Коли ви біжите на маршрутку, то чи, бува, внутрішнім слухом не чуєте джингли Adidas, а внутрішнім зором чи не бачите Штефі Граф? Якщо так, то 1985 року, коли Граф була амбасадоркою Adidas та рекламувала їхні нові кросівки, ви, скоріше за все, були підлітком, а може, і хлопчиком, захопленим дорослими жінками. Герой роману Віталія Живого «Маятники» біжить, щоби встигнути на маршрутку, яка його все одно дочекається (бо така попередня угода), під солодкі спогади про довгі ноги і виразний ніс Штефі Граф. І вже в цій першій сцені ми дізнаємося про нього чимало: чоловік, народжений у першій половині 1970-х, гетеросексуал, середнього віку, має хорошу пам’ять на меми 80–90-х, плекає свої еротичні фантазії, перебуває у добрій спортивній, але в поганій фінансовій формі… Хоча стоп, ні, до середніх років тому бігунові ще треба дожити, бо початок цієї історії припадає на 2001 рік, а розгортається вона після 2007-го, тож рисачить на маршрутку «Київ–Рівне» молода людина.
Втім, самі герої «Маятників» будуть всмак стібатися зі спроб співвідносити вподобання-фантазії людини з тим, у які часи і в яких умовах вона дорослішала. От двоє чуваків накидуються в барі, здається, в 2008 році, один замовляє коктейль «Олд фешн», що якраз посунув у чартах «Мангеттен». «Теж мені Дон Дрейпер», — жовчно кидає його візаві, справедливо натякаючи на серіал «Медмен», завдяки якому напій став популярним. Отримує ж довгу саркастичну відповідь: «Тобі як шанувальнику Стоппарда має бути відомо, що вік — це та велика ціна, яку платять за зрілість. Тобто якби я замовив Текілу Санрайз, ти би стверджував, що я надивився “П’яного світанку” з Мелом Гібсоном. А якби це була Куба Лібра, то припустив би, що я побував на Кубі піонером за обміном». Ну, я б припустила, що він дивився фільм «Коктейлі» з Томом Крузом, бо «піонер» у цьому ряді — як тест «знайди щось зайве», але натяк усе-таки вловила. Люди тут мають свої вподобання і плекають свої спогади-фантазії, але ці вподобання і фантазії їх не визначають. Начебто.
Умови світу, який пише Віталій Живий, вмить підважуються, висміюються і скасовуються. Референси тут не передбачають предметів, до яких апелюють, просто існує купа культурних відсилок, які працюють самі на себе і складаються часом у мережу, котра так само нічого не означує. Люди обговорюють книжки, які на них не впливають. Програють сцени з кіно, котрого так і не зрозуміли. І от усе просто. Біжить чувак, спізнюється на маршрутку, воліє бути в рекламі адідасів і спати з зірками великого спорту, але, чоловіче, маршрутка на Рівне от-от відчалить, прискорюйся…
І це дуже іронічний підхід, знаєте. Позаяк «Маятники» — роман про те, як можна захлинутися фантазіями і спожитою інформацією, дійти висновку, що саме вони дві визначають твою особистість, і почати в цьому коктейлі топити вже своїх близьких. У світі, де референс не має предмета, він не перестає бути впливовим… А пам’ятаєте (питаю я весь час старшу аудиторію, бо вона у «Маятників» — цільова), як до гикавки модно було в 2000-х усе підряд називати симулякром? Так от, роман цей — про симулякри і сам собою симулякр.
У романі Живого чергуються три режими і три сюжети — дуже змазані, і то все-таки спеціально, бо ставка в «Маятниках» припадає не на психологічну достовірність персонажа, а на ідею, котру ті люди ілюструють.
Перший сюжет: не раніше 2012 року. Хлопака-айтішник їде маршруткою з Києва до Рівного. Ми занурені в подорожні враження і в його свідомість. Він регулярно їздить цим маршрутом, повертається з Києва до Рівного на вихідні. Щоразу шукає собі співрозмовця, деяких із них ми почуємо. Цього разу у нього зав’язалася бесіда з дівчиною-телеведучою, яка читає «Несподівану вакансію» Ролінґ і готова підтримати розмови на кшталт «лесбійками стають, бо у бабів нормального мужика не було, всі імпотенти навколо, от і викручуються самі, як можуть» (ні, я не жартую, які вже тут жарти). Хлопчик засліплює дівчинку-попутницю блиском ерудиції, спокушає легендарним позаяківським «духовним факом». Обоє вважають себе героями Кундери, але проживають свої найкращі життя на трасі між автобусною зупинкою біля Житомира і рівненським автовокзалом.
