6 червня минає 150 років від дня народження Томаса Манна. Але не лише літературна творчість цього найвідомішого німецького письменника після Ґете та Шиллера заслуговує на увагу, якою він продовжує користуватися в усьому світі. Його політичні есе також є навдивовижу — і водночас гнітюче — актуальними. Це стосується передусім праць і промов лавреата Нобелівської премії 1926 року на захист демократії. Адже і сьогодні існує загроза того, про що Манн наполегливо застерігав багато десятиліть тому: знищення демократичної цивілізації.
Прихильність Томаса Манна до демократії стала результатом незвичної трансформації. Під час Першої світової війни він оспівував німецьку кампанію як війну за захист «німецького духу» проти «імперіалізму» західних держав. Мовляв, демократія, яку ті хотіли нав’язати Німеччині, за своєю суттю була для неї чужою. У роздумах про війну, які він опублікував у 1918 році під назвою «Роздуми аполітичного» («Betrachtungen eines Unpolitischen»), він ставив «німецькість» як вираження «культури, душі, свободи, мистецтва» вище за західну «цивілізацію» і такі поняття, як «суспільство, право голосу, література», що їх він приписував західним демократіям.
Але в 1922 році Манн виступив із блискучою промовою, в якій несподівано заявив про свою прихильність до Веймарської республіки та її демократичної форми правління. За його словами, це означало прагнення до всеосяжної людяності, притаманне німецькій інтелектуальній традиції. Крайні праві, які вважали його попередні праці канонічними текстами майбутньої «консервативної революції», тепер вбачали в ньому зрадника «німецької справи». Однак протягом наступних років Манн дедалі рішучіше перетворювався на борця за демократичну ідею. Його консерватизм ставав все більш відкритим для ліберальних і навіть соціал-демократичних впливів. Як ніхто інший з представників середнього класу, він виступав проти поступового руйнування Веймарської демократії, кульмінацією якого стало захоплення влади Гітлером.
Навіть перед обличчям націонал-соціалізму та фашизму, які, здавалося б, нестримно наступали на континенті, Манн залишався переконаним, що майбутнє належить демократії, — про це він особливо наголосив у своїй промові 1938 року в американському екзилі під назвою «Про майбутню перемогу демократії». Однак ця перемога вимагатиме «глибокої і потужної рефлексії демократії над собою, відновлення її духовної і моральної впевненості в собі». Далі Манн зазначав, що демократичні держави повинні також усвідомити, що фашистський погляд на світ та історію — це «абсолютний динамізм, повністю позбавлений моралі та розуму і чужий їм», «чиї вимоги неможливо задовольнити поступками і заспокоїти, вони є абсолютно нескінченними, невизначеними і безмежними».
Таким чином, Томас Манн рішуче виступив проти західної політики умиротворення. На його думку, вона свідчила про те, що демократія «ще дуже далека» від того, щоб «сформувати чітке уявлення про цю фашистську концентрацію, тотальну державу, її фанатизм, її беззастережність». Однак вона повинна була зрозуміти те нове, «що прийшло у світ у своїй наскрізь лихій новизні, щоб бути здатною протистояти йому».
Варто лише замінити слово «німецькі» на «російські», а «націонал-соціалізм» на «путінський режим», щоб визнати надзвичайну актуальність твердження Манна про те, що «німецькі вимоги в устах націонал-соціалізму ніколи не спрямовані на мир, а виключно на збільшення могутності та поліпшення перспектив війни», і що тому «їх виконання служить не миру, а війні».
Навіть якщо путінська держава терору не є повністю однаковою зі своїми фашистськими та націонал-соціалістичними попередниками, ці умовиводи стосуються її повною мірою. Тому тим більш прикро, що більшість демократичних держав і суспільств вкотре виявилися нездатними усвідомити всю небезпеку зла, яке повстає в новій личині. І це попри те, що Томас Манн, якого шанують не лише в Німеччині як одного з найвидатніших гуманістів XX століття, безпосередньо застерігав про руйнівні наслідки відсутності пильності щодо нових насильницьких систем, які агресивно заперечують усі моральні та ідеальні засади цивілізованого співіснування.
Втім, проникливість Манна щодо фашизму та націонал-соціалізму сусідила з тривіалізацією радянського тоталітаризму, який він вихваляв як «силу миру» у 1938 році — в момент кульмінації сталінських «чисток» та московських показових процесів і за рік до укладення пакту Молотова-Ріббентропа. У цьому плані, за його словами, Радянський Союз був близький до демократій.
Але незалежно від цієї грубої помилки, безумовно, варто уважно вивчити проникливі думки Томаса Манна про демократію. Тим більше, що вороги демократії сьогодні часто вдаються до хитрощів, через які їх важче впізнати, ніж їхніх історичних попередників: вони видають себе за поборників справжньої демократії, за захисників індивідуальної свободи та свободи слова. Подальше існування демократичних суспільств залежить від того, чи зможуть вони розпізнати цей обман. Тільки ті демократії, які здатні захистити себе від внутрішніх і зовнішніх ворогів і протистояти їм з упевненістю у перевазі своєї політичної, соціальної, економічної та моральної сили, мають майбутнє.