Опинитися в потрібному місці у потрібний час — це точно про Яніса Терещенка, розвідника 3-ї окремої штурмової бригади. Його весняна італійська пригода в одну мить зробила бійця відомим на цілу Європу. Про українського військового, який 10 березня 2025 року у Венеції наклав турнікет перехожому, що стікав кров’ю після ножового поранення, і таким чином урятував йому життя, писали чи не всі європейські видання. Мер Венеції Луїджі Бруньяро особисто нагородив Яніса «Відзнакою лева». І ви, мабуть, також бодай краєм вуха чули про це, бо українські ЗМІ не оминули увагою такої яскравої події.
Спілкуючись із Янісом, ми також згадували Венецію (бо як без цього) — щоправда, в трохи іншому контексті. Звісно, поговорили і про більш насущні та глобальні теми. Наприклад, про те, скільки ми ще будемо здатні протистояти орді й чому Росія — це колос на глиняних ногах; чи була війна з РФ невідворотною; навіщо Європі Україна та що потрібно, щоби збільшити ефективність Сил Оборони. Інтерв’ю вийшло велике, але й інформативне та справді світоглядне. Всім, хто втомився від війни чи загалом зневірився, рекомендуємо до читання особливо.
— Історія про венеційську пригоду зробила вас досить відомим. Але чи встигли ви хоч трохи насолодитись Венецією та відпочити? Ви ж на відпочинок їхали?
— Це внесло певні корективи, розбурхало звичний настрій відпустки. Багато уваги довелось приділити розмовам, дзвінкам. З України включень було небагато, але багато від європейських ЗМІ. Перші розмови могли розпочатись о 8:00 ранку (це з України), а найпізніше мені телефонували місцеві десь о 21:30. Проте сказати, що я не зміг насолодитись відпусткою, було б неправдою. Я дійсно гарно відпочив, навіть краще, ніж бувало. А ця пригода стала певним поплавком, який весь час тримав мене в робочому контексті. Повернувся уже з відчуттям, що розвантажився, але повного відсторонення від роботи не було.
— Що найбільше сподобалось у Венеції?
— Венеція — чудесне місто. Але є пори року, які не дуже підходять для відпочинку тут. Венеція важко переживає спекотне літо, карнавал і туристичні сезони. Бо це невеличке місто, всуціль прошите перехрестями, буквально будинок на будинку. Там кожні пів метра дуже важливі.
Ми потрапили в чудесний сезон — початок березня. Якраз відгримів карнавал, а туристи ще не доїхали. Мені в принципі Венеція дуже подобається. Храми, собори, базиліки, площі викликають відчуття якоїсь історичної, культурної, естетичної поваги до цієї місцевості.
Плюс оця особливість інфраструктури, що все на воді. Зранку прокидаєшся, виходиш на місток з ранковою кавою і можеш спостерігати, як відбувається доставка товару до продуктових ринків, магазинів. І це ж усе водою. Таксі, поліція, швидка допомога — все на човниках, катерах. Жити там я би, мабуть, не став, не знаю. Але туристично це одне з найпривабливіших для мене місць.
— А часто вдається мандрувати?
— Ну, я хотів би сказати, що раз на пів року, але ні. Можна по дев’ять місяців без відпустки провести безвилазно…
— Не сумно по стільки часу не бачити рідних?
— Звісно, сумно. За весь цей час ми бачилися сумарно менш як 60 діб. За майже чотири роки. Чи важко це? Так, важко. Чи важко це в плані стосунків? Ще важче. Важко розуміти, що моя дитина навчилась говорити без мене, пішла без мене в дитячий садок, піде без мене в школу. Оці перші речі, коли батькові варто було би бути поряд, дитина опановує без мене. Але синові дуже пощастило з мамою, з моєю дружиною. Мені нема на що жалітися.
— Багато людей, якраз виправдовуючись ситуацією, тікають з України всілякими шляхами. Не хочу, мовляв, щоби моя дитина у цьому жила. Що вас мотивує бути там, а не втекти, хоча ви й можете?
