Амуніція Кремля — наклепи, прискіпування і теорії змови
У руках кремлівських пропагандистів історія стає зброєю. Маніфестом війни Владіміра Путіна було есе на 5 тисяч слів, де стверджувалося, що «історично» українці є росіянами. Нині у новій історії Литви на 400 сторінок тривожно задіюється схожий підхід. Мета — представити Литву як штучне утворення, отруєне нацизмом. Ця книжка — не якесь маргінальне видання. Її видав провідний російський інститут міжнародних відносин, а профінансував грант державного органу, що спеціалізується (читай: воєнізується) на російській діаспорі. Міністр закордонних справ Сєргєй Лавров написав схвальну передмову.
Як наслідок, вийшов повний жах у багатьох сенсах. Я прочитав цю книжку, щоб вам не довелося.
Із перших сторінок пояснюється, що Литва існувала передусім як маріонетка польського тероризму проти Росії (у минулих століттях) і зараз відіграє ту саму роль для західних імперіалістів. Литовці дуже невдячні, адже російське, а пізніше радянське правління було мудрим, добрим і щедрим, за винятком деяких цілком виправданих епізодів гніву на бунтівних екстремістів. Вихід Литви з Радянського Союзу 1991 року був сфальсифікованим і недемократичним. У результаті сформувалася, так само, як 1918 року, нестабільна й уражена екстремізмом держава.
Серед дев’яти авторів: Ґєдрюс Грабаускас, литовський ліворадикальний пустодзвін, який попросив політичного притулку в Росії. Також Максим Ґрігор’єв — політолог, який воював в Україні й очолює «Міжнародний громадський трибунал зі злочинів українських неонацистів». На презентації книжки він зазначив, що два роки тому опублікував подібний твір про Україну.
Попри ретельні виноски, бібліографію і (у деяких випадках) перелік авторитетних авторів, книжка не отримає визнання справжніх істориків. Утім евфемізми в ній сягають направду світового класу. Ось як описується радянська анексія 1940 року: «Революційний ентузіазм частини балтійського населення, можливо, справив певний вплив на це рішення, але першочергову роль, звісно, відігравали геополітичні міркування». Це означало «націоналізацію майна для певної частини еліти, а для тих, хто був пов’язаний із диктатурою [довоєнного правителя Антанаса] Сметони і членів нацистських організацій, — потенційні арешти і вигнання».
Остання побіжна згадка є єдиним натяком на масові депортації з країн Балтії, у ході яких 200 тисяч осіб вирвали з їхніх домівок і викинули у віддалених регіонах Росії. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року, таємні протоколи якого підготували ґрунт для цих травматичних подій, фігурує лише в стислій згадці про перший публічний протест проти «радянсько-німецької угоди» (без зазначення назви) 1987 року.
Брехня про історію — це погано. Сучасний німецький уряд, який заперечує Голокост і виправдовує гітлерівські загарбання земель, певно, видався б сусіднім країнам дещо загрозливим. Але, як ми побачили на прикладі України, Росія поєднує викривлення минулого з брехнею про сьогодення, зображуючи країну настільки підлою і загрозливою, що застосування сили видається єдиним відповідальним підходом. У книжці стверджується, що «офіційна пронацистська державна ідеологія» Литви заснована на «русофобії, не підкріпленій історією,… радикальній формі націоналізму, що виправдовує будь-які злочини, скоєні в минулому литовськими націоналістами». Змальовується «систематична політика тиску й асиміляції етнічних росіян» з викоріненням їхньої мови й освіти, переслідуванням ЗМІ і православної церкви, а також експропріацією власності.
Єдине питання, чому Кремль націлився на Литву, адже серед трьох країн Балтії вона з 1991 року дотримується найменш суперечливої мовної і громадянської політики щодо своєї нечисленної (5 %) російської меншини. На Естонію і Латвію тепер чекає такий самий натиск? І що буде далі?
Ця некомпетентно видана книжка з великими прогалинами і дерев’яною мовою, є сміховинною. Але як сигнал про наміри Кремля її слід сприймати з усією серйозністю.