У 2024 році в Дніпрі у видавництві «Ліра» побачила світ нова ошатна книжка «Бандурний батько Микола Богуславський», яку автор згодом подарував мені. Цікава за змістом і дизайнерським оформленням, ілюстрована десятками невідомих раніше світлин, наповнена новими фактами, широким цитуванням унікальних історичних документів, книжка викликала в мене захоплення як своїми сюжетами, структурою, джерельною базою, так і подвижництвом її автора, невтомного дніпровського дослідника Миколи Чабана. Знайомство з розкішним дослідницьким подарунком сформувало бажання написати про нього власні враження, адже видання відображало добу, яку досліджую, героя, з якими перетиналися також окремі власні наукові маршрути. Проте не завжди наші бажання збігаються з можливостями та їх можна реалізувати. Для мене останнє півріччя — це щільний графік невідкладних справ: доводилося негайно завершувати давніші книжкові проєкти, що несподівано знайшли свого видавця, дописувати й нові розвідки, брати участь у книжковому конкурсі. Але весь той час, заповнений планами та справами, мене переслідувала невідступна думка відкласти їх бодай на день і рецензувати чудову книжку, що заслуговує на вдячне слово й великий респект авторові, який став багатолітнім відкривачем та сумлінним дослідником знакових постатей свого козацького краю. Ще з далеких 1990-х Микола Чабан дістає з глибин архівних колекцій як України, так і зарубіжжя унікальні документи. За ними досліджує історичну спадщину й життєписи знакових особистостей: істориків Дмитра Яворницького, Василя Біднова, трагічні долі талановитих земляків доби Розстріляного відродження. Микола Петрович став автором і цінного біографічного довідника «Діячі Січеславської “Просвіти”», у якому вперше зібрав і презентував сотні нарисів про членів катеринославської «Просвіти» та її філій, які відкривали історії невідомі імена забутих українців.
Нову книжку Миколи Чабана про Миколу Богуславського вважаємо продовженням багатолітнього авторського проєкту з відродження національної пам’яті Придніпров’я, формування української історії краю у світлі життєписів її творців, тих українських подвижників, які виплітали справжнє історичне полотно своєї доби безліччю великих і малих справ, щоб зберегти українську націю в умовах її бездержавності й ворожої окупації.
Для мене Микола Богуславський не був невідомою історичною постаттю. Я добре знала це ім’я, його окремі вікопомні справи, певну непересічність. Виразні враження й оцінки про Богуславського залишив Євген Чикаленко у своїй мемуарній та епістолярній спадщині. Він не раз захоплювався цим сучасником, колоритним січеславцем, що належав до когорти тих його духовних однодумців, які підставили надійне плече у плині важливих процесів, які формували основний зміст національного життя. До таких його знакових явищ на початку 1900-х належало відродження українського книжкового й періодичного видавництва. Вихід у читацький світ книжок, газет і журналів українською мовою в Наддніпрянщині став результатом наполегливих зусиль українців, які врешті домоглися скасування Емського указу й здобули власні інформаційні платформи для поширення національних ідей, тем, дискусій, протистоянь імперській пропаганді, яка всіляко ганьбила українське національне життя та його представників. Це стало вагомим здобутком для українського національного руху, відкрило перед ним нові можливості.
