Продовження розмови. Початок за посиланням
Про госпіталь на Азовсталі й полон, втрачену руку та справжнє побратимство, кому потрібні ветерани й чого вони самі потребують, яким може бути найдовший день і найкраще рішення в житті, Тиждень поспілкувався з легендарним бійцем бригади «Азов», ветераном російсько-української війни, радником Київського міського голови з прав ветеранів війни на громадських засадах Станіславом Риженковим (Морті).
— Коли прийшов наказ здаватися в полон, як те пояснювали? Як ви це сприйняли?
— Одразу ремарка. Там був наказ не здаватися в полон, а закінчити оборону Маріуполя. Після цього — за домовленостями — вихід у полон.
Яка була думка? Що, можливо, ми виконали свою місію, відтягнули певні сили ворога на себе. І так багато хлопців загинуло… Але, ви знаєте, після виступу друга Редіса, коли він сказав: «До останньої краплі крові», я думав, що ми там залишимося й битимемося до кінця. Уже, як тунельні щури, різатимемо «рускіх» прямо в підземеллях.
Правильно чи неправильно вчинили? Більшості людей зберегли життя. Я думаю, це був правильний вибір з боку командування. Чи могли ми продовжувати в тих умовах? Я, на жаль, не володію такою інформацією, тому не можу вам об’єктивно сказати.
Ми безпосередньо довіряли своєму командиру. А те, що відбулося, що хлопці досі перебувають у полоні… Ну, рускі, як завжди, домовленостей не дотримуються.
Чи було страшно? Мали відчуття якоїсь незрозумілості, що буде завтра. Те, що якось знущатимуться… Так, я думаю, ми прекрасно це усвідомлювали.
Фото: instagram @kztsky
— Як вони до вас ставилися?
— Ставлення росіян було негативне, але я не сказав би, що прямо, як собаки, гавкали. А от деенерівці прямо, як собаки, гавкали. Такі скажені.
Мені пощастило, тому що я потрапив у перший обмін як ампутант. Тоді було хлопців із такими та іншими важкими пораненнями. Наді мною не знущалися, не було ніякого фізичного впливу чи насилля. Над іншими хлопцями — звичайно. Ті, хто пройшов, не на камеру розповідають, що це було не дуже приємно.
— А якийсь психологічний тиск на вас чинили? Допитували, лізли в душу?
— Я відразу, на першому ж допиті, зайняв таку позицію. Коли вони питали: «Хто стріляв?» — відповідав: «Той». А коли питали: «Де він?» — казав: «Помер». «Хто команду давав?» — «Той». — «А де він?» — «Помер». Тобто просто використав загиблих побратимів для того, щоб не підставляти тих, хто був зі мною в полоні. Полеглим — честь і слава. Але тієї миті треба було це зробити, щоб не підставляти живих та уникнути насильства.
— А вас учили, як поводитися в разі чого?
— Ні. Я чув, що в наших вузькоспрямованих підрозділах — снайперів чи розвідки — такого навчали. А от у нас як лінійного підрозділу цих занять, на жаль, не було.
— У яких умовах доводилося жити, як вас годували?
— Це була така двоповерхова казарма. Нас там було 150 людей. Ну, не дуже тісно. Вода була з річки. Вони привозили технічну й питну воду з однієї та тієї ж бочки, від якої смерділо річкою чи ставком. Годували кашею без смаку. В обід давали такий, я сказав би, капустяний компот. На суп це було мало схоже, а от на компот — більш-менш. І по шматочку хліба на кожен прийом.
Якось роздали зубну пасту, але без зубних щіток. Точніше, спочатку вони провели шмон, позабирали зубні щітки, а потім роздали пасту. Це було єдине, що мало солодкий смак. Я навіть не чистив зуби, просто її під’їдав потрохи. Вона зі смаком дюшесу була, прикольна.
Ми повирізали з картону такі собі карти й грали в мафію. Хлопці робили з горіха нарди чи доміно, щось схоже. Намагалися зробити своє перебування там яскравішим.
— А вас не змушували виконувати якісь роботи?
— Більше вони боялись «Азову», ніж ми їх. До робіт залучали людей не з нашого підрозділу. А до нас вони якось так дуже лячно не ставилися. Особливий був момент, коли повернувся Редіс. Зайшов на барак, каже: «Слава Україні!» — і всі у відповідь: «Героям слава!». А в тих одразу — було видно — коліна затряслися.
— Редіс із вами весь час був?
— Сьогодні я погано пам’ятаю, але тоді він приїхав, а потім його забрали, здається, через кілька днів.
— Вірили, що повернетеся додому?
