Повернення кожного українця додому з полону — велика радість не лише для їхніх рідних чи друзів, а й для всієї країни, для всіх її громадян. Бо немає нічого страшнішого, як перебувати в лапах огидного бездушного ворога. Держава в особі президента й усеможливих чиновників постійно наголошує, що обов’язково поверне всіх заручників, яких утримують у Росії, військових і цивільних, бо повернення наших людей — це те, заради чого вони працюють. Утім, не все так просто. Система обміну полонених неефективна. Треба змінювати підходи й людей, які працюють над поверненням українських героїв з ворожих катівень. Таку думку висловив Денис Прокопенко (Редіс), командир 1 корпусу Нацгвардії, відреагувавши на результати останнього масштабного обміну полоненими.
«Серед однієї тисячі українських військовополонених, яких сьогодні обміняли, немає жодного азовця. Зате повернувся покидьок, який просив ножа у вертухаїв, щоб різати наших бійців», — написав Редіс на своїй сторінці у фейсбуку.
«Це виглядає як знущання. Над тими, хто четвертий рік знаходиться під нелюдським тиском у російському полоні, в найгірших умовах. Над їхніми рідними, близькими і побратимами. Над тими, кому давали гарантії, і хто має абсолютне право бути в пріоритеті на обміни, тому що вони вийшли в полон не за власним бажанням, а за наказом вищого командування. Лише кілька днів тому Україна згадувала третю річницю виходу Маріупольського гарнізону з “Азовсталі”, сподіваючись на те, що серед анонсованого обміну 1000 на 1000 будуть і бійці 12 бригади “Азов”. Сподівання не справдились.
Я ніколи не повірю в маячню про те, що єдина причина відсутності азовців у більшості обмінів — це небажання росіян віддавати їх, — пише Денис Прокопенко. — Якби це було так, ані я, ані інші бійці “Азову” не повернулися б з полону. Причина в іншому. Якщо напрацьований механізм перестає працювати, щораз очікувати іншого результату — безумство. Необхідно змінювати тактику. Росіяни відмовляються обмінювати азовців на своїх звичайних солдатів? Знаходимо варіанти запропонувати їм когось, хто важить для них більше, ніж омський контрактник. Україна забита російською агентурою під саму зав’язку — про це прекрасно знають усі спеціальні служби, яким просто потрібно дати команду. Думаю, попи з московського патріархату, які відкрито працюють на російські спецслужби, мають зацікавити росіян більше, ніж солдати, якими РФ засипає землі України.
Разом з тим не зайвим було б спробувати пропрацювати питання участі України в процесах обмінів між західними союзниками та росіянами. Україна має унікальний досвід, має знання й дорогоцінну для всього західного світу інформацію. І це теж може бути нашим обмінним фондом.
Варіанти є, нам необхідно лише адаптуватись і почати шукати нові шляхи та конфігурації. Тому що жодного азовця серед 1000 обміняних — це ганьба для всієї нашої держави. Я не вірю, що влада зацікавлена в поверненні азовців, якщо обмінами четвертий рік неефективно займаються одні й ті самі люди».
Вертухай, про якого каже Редіс, — це Анатолій Тараненко, колишній боєць, який добровільно здався бойовикам так званої ДНР 2021 року. Як розповідають ті, хто його знав, перекинутись на бік ворога Тараненко вирішив, тому що ротний не дозволяв йому грати в азартні ігри. Цей рідкісний випадок дезертирства з українського боку кацапські пропагандисти тоді використали сповна. Зрадника водили Донецьком, брали в нього інтерв’ю, він із задоволенням розповідав усіляку гидоту про свій підрозділ і ЗСУ та просив прийняти його в лави міліції ДНР.
Але все закінчилось доволі прозаїчно. За такий «героїчний вчинок» Тараненка вирішили кинути на яму, де він і сидів усі ці чотири роки, доки його не поміняли. Але й це ще не все. Люди, які перетиналися з ним у катівнях, свідчать, що Тараненко задля того, щоб вислужитися перед кацапами, просив у них ножа, щоб катувати співгромадян, і висловлював побажання отримати громадянство РФ, щоб воювати на боці ворога. Тепер зрадником, звісно, займеться СБУ, і, найімовірніше, він і надалі сидітиме, тільки вже в українській в’язниці. Але прецедент не з приємних. Поки більш як вісімсот бійців 12 бригади «Азову» вже четвертий рік перебувають у російській неволі, країна повертає невідомо що.
Зрештою, це не перший такий випадок, стверджує Геннадій Харченко, артилерист, ветеран «Азову», який більше ніж два роки провів в Оленівці. «Кожен обмін полоненими я з надією та сподіваннями вдивляюсь у фотографії, щоб відшукати знайомі обличчя тих, хто дійсно проявив себе справжнім героєм під час боїв за Маріуполь. Хто гідно поводився в полоні; хто потребує негайної медичної операції, тих, хто готовий повернутися й мужньо далі битися за Перемогу, — написав Харченко у фейсбуку, — Проте кожен раз замість моїх побратимів знаходжу серед обміняних обличчя зрадників і дезертирів.
Розмови, що “йде безперервна боротьба за кожного героя, що відслідковується кожен”, є пафосною брехнею. Зазвичай наша сторона забирає лише тих, кого віддає Росія. Я щиро радий за кожного повернутого з полону, за їхніх рідних, близьких. Я не прагну доводити, що азовці кращі за інших справжніх героїв. Проте ми здавалися в полон під певні обіцянки з боку генералів ГУРу. Дослівно особисто мені було сказано одним з них, після того як я здав стрілецьку зброю, виходячи з “Азовсталі” в полон: “Дякую за службу. Ми вас проводжаємо і ми вас будемо зустрічати через три, максимум чотири місяці. І то, це стосується офіцерів. Солдатів і сержантів ми обміняємо значно скоріше. Ми відправимо додому ваші особисті речі, у полоні будемо підтримувати з вами звʼязок, до вас буде доступ у «Червоного Хреста», ви будете на умовах почесного полону”. Я добре запамʼятав того генерала, і, гадаю, у нього стане мужності визнати, що такі обіцянки були. Як і той факт, що жодна з них не була виконана.
Натомість офіцери ГУРу пояснювали мені після звільнення, що для них немає ніякої різниці, кого саме вони міняють, для них це все громадяни України. Безперечно, усі полонені — громадяни України й мають бути повернуті. Проте мають бути виконані попередні обіцянки.
Полонені азовці — це не тема для пафосного пустопорожнього піару на тлі обміняних зрадників. Для мене це неоднакові громадяни України. І тому весь процес обміну має бути визнаним незадовільним. Має бути проведене розслідування щодо організації цього процесу. Очільники ГУРу або державні діячі, які не спромоглися виконати своїх зобовʼязань і для яких немає різниці між героями та зрадниками, мають принаймні вибачитися й бути звільненими».
Слова Харченка про те, що «наша сторона забирає лише тих, кого віддає Росія», фактично підтвердив заступник голови Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Андрій Юсов, коментуючи історію з Тараненком «Суспільному». «Ми не могли впливати на списки. Росія передала тих, кого готова була передати, Україна також. Далі робота правоохоронних органів і в разі підтвердження тієї чи іншої інформації відповідне реагування правоохоронних органів згідно з чинним законодавством», — заявив Андрій Юсов. Також він додав, що українська сторона робить усе можливе, щоб повернути кожного українця, але вплинути на Росію Україна не може.