Спроба Путіна відкрутити назад історію та відродити «вєлікую расію» зразка ХІХ століття схоже безнадійно провалюється. У реалістичність цього безумства вже не вірить навіть сам хазяїн Кремля. Він як типовий потопельник ще хапається за будь-що, аби лише не захлинутися й продовжити своє животіння. Але усе це борсання лише відтягує час обіду риб та раків.
Вимоги до України, які озвучив путінський євнух Мединський на так званих «перемовинах» у Стамбулі дуже чітко прояснюють ситуацію. З одного боку, там аж забагато показного нахабства та хамства. Проте насправді, якщо вчитатися в суть, стає очевидним, що кремлівський гельмінт та його шайка імперців-аматорів уже не так впевнені у своєму «вєлічії». Вони чудово знають, що їхні дні пораховані й треба якось потихенько викручуватись. Адже «русская армія» більше не обіцяє жодного переможного завершення авантюри. Також вона не здатна гарантувати безпеки своїм поводирям у разі чого. Тому все, що залишається сьогодні кремлівському гельмінту – бикувати і блефувати, у чому він безумовно великий спец.
Насправді усі ці вимоги озвучені путінським євнухом в Стамбулі настільки незграбно демонструють страхи хазяїна кремлівського, що стає аж ніяково наскільки збомжіла та деградувала «вєлікая русская діпломатія». Але чому дивуватися. Під мудрим керівництвом людини-коня Лаврова ще й не таке може трапитися. Усі потужні традиції «вєлікой русской діпломатії» просто пересіли на гранчастий стакан. І тут «машка-алкашка» не дасть збрехати.
Але повернімося до страхів. Вимагаючи нейтральності України та відсутності іноземних військ або зброї масового ураження на українській землі, Путін, по суті, визнає свою безсилість протистояти Україні не лише сьогодні, а й в майбутньому. Він знає, що ніколи не зможе розбудувати свою армію до того стану, коли вона буде здатна чинити спротив ЗСУ. На які б там воєнні рейки не переводили сьогодні ординську економіку – це лише прискорить її смерть. І армія, і економіка, і вся рашка невтомно та швидко деградують.
Путін просто боїться, що в один прекрасний день його ботоксний зад підпалять у бункері українські ракети, і обгорілий труп навіть не буде кому запорпати в рові, після того як українські солдати зачистять московську область від всілякого непотребу.
Другий пункт – відсутність репарацій і взаємна відмова від будь-яких претензій щодо відшкодування збитків, завданих війною – це не про небажання віддавати чесно награбоване. Якби лишень про це йшлося і можливо було б так легко відкупитись, то гельмінт би віддав усе навіть душу, як колись віддав її чортові. Але тут все веселіше. Йдеться про небажання визнавати себе винним та брати на себе провину за все зло, яке він запустив у світ. Бо це означає лишень одне – міжнародний трибунал, який закінчиться для Путіна, якщо не шибеницею, то довічним животінням у камері зі скрєпною кацапською парашею.
Щодо чергової спроби захистити права російськомовних – Україна мовляв повинна прийняти європейські стандарти щодо прав меншин та покласти край «націоналістичній пропаганді» – це стара набридлива пісенька, яку вже багато разів усі чули. З неї все й починалося. Саме захистом «рускоязиких» обґрунтовував гельмінт свою агресію проти України. Насправді Путіну й за гроші не потрібні всі оці деграданти зі зламаною «рускім міром» психікою та атрофованим язиком, не здатним вимовляти слова людською мовою. Він би із задоволенням всіх їх знищив своїм «орєшніком», а потім проголосив святими мучениками «зємлі русской», якби не одна проблема. Кремлівському гельмінту потрібне хоча б якесь, притягнуте за причинне місце, обґрунтування свого божевілля у разі, якщо його все ж притягнуть до суду, що дуже ймовірно. Тоді він зможе виправдовуватись, що когось там захищав. А тому пісеньку цю набридливу нам ще доведеться слухати якийсь час, поки гельмінт не здохне.
Ну а що стосується «визнання» територій, які кацапи окупували, або мріють окупувати – це маразм суто для внутрішнього вжитку. Навіть такий ідіот як Путін чудово розуміє, що вимога до України не заперечувати так звані «конституційні» претензії РФ на п’ять українських областей (Донецьку, Луганську, Херсонську, Запорізьку та Крим), звучить як маразм. В Україні ніхто ніколи навіть не розглядатиме подібну провокацію. Але «русскій бунт — бесмислєнний і беспощадный» і Путін це добре знає. Повиснути десь на ліхтарі йому дуже не хочеться. Тому треба якось обґрунтувати своїм підданим, якого дідька він поклав стільки сотень тисяч трупів «соотєчєствєнніков» в родючий український чорнозем. Аргумент так собі, але для тимчасового самозаспокоєння згодиться.
З цієї ж серії – умова негайного припинення вогню: українські війська, мовляв, повинні вийти з усіх п’яти територій, на які претендує Росія. Гельмінт знає, що це топовий абсурд, який навіть не обговорюється. Але зате його першим цитуватимуть пропагандисти, першим розтягнуть на заголовки і він чудово зайде його ватній неперебірливій публіці. Путін просто бикує, поки ще має таку можливість. Якби «русская армія» справді могла б захопити ці українські області, то кремлівському гельмінту не довелося б так принижуватись, видаючи бажане за дійсне. Але дурень думкою багатіє.
Ну і це саме той випадок, коли надія вмирає останньою, але впевненості у тому, що це не станеться найближчим часом уже немає.