— Надія вмирає останньою. Вірили. І я надіюсь, що хлопці, які досі в полоні, вірять, що повернуться. Гадаю, що керівництво держави докладе щонайбільше зусиль до цього й поверне наших героїв на рідну землю.
Коли нас везли на обмін, ще не було усвідомлення, що поміняють. Привезли до Василівки, ми годину простояли, потім підвезли ще трохи ближче в сторону Запоріжжя, чекали ще десь годину. Прийшов якийсь ахматовець, розказував: «Зачєм вам война ета? Ви всьо равно проіграєтє». Ніс якусь таку дурню. Але все одно не було впевненості, що нас поміняють.
Уже коли обміняли, тижні два мав відчуття, що це все нереально. Що ти думками та своєю душею десь там залишився. Потім потрохи почало приходити усвідомлення.
— Після всього пережитого яким було відчуття свободи?
— Я й до цього її цінував, але прийшло розуміння, що наша свобода — України та українців — це життя й здоров’я захисників, які їх віддають на лінії фронту. І що без їхньої жертви ми, наприклад, не могли б з вами сьогодні сидіти й спілкуватися. Тому свобода — це одне з найцінніших понять, які наразі в нас є. Свобода й незалежність.
На жаль, не всі люди розуміють їхню ціну. Вони у своїх думках втомилися від війни — це просто якийсь треш насправді. Хоча є і достатньо свідомих людей.
Маємо розуміти, що багато мотивованих і соціально активних українців, які в перші дні пішли на фронт, які долучилися трохи пізніше, дістають поранення й гинуть. І ми втрачаємо цей актив соціуму, який має брати участь у відбудові нашої держави, зміцненні її незалежності.
— Чи можливо змінити суспільство, щоб ті, хто «втомився», також почали це усвідомлювати? Як із цими людьми комунікувати?
— Треба було починати ще вчора засівати якесь елементарне розуміння патріотизму, любові до держави, до Батьківщини — і то в усіх аспектах. Через соціальні мережі, телебачення, навчальні заклади, школи, дитячі садочки. Щоб люди розуміли, щоб бачили, що таке зло, що таке свобода, що таке незалежність, завдяки чому й кому вони можуть спілкуватися, гуляти, радіти життю. Щоб розуміли, що маємо, на жаль, навіженого сусіда — і це не наш вибір. Треба працювати в усіх сферах і доносити до соціуму ті всі моменти.
Це має бути особисте усвідомлення. Ми можемо наказувати, змушувати, але людина врешті-решт усе одно скаже: «А какая разніца?». А якщо вона усвідомлено до цього підійде, то в підсумку ми вже отримаємо свідомого громадянина, який поважатиме державу, рідну мову й намагатиметься зробити щось краще для себе та тих, хто навколо.
— Не раз доводилося спостерігати, як люди відводять очі, коли бачать хлопця на візочку чи без руки. Чи можливо подолати цей комплекс, замінивши його шаною і вдячністю? Як узагалі адаптувати українське суспільство до нових реалій, які принесла війна, і налагодити в ньому нормальні стосунки?
— Тут знов-таки потрібне усвідомлення кожного громадянина. З людьми треба говорити, пояснювати. Якісь тренінги, інструкторські заняття. Це має бути на приватних підприємствах, у держустановах. Можливо, проводити якісь спеціальні зустрічі. Приходить психолог і каже, що це нормально, це люди, які виборювали нашу державність, свободу, незалежність. Ставтеся до них спокійно. Це не прокажені якісь, це ті, хто поряд з нами.
Проводити заняття в школі, пояснювати, що ветеран — це вже не бабуся з дідусем, які в 1939–1945 роках воювали, а ті, хто поряд з нами, хто серед нас. Може бути водій автобуса, депутат, юрист, продавець у магазині. Це все — ветерани. Треба залучати більше ветеранів до працевлаштування. Хай вони самі розкажуть: «У мене немає ніг, тому що я виконував свій обов’язок, бойове завдання. Але сьогодні я з вами працюю. Не треба відводити очі». У родинах батьки мусять пояснювати, що ветерани — це не страшно, це герої нашого часу, яким треба бути вдячними за те, що ми маємо свою країну.
Я постав у Києві перед тим, що дуже часто підходять і дякують. Дякують за військову службу. Тобто процес пішов. Це дуже приємно — розуміти, що люди усвідомлюють: ти не просто був там, «куди ми тебе не посилали», а що ти захищав безпосередньо їх. Дуже теплі відчуття, коли тобі дякують.
— Сьогодні ви вже звільнилися з війська, але після повернення з полону й реабілітації, попри все, повернулися на службу? Яка була мотивація? Багато хто думає: закінчилося, вижив — та й добре.