Детально досліджуючи історію перших українських щоденних газет — «Громадської думки» (1905–1906), «Ради» (1906–1914), ми відображали складнощі цього щоденного видавничого проєкту, який тримався в інформаційному просторі свого часу на благодійництві й подвижництві його засновників — Євгена Чикаленка, Василя Симиренка, Володимира Леонтовича. Для основного видавця Євгена Чикаленка існування української газети в умовах її дефіцитності, постійної нестачі передплатників, безлічі організаційних і редакційних проблем стало справою національної честі. А тому для української газети він не шкодував ні власних коштів, ні часу, ні талантів. Видавнича справа значно розширила комунікативне поле Чикаленка, зблизила його майже з усіма учасниками або прихильниками українського руху. На цьому спільному полі подвижництва доля звела Чикаленка й з Богуславським — справжнім сіячем відродженого українського друкованого слова на Січеславщині. Цей українець, якого викреслили наші вороги з національної історичної пам’яті свого краю та України на десятиліття, належав до когорти незламних учасників національного руху початку ХХ століття. З міцним козацьким духом і неприхованою любов’ю в серці до всього національного, Микола Богуславський своє життя присвятив громадській праці на українській ниві. Ця праця була багатолітньою, системною, подвижницькою, мотивованою непереборним бажанням зберегти українську ідентичність в умовах асиміляційних процесів, які безсоромно нав’язувались імперською владою. Микола Богуславський належав до покоління ідейного українства кінця ХІХ — початку ХХ століття, яке формувало національну ідею, поширювало українське друковане слово, розбудовувало театрально-культурне життя й просвітницький рух, відроджувало глибинні традиції бандурного співу та історичну пам’ять серед українців.
Нову книжку Миколи Чабана вважаємо першою біографічною реконструкцією життєпису Миколи Богуславського. З притаманною дослідницькою допитливістю, неприхованою симпатією до свого героя та його долі, автор зібрав численні нові факти, скомпонував вдалі розділи й презентував основні життєві періоди Богуславського, наповнені як буденними, так і знаковими подіями. Основний герой книжки постає в зрізі непростого особистого життя, родинних взаємин, комунікацій з багатьма відомими українцями. Автор у викладі вдало поєднав біографічні сюжети про Миколу Богуславського з нарисами про тих сучасників, з якими тісно перепліталися життєві маршрути його основного героя.
Завдяки такій композиції в книжці зустрічаємо цілу галерею яскравих особистостей початку ХХ століття: невтомного дослідника запорізького козацтва Дмитра Яворницького, який мешкав і творив свої ґрунтовні історичні праці в Катеринославі, громадських діячів та подвижників Івана Трубу, Дмитра Дорошенка, Леоніда Жебуньова, Євгена Чикаленка.
У наступних сюжетах виринають і колоритні викладачі й вихованці кобзарських шкіл, які заснував Микола Богуславський на Кубані, нащадки козацьких родів: Василь Ємець, Антін Чорний, Михайло Теліга. Кожному з них Микола Чабан присвятив окремий цікавий сюжет, скеровуючи його в річище відображення взаємин з Миколою Богуславським, тих спільних важливих проєктів і реальних справ, які формували тогочасне національне життя України.
Авторові вдалося відобразити найвиразніші сфери діяльності свого героя. Серед них — поширення Миколою Богуславським на Катеринославщині українських науково-популярних книжок, які видавало в Санкт-Петербурзі «Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг для народу», щоденної газети «Рада», що виходила в Києві. Сучасники вважали Миколу Богуславського найактивнішим прихильником української газети, в окремі роки він збирав для неї не одну сотню передплатників, підтримуючи в такий спосіб як періодичне видання, так і видавців. Про цю велику справу свого духовного однодумця з Катеринослава не раз вдячно згадував видавець Євген Чикаленко, висловлюючи йому глибоку подяку. Згодом Микола Богуславський для розповсюдження української книжки створить мережу книжкових кіосків у Катеринославі, а потім виношуватиме задум заснувати й українську книгарню за зразком київської, щоб сформувати з неї потужний осередок національно-просвітницького життя.
Микола Богуславський став засновником у Катеринославі й місцевого періодичного видання — ілюстрованого просвітянського часопису «Дніпрові хвилі» (1910–1913), який друкував різножанрові матеріали про Січеславщину. З виїздом з Катеринослава Микола Олексійович і далі всіляко підтримував своє творіння, друкував у ньому чимало рідкісних матеріалів про українське життя на Кубані. Автори «Дніпрових хвиль» також демонстрували прихильність до свого земляка, присвячували йому твори, утілювали його в привабливі літературні образи. Проживаючи з 1912 року на Кубані, Микола Богуславський через часопис та його редакцію і далі тримав тісну комунікацію з Катеринославом.