— Поїхати за кордон і не повернутися? Ні, я так не можу. Є речі, які для мене важливі. Пожертвувати власним, стосунками з сім’єю, щоб воювати за країну? Так. Аби я міг умовно в одну хвіртку розрахуватись таким чином за всіх — розрахувався би. Але ні, нас таких тисячі, десятки, а може, й сотні тисяч…
Ми ж не просто штовхаємося, вирішуємо якісь свої проблеми. Це питання світового порядку. В Україні вирішується доля всього світу, вирішується питання фінансової і фізичної безпеки Європи. Тому що Росія загрожує всій Європі, не лише нам. Тому що Сполучені Штати тиснуть на Європу і цей фізичний захист Європи, один із важелів НАТО та участі Америки в НАТО. Насамперед НАТО створена для протидії РФ. І все це вирішується в Україні.
Навіть якщо уникати безпекових чи військових питань, брати суто побутове, то і питання майбутнього медицини вирішується в Україні, і питання телекомунікацій. Зараз Україна вибудовує телекомунікації в умовах війни, в умовах постійних обстрілів, бо нам потрібно підтримувати високоякісний зв’язок — і не лише з підрозділами, а й просто з цивільним світом. Перебуваючи за кілометр від ворога, живучи просто посеред лісосмуги, сидячи під землею в бліндажі, я можу грати в Minecraft зі своїм сином, який живе в Бельгії. Це наша реальність.
Технології, дрони, роботизовані комплекси — все це застосовується. Давно відомо, що будь-який виріб передовсім був створений на війні чи для війни. Будь-що: кулькові ручки, мікрохвильові печі, дрони. У майбутньому ми закінчимо війну, а дрони нікуди не подінуться. У нас буде фотозйомка, аерозйомка, промислова розвідка з дронів. Буде все що завгодно — доставка з дронів і так далі. Все це — майбутнє, яке закладається в Україні.
— Європейці це розуміють?
— Так. Але європейці — це дуже узагальнене поняття. Якщо казати конкретно про категорії населення, то будуть нюанси. Спілкуючись з європейськими журналістами, я не стикався з тим, що вони чогось не знають і не розуміють. Знову ж таки, дивлячись, що за видання, регіональне чи глобальне, там теж журналісти бувають всілякі. Але я не стикався з журналістами, які говорили б зі мною з проросійської точки зору. Натомість зустрічав багато саме проукраїнської позиції, єврооптимізму з українським контекстом. Коли люди висловлюють підтримку, співчуття, кажуть, що пишаються нашою боротьбою, посильно допомагають, бажають нам перемоги, засуджують РФ, владу РФ, політику РФ, і заявляють, що Росія має бути знищена.
Люди, які це говорять, є як серед журналістів, так і серед простих перехожих. У туристичних місцях завжди цікавляться, звідки ви. Кажу — з України. І жодного разу не траплялося так, щоб це проігнорували чи сказали щось на кшталт «Росія вас переможе». Всі висловлювали нам підтримку і співчуття.
Я приходжу до сина в школу, спілкуюсь із його вчителями, і це щоразу радісні зустрічі. Однак часом і в Україні не всі торкаються питання війни, тому що «це десь там» і «мені байдуже». Ми в Україні не можемо примусити людей воювати, що вже казати про Європу. Але сказати, що Європа байдужа? Ні, абсолютно не байдужа.
— А вони б дали собі раду, якби опинилися у такій ситуації?
— Європейські країни цілком готові до воєнного протистояння, якщо воюватимуть одна з одною. Це моя особиста думка. Спираюсь на дані про кількість армії, боєздатність, ВПК, кількість техніки. Але якщо ми кажемо про повномасштабну сухопутно-континентальну війну в Європі проти РФ і виключаємо з цього списку Україну, то Європа не здатна воювати з РФ, взагалі жодним чином, без Америки. Знову ж таки, чи американці здатні воювати з РФ? Здебільшого так, але на це треба політичне рішення, а його немає.
Європа без України з РФ не воюватиме, бо просто не спроможна. Бо немає чим, нема як, власне, нема де. Саме тому Росії важливо знищити і поглинути Україну.