— Тут трохи інша, мені здається, ідеологія підрозділу. Помститися за своїх полеглих братів, за своїх друзів, які загинули, — саме це мотивувало повернутися до війська.
Я повернувся й з набуттям досвіду вже проводив чергування, комунікацію та ціленаправлення ударними дронами. Звичайно, що ураження наносили пілоти, але саме за цю комунікацію, якщо можна так сказати, у мене вийшло знищити набагато більше ворогів, аніж зі зброєю в руках. Мені весь цей процес просто в кайф був. А особливо, коли з’явилися ці дрони: «Баба-Яга», Heavy Shot, Nemesis — це взагалі. Був такий момент, коли ми з хлопцями відрядили батальйонну групу на Терни, на місце прориву — і там прямо м’ясо рускім влаштовували жорстке.
— Сьогодні ви радник Київського міського голови з прав ветеранів війни на громадських засадах. Як ним стали? Які у вас повноваження й можливості впливати на ветеранську політику в столиці?
— Після звільнення з війська я постав перед такою проблемою: фактично ветерани нікому не потрібні. Звільняєшся й сам маєш шукати, де працевлаштуватися, як реабілітуватися.
У нас є Міністерство ветеранів — це добре. Є ветеранська політика, але дещо не така, якою має бути. Вона фрагментована. Тут трохи в тебе психологічної допомоги, тут трохи матеріальної, а там піди пошукай, десь працевлаштуйся. І воно не об’єднане в єдину систему — шлях ветерана від фронту до життя. Щоб цей ветеран не бігав, не шукав, куди йому звертатися, а розумів систему. Він прийшов — його направили; і не вибирає, куди піти, а вибирає, що робити. Хоче — тим, а хоче — цим; працевлаштуватися тут, пройти співбесіду там чи піти на навчання туди, щоб у майбутньому здобути роботу там. Я зрозумів, що треба щось змінювати. Але хто, як не ми, це зробить?
Почав говорити з побратимами — за їхньою рекомендацією познайомився з Київським міським головою. Ми поспілкувалися, знайшли спільне бачення розв’язання ветеранських проблем у Києві — і після цього я став радником з ветеранських справ. Наразі маю комунікаційну й дорадчу функції.
Переглянути цей допис в Instagram
У місті Києві існує класна система підтримки ветеранів: вона зібрана в одному місці, але теж трохи фрагментована. Хоча те, що в одному місці, — це вже плюс. Ти можеш на одному сайті все отримати. Але треба рухатися далі. Багато ветеранів залишаються інертними. Вони, наприклад, після поранень можуть замикатися в собі, сидіти вдома. Тому хочу згенерувати таку систему, де ми зможемо створити багато точок дотику ветерана з міською владою. Щоб активні ветерани приходили, наприклад, до Military Hub і підтягували своїх друзів, які, можливо, соціально закриті. І отак збирати ветеранів у цих хабах, щоб вони дістали справедливу, якісну допомогу.
Розумію, що це мій обов’язок. Просто я змінив фронт. Ветеранська політика, держслужба — це теж фронт, на якому треба битися. Битися за справедливу, якісну допомогу для ветеранів, бути голосом тих, кого можуть не почути, хто сумнівається й сидить удома чи просто боїться соціалізації. Треба йти та здобувати все це, налаштовувати систему, комунікувати. Дуже багато роботи чекає.
— Які найбільші проблеми у ветеранській політиці держави, можливо реальні провали? Як їх розв’язати?
— Провал — це відсутність єдиної платформи. У нас є «Резерв+», де всі військовозобов’язані, є «Армія+» для тих, хто вже проходить військову службу. У нас є «Дія» для цивільного населення. Але немає такої платформи для ветеранів, де той ветеран зможе пройти свій шлях від реабілітації до працевлаштування, щоб стати активним, мотивованим членом нашого соціуму, який приноситиме користь.
Просідаємо ми в моментах бюрократії. Дуже багато треба завжди якихось документів. Тому варто рухатися до цифровізації. Це буде дуже зручно. Наразі таке вже існує в Києві. Тобто ти один раз подаєш документи в паперовому вигляді, і потім, якщо наступна послуга вимагає такі ж документи, вони підтягуються автоматично в електронному вигляді. Це дуже зручно. Тобі не треба ходити й вічно отримувати якісь довідки, стояти в чергах, сваритися з бабками.
Тобто передусім це повага до ветерана, який прийшов, дістав якісний сервіс, допомогу й розуміння того, що місто піклується про нього. Київ у цьому плані може бути зразком для всієї країни. Місто намагається перекрити майже всі сфери. Але масштабувати на рівень країни — це вже обов’язки Міністерства ветеранів.
