«Ти мій рідний бог
Я тебе не знаю»
(Паліндром «Ангедонія»)
Я відкладав читання теми «химерного і моторошного» так довго, як тільки міг. Бо в цьому є таки щось «химерне та моторошне». У свій час я захоплювався працями Юджина Такера (Eugene Theker) та Ділана Тріґґа (Dylan Trigg), дослідниками не людської феноменології, а саме феноменології жахіття. Останній писав про жах (який визначав як «переживання себе як іншого») і нелюдське, що існує у тілі поруч з людським. Поява українського перекладу книги Марка Фішера (1968–2017) «Химерне та моторошне» (Mark Fisher «The Weird and the Eerie», 2016) в перекладі Дмитра Пащенка та Вероніки Подосіннікової, яка нещодавно вийшла у львівському видавництві «Контур», дала мені нагоду повернутися до того, що загальній масі читачів читати не зовсім зручно і некомфортно. Фішер був філософом, музичним критиком, лівим політичним теоретиком, дослідником масової культури, також був відомий як блогер під псевдонімом k-punk. Фішер покінчив життя самогубством незадовго до публікації книги, про яку йтиметься нижче. В останні тижні перед смертю він звертався по психіатричну допомогу, але його терапевт міг запропонувати тільки телефонні консультації. Фішер стверджував, що «пандемію душевних страждань, яка вражає наш час, не можна правильно зрозуміти або вилікувати, якщо розглядати її як приватну проблему, від якої страждають пошкоджені індивіди».
Предмет, якщо можна так сказати, книги Фішера, лежить у площині культурних студій на перетині «темних» тем і складних «речей». Подібна тематика асоціюється у нас з горором та науковою фантастикою. Зазвичай тут згадуються твори американського письменника Говарда Лавкрафта. Як зазначає Фішер «спільним у химерного та моторошного є їхня одержимість дивним». Саме «дивним», а не «жахливим». Химерне і моторошне не стільки лякає нас, скільки зачаровує, бо «лежить поза межами звичайного сприйняття, пізнання та досвіду». «Чим, власне, є моторошність? І чому взагалі варто про неї замислюватися?» — запитує Фішер. Як і у випадку з химерним, пише автор, моторошне варто розглянути як особливий вид естетичного переживання. Але про що йдеться, коли ми відчуваємо щось «химерне» та «моторошне»? «Химерність виявляється у певному збентеженні», — пише він. Наприклад, про фантастичне, яке є «проміжним станом між несамовитим (історії, які розв’язуються у надприродний спосіб)». Коли відбувається акцент на жахові, то ми усвідомлюємо «наслідок зіткнення героїв з невидимим». Вампіри, перевертні, прибульці, чорні діри, історії про подорожі в часи, світ як симуляція, постмодерністський фікшн Браяна Макгейла, літературний реалізм Філіпа Діка тощо — всім їм притаманний аспект химерного.
«Розмежування між світам часто позначалося одним із регулярно повторювальних мотивів Лінча: портьєрою». Портьєра одночасно приховує і відкриває (і, що не випадково, одночасно приховує і відкриває (і, що не випадково однією з речей, які вона приховує і відкриває, є власне екран кінотеатру). Портьєра не лише позначає кордон. Вона його утворює: це прохід до зовнішнього» (Фішер «Химерне та моторошне»)
У розділі «химерне» Фішер досліджує вже згаданого Лавкрафта і те, як він зображає «виворіт часу і простору». Передає читачу химерний заряд оповідання «Двері в стіні» Герберта Веллса, де, нагадує, «питання божевілля» є наслідком трансцендентального шоку від зустрічі з потойбічним. У контексті «химерного» Фішер аналізує гротескне як одночасну присутності смішного та абсолютно несумісного зі сміхом у творчості музичного постпанк-гурту The Fall. Окремий розділ присвячений Тіму Паверсу з його подорожами в часі, бо ця тема об’єднує сутності й об’єкти, які «не на своїх місцях». Філіп Дік асоціюється з «когнітивним відчуженням», демонструє розрив з реалізмом і показує нам іншу версію знесвітлення. В його творчості світ постає млявим. Це світ симуляції, який досі відчувається справжнім. Така собі порожня зовнішня форма дійсності. Фішер згадує і Девіда Лінча з його «Малголленд Драйв» та «Внутрішньою імперією», які є абсолютною концентрацією химерності. Чого тільки вартий «інший вид рубежу: діра».