Україна — це мобілізаційний ресурс, сировинна і промислова база. Її треба поглинути, щоб використовувати як ресурс для подальшої війни з Європою. Так само, як Білорусь, яка теж є частиною Європи. Це такий собі рубіж, що ділить європейський континент на доросійський і післяросійський. Ну, ще є Польща. І оцей рубіж між морями, між РФ і Європою, ми стримуємо. Тому що маємо чим стримувати. Ми це робимо історично вже багато років.
Можна перелічити три-чотири десятки війн проти РФ різного масштабу, з яких у понад 20 ми виходили переможцями. Європа так воювати не буде ніколи. І ніколи, в принципі, так не воювала. Ставались локальні битви, зіткнення, які мали суттєве значення для перебігу подій. Але у нас кожен день має суттєве значення для перебігу подій. Кожні 100 метрів мають значення в перебігу подій.
Європа на рівні НАТО чудово розуміє, що Україна — це щит Європи. І не просто розуміє, а використовує це.
Наразі НАТО переозброюється. Існує доктрина про переозброєння до 2030 року, яка нещодавно була переглянута. Для чого вони це роблять? Ну, явно ж не щоб перефарбувати фасади будинків. По суті, вони готові будуть вступити у війну з РФ не раніше 2030 року. До цього часу їм треба переозброїтись, добрати війська, наростити потужності. Не можна за два дні розбудувати заводи, які вироблятимуть снаряди, адже потрібна сировина, якась юридична база, логістика. Це складний процес.
— І весь цей час ми маємо стримувати Росію?
— Так. Весь цей час, до 2030 року, з РФ треба щось робити. А що з нею робити? Воювати проти неї. І росіяни теж про це прекрасно знають. Немає у них в планах домовитись із нами, перестати воювати.
Тези на кшталт «давайте віддамо Луганську, Донецьку область, давайте визнаємо Крим російським і війна закінчиться» — нежиттєздатні.
— А теза про те, що росіяни видихнуться у якийсь момент? Наприклад, до кінця 2025-го у них почнуться серйозні проблеми…
— Цілком. Там можуть бути серйозні проблеми. Але ж і у нас теж можуть бути серйозні проблеми. Є багато факторів, на які ми не можемо вплинути. Пророкувати щось — дуже невдячне заняття. Пророкування краще замінити на планування. Але, щоб щось планувати, треба володіти обстановкою, цифрами, розуміти багато контекстів, треба в принципі мати компетенцію це робити. Не можна планувати щось навмання. План має бути дуже конкретний: дати, цифри, конкретні показники. Для цього насамперед потрібен адмінресурс.
Хіба в Україні нема ресурсу, щоб це організувати? Є. Нема в Україні матеріальної бази, щоб це організувати? Є матеріальна база. Нема може людського ресурсу? Та у нас повно людського ресурсу. У нас найбільша армія в Європі. Чи можемо ми використовувати це для того, щоб воювати далі, до 2030-го року, а може, й узагалі самостійно, за допомогою партнерів ззовні, за допомогою їхнього озброєння, технологій, тилового забезпечення знищити своїми силами РФ? Так, можемо.
Що нам для цього треба? Бути нормально підготовленими, ефективно використовувати сили та засоби, реагувати на виклики фронту. Тобто нам треба модернізувати самих себе, модернізувати армію.
Нарешті ми переходимо на Корпусну систему. Ми, 3-я штурмова, були батальйоном ТрО, потім стали полком ССО, потім — бригадою Збройних сил, розширилися і стали найбільшою бригадою ЗСУ, а зараз ми Третій армійський корпус. У нас залишається система управління та сама, що й була. Люди також ті ж самі, ми не беремо їх із повітря, вони всі виховані всередині бригади. І командир — Андрій Євгенович Білецький. Це людина, яка в 2023-му відвоювала Бахмут. Вибачте, ми тоді воювали з найзабезпеченішим підрозділом, з підрозділом Пригожина — «Вагнер». «Вагнер» стерся, був знищений, а ми воюємо.
