— Нічого нам не розказують про Америку. Нічогісінько!
— Це ти про що? Хто не розказує?
— Ті, що в тєлєку. Хто ж іще! Побалакав тут з одним чоловіком. Сиділи з вудками на Ворсклі. Все знає. Все мені розказав.
Спитати, чому він вважає, що все про все йому мають розказувати по тєлєку? Та ні. Я запропонував йому угоду. Я теж розкажу йому дещо про Америку, а він мені допоможе по хазяйству — полагодить одвірок, покладе кілька метрів бруківки від хвіртки.
Такого, розкажу йому, безглуздя і безладу, як між Першою і Другою світовими війнами, зараз у США все ж нема. Вже, або ще… У 1920 році ввели, наприклад, сухий закон. Заборонили виробляти і продавати все, що містить хоча б ледь помітний градус. Уся країна, звичайно, зразу захлинулась самогонкою. І так страждала — скільки б ти думав? Тринадцять років. «Безліч американців стали правопорушниками, — пише сучасний історик, теж американець. — Це похитнуло моральні підвалини нації». Не що-небудь — підвалини! Приклад показував Конгрес — ті самі хлопці, які прийняли цей закон. Усі роки їх таємно, про що всі знали, забезпечував відповідним напоєм такий собі Джордж Кессіді. Важко повірити, але факт: його апарат стояв у приміщенні Конгресу!
— Ой, продовжуй! Невже ти не вигадуєш?
— Такого вигадати неможливо. У жовтні 1929 року почалось те, що було названо Великою депресією. Враз упав фондовий ринок, почався панічний продаж акцій, швидке зростання безробіття. Що призвело до цього? Страшне крадівництво зверху до низу, шахрайство, особливо банківське, хабарництво, здирництво, продажність суддів. Збанкрутували майже дві з половиною тисячі банків…
— Що ти кажеш? Там були тисячі банків?
— Ага. За два роки їх закрилось понад п’ятдесят тисяч. І всі до того ж махлювали так, що мільйони людей втратили свої гроші, будинки, роботу — все.
— Жах!
— Втратили гроші тисячі підприємців. Нема грошей — зупинилось або перестало зростати виробництво. Фермери не знали, що робити зі своєю продукцією — її ніхто не купував. З’явилися жебраки… У 1933 році президентом став Рузвельт. Перед тим обіцяв негайно подолати Велику депресію.
— Ну-ну, цікаво, як?
— У будь-якої влади, хай то сімейна чи державна, засоби однакові: дозвіл — заборона, у когось взяти — комусь дати. Все це називається регулюванням, по простому — втручанням у природний плин життя. Рузвельт був великий майстер радіопромов. Слухачі були в захваті. Подобалась їм і сміливість різних заборон, обмежень і роздач. Це — як усім завжди і скрізь. Ніде нема посполитого, який не вітав би втручання влади у справи тих, кому краще, ніж йому.
— Та то так. Усі ми такі.
— Правда, завжди і скрізь діє закон природи: влада, яка зловживає втручанням у побут громадян, рано чи пізно зазнає поразки. Так і сталось з Новим курсом. Рузвельт закрив на чотири дні всі банки, їм влаштували жорстку перевірку, всім у країні було заборонено володіти золотом. Зате дозволили пиво — щоправда, не міцніше 3,2 градусів… Започаткували громадські роботи, під це створили спеціальну адміністрацію, виділили великі гроші на допомогу фермерам і безробітним.
— Розумно.
— Принаймні так вважав Рузвельт. Наробив багато чого подібного, але пожвавлення економіки не відбулося. Ніщо з його геніальних витівок не допомогло. Тоді він оголосив другий Новий курс. Так це пізніше і було названо: Другий новий курс. Був Перший новий, став Другий, теж новий. Дуже помітно збільшились витрати на бідних, започаткувалось соціальне страхування і багато чого ще такого ж гарного, тож 1938-й рік відзначився стрімким економічним… спадом.
— Спадом?!
— А як ви з ним думали? Є закон природи, якого для таких, як ви, не існує. Добробут будь-якої країни залежить не від того, як розподіляється все, що в ній є, а від того, скільки там усього загалом. І найкраще воно розподіляється само собою. Я, припустимо, багатій. Будую собі палац, або стометрову яхту, або те і те. В такий спосіб даю роботу й заробіток тисячам людей. Від того, хто добуває залізну руду для цвяхів, до тесляра… Довелось йому, коротше, ставити крапку і на Другому новому курсі.