У книжці яскраво відображений і маловідомий кубанський період життя Миколи Богуславського, багатий на нові знайомства, історичні ідеї та справи. Переїхавши в Катеринодар, Микола Богуславський поринув у стихію відродження історичного бандурного співу, формування кобзарських шкіл, спілкування з молодими українцями. Микола Олексійович загорівся нестримним бажанням відродити серед нащадків колишніх козаків забуті історичні думи, мелодії, гру на бандурі, яку безмежно любив, а співом кобзарів лікував свою українську душу. Він запрошує до Катеринодару талановитих викладачів, формує з ними навчальну програму, купує (за власний кошт) музичні інструменти й засновує при місцевій «Просвіті» 1913 року першу кобзарську школу, а 1916-го — другу.
Сюжети книжки формують враження, що кубанський період став чи не найщасливішим у житті й громадській самореалізації Миколи Богуславського. У ті роки його оточує талановита українська молодь. Їй Микола Олексійович передає їй свої знання й глибокі національні захоплення. А згодом його життя заповнюють виступи та концерти, які приносили успіх, відкривали нові таланти, оживляли старі українські мотиви молодими потужними голосами. У сюжетах про Богуславського на Кубані автор використав ще один цінний пласт джерел: спогади про пана Миколу окремих відомих вихованців кубанських шкіл — Михайла Теліги, Антона Чорного, викладача Василя Ємця. Вони якнайкраще розкривають просвітницьку працю Богуславського на Чорноморщині, його роль у формуванні національної свідомості місцевої молоді. У спогадах — і цінні факти про кобзарські школи, учнів, виступи. Ці важливі дані й особисті враження авторів відображають невідомі грані особистості митця та його нову подвижницьку справу.
У новій книжці привертає увагу джерельна доказовість викладених фактів, яка завжди надає виданню солідності й поваги. Микола Чабан у своїй праці використав чимало різних історичних джерел, на які покликається, широко цитує, а про знахідки окремих і розповідає.
Серед використаних джерел: спогади родичів і сучасників, архівні документи, епістолярій, періодика, наукові публікації, довідкові видання, у яких фіксували важливу інформацію про знакового українця Січеславщини. Наприклад, з довідників початку 1900-х автор почерпнув фактичні факти про місця роботи Миколи Богуславського, його зв’язки з відомими сучасниками тощо. Щоб зберегти автентику і бути переконливим, Микола Чабан власні думки й спостереження часто підкріплював влучними цитатами із джерел, ділився із читачами також окремими дослідницькими маршрутами до бібліотек, архівів, галузевих дослідників. Наприклад, у книжці автор умістив відповіді на свої запити від завідувачки відділу «Україніки» Харківської наукової державної бібліотеки ім. В. Г. Короленка, фахового дослідника родоводів тощо. На нашу думку, така авторська ідея формує із читача своєрідного співучасника тривалого й непростого дослідницького процесу, який, зазвичай, супроводжують широкі комунікації з архівами, колегами, музеями, бібліотеками.
У книжці вперше прозвучали й окремі спростування важливих біографічних фактів про Миколу Богуславського, які з’явилися раніше та вже існували в науковій літературі. Наприклад, на підставі «Запису про смерть» 1936 року Микола Чабан вирахував рік переїзду Богуславських з Харкова до Катеринослава. Даними з історичних джерел дослідник обґрунтував і місця проживання родини в Катеринославі спочатку в будинку Андрієвських (на вулиці Козачій, 49), далі — у будинку лікаря Соболєва, а з 1911 року — у власному обійсті. Микола Чабан зібрав цікаві факти про нову оселю Богуславських: описав її внутрішній план, розміри, зовнішній вигляд, межі подвір’я. З книжки стає відомо, що будинок Богуславських зберігався в Дніпрі до 1978-го та його розібрали під час будівництва корпусу міської лікарні швидкої допомоги. Також Микола Чабан спростував факт про загибель Миколи Богуславського на Кубані в більшовицькій в’язниці, зазначивши рік, місце й справжню причину смерті свого героя.