Це сюжет-коментар. Він має пояснити-підсвітити основну історію, і ось вона.
2007 рік, весна-літо. Хтось, хто знає все, що думають і переживають герої, розказує історію Віктора, закоханого в Ірену, яка років п’ять як живе з Артемом. Нам насправді достеменно відомо, що відчувають і переживають усі троє, тому пафосу викриття еротичних зрад тут чекати не треба. Тим часом Ірена, яка обрала Віктора, накинула оком на іншого хлопця, який цікавиться саме нею, а не ідеєю розділеного кохання. Так у романі з’являється четвертий учасник любовного трикутника — Павло-Тостер. Він приводить п’ятий елемент: дівчинку, покинуту заради Ірени. Хлопчик намагається розлюбити дівчинку, повертається на старт їхніх стосунків, щоби у них був інший результат, обоє поводяться так, наче про них Нолан кіно має зняти, але вони — клієнтура Пон Чжун Хо.
Очевидно, що ці два сюжети про ту саму людину — Віктора, але на різних етапах його життя. Та й випадкова попутниця з 2010-х — Вікторія — вже виринала на других ролях в 2007-му, ми її теж скоро впізнаємо. Інтриги як такої не буде, але точки перетину сюжетів побачити таки важливо і місцями цікаво.
Третій сюжет: не раніше 2007-го, не пізніше 2017-го. Маршруткою на Рівне їде Віктор, який уві сні бачить автотрощу, що в ній загине. Отримає дзвінок від старшого товариша, з якого виявляється, що Вікторова дружина відвідує ворожок через системні зради чоловіка. Вирішує, що то знак долі. Пересяде з маршрутки в авто приятеля і нумо моноложити про фатум. Хлопчик грається в «пункт призначення», але Анушка вже пролила олію. Так, Вікторову жінку звуть Анною.
Контрапунктом трьох історій стає «Престиж» — не роман Прістона, а кіно Нолана. Це кіно в романі переглядатимуть двічі — в ліжку коханців і в маршрутці, його не раз цитуватимуть усі аватари Віктора, включно з Вікторією. А до всього «Престижем» зветься перевізник, власник маршрутки, де точиться дія. «Престиж» (кіно, не бус) підсилюється омажами проміскуїтету кундерівського Томаша. Власне, ці відсилки складають сюжетний пучок — про взаємозамінність партнерів у любовно-еротичних стосунках. Дві жінки у «Престижі» живуть у груповому шлюбі, не маючи про те гадки, два головні герої кіна обмінюються секс-партнеркою, у Томаша з «Нестерпної легкості буття» є й ціла теорія до подібної практики, він певен: у його ліжку — завжди та сама жінка, просто інакша її еманація. Групові родини, сім версій щонайменше, навколо яких і будується сюжет «Маятників». З відсилками тут усе просто: байдуже до того, хто сидить у ящику, коли публіка аплодує фокуснику…
Зараз перемкну режим і поговоримо серйозно. Спробую.
Маятникові міграції — найцікавіше в книжці: як практики, які тут описують, і як феномен, над яким міркують, і як базові умови існування цього художнього світу. На Рівне в підназві «Рівне — Київ — Рівне» не надто зважайте. Ніякого регіонального тексту тут нема, Рівного ми не дочекаємося, там може бути будь-яке місто за умовних 300 км від Києва й 5–6 годин дороги на маршрутці. Важить навіть і не сам Київ, Києва там по суті теж нема, але значущою є ідея великого міста, що стрімко розвивається, мегаполіса, що притягує до себе «внутрішніх мігрантів» і де роками формується специфічна урбаністична культура. В романі час від часу нам вказують пальцем «от тут я пишу сюжет про повернення на Ітаку», «от тут я Одіссей». Ітака Ітакою, але це все-таки сюжет про океан, яким мандрують, щоби тієї Ітаки дістатися. Урбаністична культура мегаполісів — вона про самотність і добровільну ізоляцію, про брак усамітнення і про те, що можна створити нову «горизонтальну» родину на противагу «вертикалі» кровної рідні. Вона про те, що для ідентичності важить процес, а не результат, вона про те, що автентичним стане те, що ви зараз назвете автентичним, — поганий роман Ролінґ чи хороший коктейль з віскі.