«Діра, пропалена цигаркою у шовку; діра в стінці вагіни, що веде до кишечника; отвір проколотий викруткою в животі; кролячі нори; прогалини в пам’яті; сюжетні діри; діра, як позитивна порожнеча, проміжок, але також в тунель, сполучна ланка в пекельній ризомі. Де будь-яка частина потенційно може провалитися в будь-яку іншу. Діра від цигарки могла б послугувати метономією всієї психотичної географії фільму. Діра у шовку — це образ камери та її імітація глядацького ока» (Фішер «Химерне та моторошне»)
Химерне ж вирізняється надмірною присутністю, перенасиченим образним потоком, що виривається за межі нашої здатності його описати. А моторошне, за Фішером, полягає «в порушенні відсутності або порушенні присутності». Іншими словами, «моторошне відчуття виникає, коли є щось, де не має бути нічого, або коли нічого немає там, де має бути щось». Моторошне (відчуття) асоціюється з руїнами чи будь-якими іншими закинутими спорудами. Тут варто згадати постапокаліптичну наукову фантастику, яка містить безліч подібних елементів. У темі «моторошного» порушується питання сил, які керують нами та нашим світом. Фішер міркує над моторошним криком тварин в оповіданні Дафна дю Мор’є «Птахи» (1952) і звертається до «сил», які сягають далеко за межі усталених і зрозумілих нам категорій. Романи Крістофера Пріста «Підтвердження» (1981) та «Гламур» (1984) обертаються навколо «відсутностей», а саме прогалин, де мала би бути агентність («Чи існує взагалі агент, здатний виявляти власну волю?»; «Чи ми перебуваємо під пильним оком істоти, що поки повністю не оприявилася?»). Моторошною є агентність безпам’ятства. Тема моторошного наголошує на науковому постулаті епохи Просвітництва: «Жодної додаткової духовної субстанції не існує, однак навколишній матеріальний світ є значно більш відчуженим і незбагненим, аніж ми собі уявляли». Фішер зачіпає концепцію Танатосу у тлумаченні Зігмунда Фройда, яка натякає на те, що «ніщо не є живим: життя є зоною смерті». Це веде до того що науковцем доби радикального просвітництва постає той, хто «розуміє танатоїдну природу власних імпульсів і хто — якраз завдяки цьому розумінню — може запропонувати шляхи втечі від них».
«Ними оволодіває моторошний спокій, який приходить вгамувати всі знайомі пристрасті. Вони зникають, і їхнє щезнення залишить по собі непозбувну порожнечу. Моторошні тіні зовнішнього» (Фішер «Химерне та моторошне»)
Ми зупинимося на цьому, бо в книзі ще багато цікавих авторів, тем і ідей і я щиро раджу раджу вам звернутися до тексту Фішера. Стенлі Кубрик, Андрєй Тарковскій, Крістофер Нолан, Стівен Спілберґ, Станіслав Лем, Боріс та Аркадій Стругацькі, «Космічна Одіссея 2001», «Солярис», «Пікнік на узбіччі», «Сяйво». «Моторошне». Окрім всього зазначеного, «моторошне» має справу з втратою пам’яті, геологічними аномаліями, запаморочливою атмосферною місцевістю тощо. Ми зіштовхуємося з ним тоді, коли відбувається «ніщо», коли відчутність розверзається в емпіричній реальності. Моторошне приводить нас на поріг «ілюзії достовірності», яка викликана відсутністю будь-якої розгадки таємниці. Тут би нам дуже допоміг Жак Лакан зі своїм «психоаналізом», але це вже інша історія.