Ми провели операцію в Авдіївці. Дуже важку операцію, з усіх боків важку — планування, ресурси, географія. Особливо географія. Вся географія належала ворогові. В Авдіївці було би простіше не брати участь, аніж брати, але все одно ми зараз сидимо, розмовляємо, маємо певний досвід. Так, важкою ціною. Чи втратили ми боєздатність? Ні, не втратили. Ми продовжили війну після відходу з Авдіївки і воюємо досі.
— А чи можливо масштабувати досвід 3-ї штурмової на все військо?
— Звісно, можливо. Про це і йдеться. Але ж це вже не питання військового планування. Це політичне питання, політичної розкадровки, кадрів і так далі.
Добре, що у нас є Андрій Білецький. Це, звісно, чудово. Але ми не витягнемо всю країну одним Андрієм. Потрібні інші підрозділи. Давайте ми інші підрозділи так зробимо, є ж досвід.
Тобто, на мою субʼєктивну думку, до 2030 року ми воюємо з РФ — це залізно. Росія назад не піде. Домовлятися з нами ніхто не буде. У 2022 році РФ заявила: «Виведіть війська з Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської областей». Натомість, 2022 року РФ вивела свої війська з Чернігівської, Київської, Сумської, Харківської областей, частини Херсонської. Втратила контроль над Херсоном, який здобула в 2022 році внаслідок першої хвилі повномасштабного вторгнення. РФ не може до кінця захопити Луганську область. Вона за село може покласти неймовірні десятки тисяч людей. Просто за село з двох перпендикулярних вулиць і 10 хат.
Добре — якщо у нас не вистачає людей, ми будемо воювати дронами. Можемо застосовувати цей досвід? Можемо. Чи можемо ми ефективно управляти військами? Так, можемо. Але на це треба політична воля, треба модернізувати армію, треба якось із цією армією щось робити. Не можна просто взяти людину, дати їй автомат у руки і сказати: «Іди воюй». Не ті часи.
Потрібна система. Супровід кожного бійця, який виходить на лінію бойового зіткнення. Впродовж його перебування на лінії зіткнення його треба супроводжувати зв’язком, прикриттям, вогневою підтримкою, евакуаційними групами на випадок важких ситуацій, підсиленням зрештою, якщо він сам не може впоратися. Потрібна система, взаємодія між підрозділами. Ось на це треба звертати увагу.
Зараз 2025 рік і РФ, попри те, що зазнала страшенних втрат, позбулася територій, які захопила (ми багато чого відвоювали), не каже: «Давайте якось закріпимося», а каже: «Тю. Не хочете? Так ми зараз іще на Сумську і Харківську область нападемо». РФ хоче йти ва-банк. Далі робити вигляд, що на все здатна. Але ні, не здатна. Все, що РФ могла зробити, вона вже зробила. Аби вони могли зробити ще більше, зробили б. Намагаються, але це вже потуги.
І ми маємо так само докладати зусиль, щоб не дати РФ просунутися, щоб максимально тиснути на неї. Дипломатично, на полі бою, тиснути на паливну й енергетичну системи знищенням, ураженням НПЗ, установок переробки нафтопродуктів. Коротше кажучи, ми маємо воювати далі. Але для цього потрібна ефективна система. Потрібно робити якісь висновки, на їхній основі ухвалювати рішення та імплементувати їх у військо. Нам потрібно модернізуватися.
— Ви не припускаєте, що така тривала війна може мати для нас непоправні наслідки?
— Та вона вже має непоправні наслідки для нас. Ну які ще можуть бути непоправніші? Чи може РФ опинитись на кордоні Хмельницької області? Теоретично, колись… Ну, але уявити це — ні, не можу. Наскільки вона просунулась за два роки, з кінця 2023-го? Захопила Авдіївку. Клас, місто, у якому жило 40 000 людей. Це не показник — захопити за два роки 1 % нашої території. Так вони ще воюватимуть років 200, напевно. Чи вистачить у них ресурсів, щоб воювати з нами 200 років? Ні.
Продовження незабаром…