І хто ж такі ті маятники? Це люди перехідної культури, люди в ситуації переходу. Вони щовихідних їдуть до місць, де народилися і виросли, де залишилася їхня родина (прикметно: батьків Віктора ми не побачимо, хоча він їздить до них у Рівне, поки не почне їздити вже до своєї родини, котру нам бігцем, але таки покажуть), а в понеділок повертаються до сіті, щоби працювати, адже роботи в великих містах більше і вона краще оплачувана. Маятникові мігранти — поширений феномен, він став менш помітним, коли більшого поширення набула практика дистанційної роботи чи гібридної зайнятості. Люди переїздили працювати за кордон або принаймні у Київ — в романі є ця фраза, майже буквально. Ідея кордонів тут конче важлива. «Маятники» автоматично стають трансгресорами, долають кордони областей і субкультур, межі світів: відтак вони або жерці, або трикстери.
Віктор — трикстер, який марить себе жерцем. Йому як постійному клієнту часто залишають найзручніше місце в бусику: привілейоване місце — одиночне в другому ряді, місце № 9. Це красиво. Бо в романі Віктор посідає таке саме привілейоване місце — над сюжетом, позицію спостерігача-з-бенефітом. У книжці є кілька героїв, яких в історію приводить Віктор, вони тут затримуються на правах об’єкта спостереження для нього й ідуть собі далі. В інших випадках можна було б зауважити: автор загубив кількох персонажів, а парочку ввів у сюжет так, наче вони тут завжди були, але це зроблено не помилково. Віктор там собі щось шаманить, і в його переходах між світами треба провідники — оці персонажі, що миготять біля нього. Тілиста офіціантка Оля, до якої залицяється Віктор, поки теревенить з Тостером про те, хто з них більше любить Ірену; Олине тіло два йолопи обговорюватимуть сторінок шість. Попутниця в маршрутці, старша жінка, що довго розказуватиме, як і чому прощала зради чоловікові. П’яна Марічка і її донька-гарнюня Юля приведуть у сюжет історію вдови, котра не може змиритися зі втратою і заливає самотність і біль горілкою. Ці історії — кожна з яких цікавезна — на певному етапі претендують стати ключем до особистості Віктора, але… мертве не може померти, знаєте.
Віктор дописує до Вікіпедії, нам навіть у примітках автора (о боги, де був редактор, який вирішив залишити ті примітки автора, щоби вони нам тут пояснювали, що таке хенджоб і рекурсія?) наводять статтю про жіночність, котру він написав, а колективний розум Вікі її видалив. В статті є фрагмент: «На відміну від інших гендерних стереотипів, жіночність не має відношення до закріплених соціальних ролей і видів праці». Це типу значить, що поняття жіночість не може бути гендерною дискримінацією. Віктор, який ті дурниці написав, показово не бачить: жіночність напряму пов’язана з уявленням про фізичну працю, що вже говорити про соціальну роль. Ідеться про щонайменше про доглядову працю. Жінки в просторі «Маятників» — випадкові персонажі, вони приходять у роман, щоби виконати цю роботу щодо Віктора і піти. Поїхали домів кудись на Фастів, підозрюю. А цей хлопака навіть не усвідомлює, що отримав послугу й оплатив її.
Центральна сцена в романі — день народження Віктора, йому виповнюється тридцять п’ять, не дитинка нерозумна вже. На прийняття запрошені Артур, Тостер і Ірена. Себто колишній бойфренд Ірени, її теперішній бойфренд і чувак, який був колишнім, а тепер паралельний коханець. Дійство це Віктор організовує під ремарку: такою є еротична фантазія кожної жінки. (Не переривайте чоловіків, які розказують про жіночі еротичні фантазії!) Сцена складається, як і можна було спрогнозувати, вкрай некомфортна. Віктор переказує гостям популярні на ті часи кіна і наспівує своїх улюблених пісень, переповідає фрагменти книжок із набору «і ми, Химка, теж люди» 2000-х, під кожен монолог підводить якийсь факт зі свого життя. Перформанс-сповідь. Ті троє сидять, слухають, напиваються, злі й використані… Коротше, ця сцена просто чиста тобі метонімія всього роману Віталія Живого.
Книжка дуже очевидна, але дивина, що саме в цьому і полягає її збочений шарм. Даруйте, але це так погано, що навіть добре: за чисту дозу цього незграбного сум’яття «Маятники» можна навіть помітити в нашому бурхливому літпроцесі. Якщо хочеться крінжу.