— Н-да… Отака вона, Америка.
— Була така. Перечитувати сьогодні про ті курси — неабияка насолода. Щоправда, дещо грішна, бо мова про не дуже вдалі, хоча ніби й дуже людяні заходи. Йшлося загалом про одне й те саме: про розподіл чужих грошей — податків, які стягувались передусім з тих, хто вмів щось заробляти за всіх труднощів. Ніщо так, як оце, не подобається бідним, та й усім, хто вважає себе недостатньо успішним…А за подробицями все ж сходи у бібліотеку.
— Навіщо, якщо ти мені все так гарно розказуєш? Жінці передам — хай і вона задумається.
— Не тільки їй є над чим задуматись. Коли влада береться бути головним розподільником, великих втрат не уникнути. Чому так вражає світ сучасне китайське крадівництво? Чому там стоять незаселеними цілі ліси нових багатоповерхівок? Тому що їх збудовано не згідно з попитом майбутніх мешканців, а за задумом кормчого. Будівельники-то своє отримали і з ким треба поділились…
— І про це нам не розказують.
— А я, дивлячись на тебе, плачу і ридаю. Ти вважаєш, що розказувати все про все тобі зобов’язаний тєлєк. Ти не бажаєш сам вирішувати, що тобі треба знати. Ти охоче позбавляєш себе свободи і гідності. В наявності — повна твоя згода бути чиїмось вихованцем. Більше того: вимога.
— А тобі хіба не хочеться бути вихователем?
— Гаразд. Тоді скажу тобі ще таке. Незважаючи на всі негаразди, у бізнесу в США вистачало свободи, щоб країна все-таки багатіла і багатіла. Інакше було б неможливо перемогти фашистську Німеччину. Тільки уяви. За якихось три роки американці виготовили 275 тисяч літаків і 75 тисяч танків. Вантажних суден на 55 мільйонів тонн! Що таке «Студебекер», знаєш? Це величезний вантажний автомобіль-позашляховик. Радянська армія їх отримала від американців близько 400 тисяч. Маршал Жуков казав, що без них вона б назавжди загрузла в рідній багнюці. 400 тисяч. Уявив? Необмежене, фантастичне кредитування промисловості…
— Та уявив. А де гроші на все це брали?
— Позичали у населення. Державний борг…
— Ну, в такий спосіб будь-хто наклепає що завгодно.
— Ні, друже. Не будь-хто, а тільки той, у кого для цього достатньо свободи… Ти вже зрозумів, що в Україні сьогодні нема нічого такого невдалого, якого б свого часу не спробували Штати? Я тобі допоміг це второпати?
— Ну, до сухого закону ми все ж таки не дійшли.
— Хіба що. Та й до тої свободи теж іще не дотоптались. Дійде Україна своїм, та хай і чужим, розумом до того, що все, що їй потрібно для щастя, — свобода, вона теж…
— Нам тільки дай волю.
— Так налаштовані мільйони. Але ось яка існує загадка. Завжди і скрізь були одинаки, які знали, що і як треба робити, щоб було до пуття. І не завжди вони мовчали. Тільки хто ж їх слухав і слухає? У тих-таки Штатах був джентльмен, який казав перед Першим новим курсом владарям і законодавцям: «Заспокойтесь, панове. Вгамуйтеся. Наберіться терпіння. Покладіться на життя, на плин часу. Не лізьте не в свої справи, не заважайте людям — і все налагодиться само собою. Нехай зникнуть зайві робочі місця, зайві акції, зайві фермери… Люди працюватимуть старанніше і житимуть моральніше. Ціни поправляться, заповзятливі відновлять те, що занапастили некомпетентні». Це був такий собі Ендрю Меллон, міністр фінансів в уряді Гувера, попередника Рузвельта. Україні б такого…
…Одвірок тим часом було полагоджено, бруківку від хвіртки покладено. А наступного дня я почув таке:
— Після твоєї лекції я ніч не спав. І жінці не давав. Уявив себе великим багатієм і як будую собі палац десь на березі Чорного моря. Скільком людям я б у такий спосіб дав роботу і заробіток. От ми з жінкою і рахували. Починаючи з гірника, що добуває залізну руду для гвіздків.
— «Гвіздків»? Це російське слово замість «цвяхів» буде останнім із тих, від яких відмовиться тутешній суржик.