Під час презентації нового видання варто розповісти також і про його розкішну ілюстративну частину, адже до книжки ввійшли десятки унікальних світлин із родинного альбому Богуславських, який зберегли їхні нащадки, та з фондів Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького. Доля звела Миколу Петровича з правнуками Миколи Богуславського. Один із них (С. Ільїн) розповів про збереження в його родича (іншого правнука — Д. Лошкарьова, що мешкав у Криму) їхнього родинного альбому. Як потім виявилося, цей альбом — цінна колекція невідомих історичних фотографій. Можливо, ця рідкісна знахідка й мотивувала Миколу Чабана взятися за працю та написати таку чудову книжку. Часом удачею для дослідника стають і одна, дві виявлені світлини. У цьому ж випадку йдеться про кілька десятків фотографій. Вони увиразнюють авторські тексти, формують уявлення про героя в різні періоди життя, відображають його комунікативний простір, найближче оточення. Майже ідеально збережені, часто ще й підписані світлини стали справжнім скарбом для нової книжки та її читачів. Виконані на крейдованому папері, на сторінках видання вони майже не втрачають своєї первинної якості, передають усі деталі як індивідуальних, так і колективних зображень.
Більшість опублікованих унікальних світлин у книжці вийшли в широкий читацький світ уперше. Усі вони без винятку цінні, інформаційні, неповторні. Але є і такі, що викликають справжнє захоплення, бо відкривають цілі групи маловідомих постатей.
Наприклад, такими є колективні світлини катеринославських аматорів театрального мистецтва на сторінці 37 або учнів-бандуристів у Катеринодарі на сторінках 39–40. На обох — присутній колоритний Микола Богуславський у різні періоди свого життя. Катеринодарською світлиною вдало оздоблено оправу книжки. На нашу думку, вона стала її справжньою окрасою, яка зачаровує читача всіма своїми елементами: молодими обличчями, козацькими поставами, музичними інструментами. Відзначимо й таку важливу деталь, яку автор передавав разом зі світлинами. Він друкував також їхні звороти, які містили історичну інформацію. Наприклад, це могли бути дати, місця фотографування, назви фотоательє, імена майстрів або й підписи учасників світлин. Підписи на колективному фото також вважаємо дослідницькою удачею, яка трапляється нечасто. Вони значно полегшували дослідницьку працю. Бо якщо їх немає, зазвичай ідентифікація учасників фото — складна процедура, яка займає чимало часу й потребує залучення додаткових джерел. А тому підписи на звороті згаданої колективної світлини також вважаємо одним з рідкісних випадків дослідницької удачі. Вони значно полегшували дослідницьку працю. Бо у разі їхньої відсутності ідентифікації учасників фото зазвичай є складною процедурою, яка займає чимало часу і потребує залучення додаткових джерел.
Микола Богуславський і козаки-бандурники. Катеринодар, 1916 3 фондів ДНІМ ім. Д. Яворницького
Завершуючи презентацію книжки-альбому про Миколу Богуславського, упевнені, що вона стане солідним надбанням української національної історії, бібліографії та біографістики. Авторові вдалося реалізувати свою ідею: побудувати сюжети на широкому й різноманітному джерельному матеріалі, відкрити чимало нових і невідомих фактів, оздобити свої талановиті розповіді рідкісними фотоматеріалами. До головних заслуг нового видання варто зарахувати й те, що воно повертає в літопис національної пам’яті ім’я ще одного українського подвижника, яскравого учасника українського націєтворення на Січеславщині.