Ще в нас є проблеми із забезпеченням ветеранів житлом. Досі не покидає відчуття, що от ти станеш у чергу в цьому році, а твої внуки, можливо, отримають житло. Треба розв’язувати це питання, вносити зміни в законодавство. Але це знов-таки зміни на державному рівні. Тоді місто могло б від чогось відштовхуватися. І це мотивуватиме ветеранів до праці. Вони будуть розуміти, що про них піклуються. Якщо хлопці, які ВПО, отримають житло, вони вже будуть зацікавлені й далі працювати на державній службі, у приватному секторі, розвиватися, сплачувати податки — і від цього всім тільки плюс.
Для кращого розуміння системи підтримки ветеранів розкажу власний досвід. Я досі військовозобов’язаний. У мене завтра закінчується відстрочка — і можуть забрати назад в армію. Хоча я звільнився, прийшов до ТЦК, там мені сказали: «Ти обмежено придатний, треба прийти на ВЛК». Я пройшов ВЛК — і ось уже четвертий місяць (за регламентними документами й законом — місяць та десять днів) немає жодного результату. Через два тижні передзвоніть, знову передзвоніть, можливо, десь, колись… І таких випадків, я думаю, дуже багато.
Тому треба цифровізувати, створювати захищені реєстри, де можна буде це простіше зробити. Мотивувати людей, які безпосередньо працюють у лікарнях, насамперед зарплатнею, щоб вони розуміли, що приносять користь, і якісно виконували свою роботу. Від цього, мені здається, багато чого залежить.
До покращення законодавства треба залучати тих, кого це буде безпосередньо стосуватися, щоб вони це розуміли. Можливо, ветеранів із медичною освітою. Деякі депутати проходять військову службу, але їх небагато. Більшість не розуміють, що реально треба, і можуть штампувати ці закони просто в нікуди.
— У якому стані в нас система реабілітації військових? Знаю, що багато чого робиться, є якісь гарні приклади, але…
— Гарний приклад — це патронатна служба «Азову» «Янголи», яка нас прийняла після полону. Якби ця патронатна служба в нас будувала ветеранську політику, думаю, було б набагато краще. Тому що ти ні про що не переймаєшся. За тобою просто, як за маленькою дитиною, пильнують: «Іди туди, обстежся там, операція там». Розказали, показали все, що стосується консультацій, державної підтримки, протезування. Вони постійно вдосконалюються, набувають досвіду, знають, хто краще протезує, хто гірше, хто просто відмиває гроші, ставить якісь палки хлопцям. Я знаю, що вже були такі випадки.
Бачу, що на рівні держави вже почали створювати такі служби супроводу, але вони потребують трохи розвитку. Цей супровід стосується тих, хто безпосередньо проходить військову службу чи дістав поранення. Про супровід для ветеранів я не знаю.
Треба розробляти систему. Реабілітація є, але вона не в системі, а фрагментована. Після неї треба далі шукати, що тобі робити: чи потрібна психологічна допомога, чи не потрібна? Ці всі послуги не зібрані в одному місці. Тобто я заходжу на сайт Міністерства ветеранів — процес іде. Але видається, що це корабель без курсу. Корабель великий, усе є, але незрозуміло, куди ми пливемо.
Якщо це все скомунікувати між собою, створити систему підтримки, щоб людина розуміла, що вона звільняється, заходить у підтримку — і тут починається її шлях: реабілітація, послуги, консультування, пільги, матеріальна допомога, потім навчання, працевлаштування. Це буде гідна ветеранська політика.
— Якою має бути роль ветеранів у відбудові й реформуванні країни? Треба йти в держструктури та політику? Варто запровадити певну протекцію для ветеранів при виборі кандидатів на держпосади? Наприклад, як у Ізраїлі, не воював, не служив — отже, не можеш претендувати на державні посади?
— Беззаперечно, ветерани мають брати участь у всіх аспектах державної політики. У всіх інституціях мають бути присутні люди, які знають ціну свободи, як саме виборювалася наша незалежність, хто бачив безпосередньо смерть побратимів. Але ви ж розумієте, що не кожного ветерана можна поставити на управлінську посаду. Це має бути підготовка. Мусимо брати ветерана, готувати його, щоб він мав хист управлінський — до адміністрування, до державотворення — і просувати.
Чи має він ставати на посаду просто так? Ні. Протекція у підготовці, у навчанні, у здобутті посади, коли він буде готовий до цього, — так. Якщо в нього є бажання, здібності, звичайно, мусимо дати протекцію в навчанні, підготовці до держслужби. Умови, щоб міг реалізувати себе як держслужбовець та управлінець.