тридцять три роки незалежності виросли покоління, що цілком асоціюють себе з українською ідентичністю, зростають у ній і мають складніші запити, без спрощень і примітивних кліше. І вони теж потребують культурного продукту — і часто недоотримують його, бо проєкти за державної підтримки й фінансування зазвичай орієнтуються не на них.
У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького триває виставка «Позивний “Кобзар”. В обороні ідентичності» — про те, як образ Тараса Шевченка змінюється і що лишається незмінним, починаючи від перепоховання на Чернечій горі й до Революції гідності. Головний організатор — Національний музей Революції Гідності, серед партнерів — довгий шерег музейних і архівних установ, що надали експонати зі своїх колекцій. Чудова ідея і гарне наповнення, що дає змогу поглянути, як Шевченка прочитували члени Старої громади, вояки Першої світової, упівці, шістдесятники чи герої Небесної сотні, що теж уже стала історією. Є цікаві, маловідомі артефакти, як-от біографічний фільм про Шевченка 1926 року, консультантом якого був Сергій Єфремов, чи портрет Шевченка пензля Марії Примаченко в її фірмовому стилі.
Єдине «але» — це супровідні інформаційні таблиці. Написані в такому стилі, проти якого повстає Надія Бернар-Ковальчук у своїй статті.
Ось кілька цитат:
«Історичне минуле на сторінках “Кобзаря” оживало та нагадувало про брязкіт зброї та відчайдушність…
На початку ХХ століття позбавлені волі, мови та пам’яті нащадки козаків повстали, щоб здобути єдину незалежну державу. Однак Україну окупувала більшовитська орда. На довгі роки радянська влада намагалася викреслити з пам’яті українців події визвольних змагань, як свого часу царська влада прагнула стерти пам’ять про козацьку добу. Проте сюжети творів Тараса Шевченка мають властивість повторюватися в українській історії з незмінною періодичністю…
Коли в травні 1861 року труну з тілом Тараса Шевченка везли з Петербурга до Канева, у народі ширилася звістка: ховають мученика, закатованого царем за прагнення до волі та справедливості. Для розділеного між двома імперіями народу Чернеча гора стала центром українського світу…
Радянський морок поступово огортав Україну…
Духовна боротьба за виведення Тараса Шевченка за межі комуністичного канону та ідеологічних інтерпретацій стала квінтесенцією руху 60-80-х років ХХ століття…
Чи навчилися ми говорити про Тараса Шевченка без пафосу? Чи треба говорити про Тараса Шевченка без пафосу, якщо під останнім розуміти таку оповідь про героя, яка викликає емоції аудиторії? І як розповісти про Тараса Шевченка так, щоб почуття трансформувалися в інтелектуальну діяльність і чин?»
Останнє, вочевидь, питання риторичне.
За виставкою, безперечно, стоїть велика пошукова та аналітична робота науковців і музейників — це видно з концептуальності задуму, з ретельного добору матеріалів, з композиційної єдності, яку вони утворюють, пропонуючи глядачеві вибудовувати власні зв’язки.
Але як бачать свою аудиторію автори цих супровідних текстів, які, прагнучи звучати емоційно й доступно, пишуть до непристойності примітивно-спрощено? Так, що справді прикро. Не той рівень, не той регістр.
За всім цим Тарас Шевченко споглядає з портретів на стінах, то усміхаючись у вуса, як на картині Осипа Куриласа «Дивлюся, аж світає…» (1918), то саркастично здвигнувши бровою, як на шаржі усуса Осипа Сорохтея 1922-го.
