Минуло трохи більше, ніж століття, а сприйняття світопогляду Фридриха Ніцше в українській культурі хай і не визріло до значного масштабу, та все ж утішило різноманітністю: його помислами бентежилися теоретики, митці, поети та критики. Хоч особливої уваги заслуговує також історико-філософський аналіз ідей німецького мислителя, репрезентований окремими розвідками Дмитра Чижевського.
Знаний славіст, дослідник філософії, релігії та літератури народився у 1894 році в Олександрії Херсонської губернії в родині дідича, нащадка козацької старшини. Специфіка походження вплинула на його ідентичність, яка далася взнаки двійництвом: батько був українцем, а мати — росіянкою. Ця обставина зумовила домінування російської мови в побуті, втім інтерес до українства залишався. Здебільшого це стосувалося містико-літературної (Григорій Сковорода, Микола Гоголь) і музично-поетичної традиції (Тарас Шевченко, Микола Лисенко), захоплення якими розпочалося ще з юності. У часи навчання в Петербурзькому, а потім і Київському університеті, Чижевський поповнює лави РСДРП, а зрештою, потрапляє до Лук’янівської тюрми. В 1918 році він обирається від меншовиків у Центральну Раду УНР, однак обстоює федералізм і голосує проти незалежності, хоча пізніше змінює свою думку. Після вторгнення більшовизму — змушений виїхати з України. У Німеччині йому пощастило навчатись у Карла Ясперса й Едмунда Гусерля, Гайнриха Рикерта та Мартина Гайдеґера. Та Чижевський залишився відданий геґельянству.
Живучи за кордоном, а принагідно варто згадати його періоди перебування у Празі (1924/32), Гале (1932/45), Марбурзі (1945/49), Гарварді (1949/56), Гайдельберзі (1956/77), він усталює зв’язки з російськими науковцями-емігрантами (Ніколай Трубєцкой, Роман Якобсон) і пише розвідки про російську культуру, за що йому добряче діставалося від української діаспори. Рівночасно підтримує стосунки з українськими дослідниками, котрі потрапляли в німецькі табори DP, а в американський період — із Юрієм Шевельовим, і часто друкується з ними в одних виданнях. Отже, йому завжди доводилося долати труднощі: писати нову дисертацію для підтвердження наукового статусу; рятуватися від нацистів яко соціал-демократу та чоловіку дружини-єврейки чи від окупації совєтської армії; потерпати від наклепу німецьких колег у непрофесіоналізмі та шпигунстві на користь комуністів; викладати в Америці, не знаючи до пуття англійської; намагатись і не відновити подружні стосунки; дістати наліпку «націоналіста» від ідеологів у Совєтській Україні та подібне. Щоправда, були й ті, котрі йому допомагали, скажімо, Ганс-Ґеорґ Ґадамер.
Читайте також: Занурення в утопію
З огляду на це, тема кризи не могла не зачепити принаймні ключові твори Чижевського. Це легко помітити, читаючи «Нариси з історії філософії на Україні» (1931). Для демонстрації того, що слов’янська філософія в цілому й українська зокрема ще досі не породили свого великого філософа, чиє значення визнали б у світі, автор обирає міркування Ніцше з «Веселої науки». Справді, цьому трагічно відомому німцю приходилося часто застановлятися про власну ідентичність: атакуючи політику та культуру Німеччини, він увиразнює родинну легенду, згідно з якою, його походження було польським. Але Ніцше, на думку Чижевського, цілком усвідомлює вагу німецької філософії, тому й указує на визначні її постаті:
Ніцше побачив у трьох великих представниках німецької філософії — у Ляйбніці, Канті, Геґелі (з яких він ні з одним не погоджувався) — вияв німецького духа…
Досі ми не маємо таких філософів, значіння яких для усіх було б таке безумовне, як значіння, скажемо, Канта і кантіянства…
Виглядає, що з цієї перспективи Ніцше для Чижевського був особою, яка постійно перебувала у стані самовизначення. Тож як і фундатор «волі до могутності», що став інтелектуальним ізгоєм, полишивши професуру, мандруючи країнами, мріючи писати нерідною французькою, виношуючи провокативні думки, так і українське культурне життя залишалося непевним, оскільки провадилося за політичного тиску різних імперій і породило хіба кількох унікальних мислителів — Сковороду, Гоголя чи Юркевича. Втім їхнє філософування нагадувало симптоми загроженості та неусталеності всієї нашої інтелектуальної традиції, де на першому плані виднілася гостра потреба ставити насущні питання, та непросто було їх вирішувати. Хай там як, а в європейській традиції ХІХ століття Ніцше відіграє схожу роль, адже не пристає до тодішнього мейнстріму, а натомість ставить екзистенційні питання, що стосувались умов існування західної цивілізації:
Філософія йде у найми до конкретних наук, почасти перетворюється на методологію наук, почасти обмежується спробами синтези і систематизації матеріялу… Нарешті, ті дійсно визначні постаті, що з’являються в ті часи, залишаються непомічені і самотні (Лотце, Ф. Брентано, Ніцше).
Визнаймо, однією з причин того, що українська філософія фактично донині залишалась у тіні, було панування російського імперіалізму, котрому вдалося виставити її секундарною, нецікавою, несамобутньою. Ще досі російська пропаганда заперечує Українську державу, а її культуру кооптує. Певна річ, усе списати на зовнішні чинники не завжди виправдано, та дещо подібне бачимо й у випадку з Ніцше. З його філософії нерідко ліпили карикатуру, а образ «надлюдини» достоту експлуатували переважно праві ідеології. Так, у творі «Між інтелектом і культурою» Чижевський побіжно згадує цей аспект:
Сам автор філософії «надлюдини» хотів досягнути нею певного оновлення людства, виховати покоління сильних людей, самітних та здібних стати «поза межами добра і зла». В дійсності філософія Ніцше викликала появу низки літературних творів з культом дуже різноманітних «надлюдей»… В політиці і суспільній моралі навряд чи Ніцше, «європеєць», ворог вузького націоналізму і ненависник «маси», міг собі уявити, що його думки вживатимуть для обґрунтування ідеології масового руху, в якому людина значно більш принижується і позбавляється індивідуального обличчя, аніж у тому соціалізмі, який був йому знайомий як єдиний приклад широкого масового руху.
Для когось може видатися новиною, що ідея «надлюдини» — не ніцшеанський винахід. Але це підтвердили розвідки Чижевського. Приміром, у статті «Шилер і “Брати Карамазови”» пояснено, що ще до Ніцше Фьодор Достоєвскій її запозичив у згаданого в назві німецького поета та теоретика мистецтва. Хоча росіянин і німець із неї виснували протилежне:
Але якщо для Ніцше вони були базою його «переоцінки цінностей», то для Достоєвского вони послужили вихідним пунктом для критики ідеї надлюдини.
У творчості Достоєвского Чижевський помічає й інші паралелі з ніцшеанством. А перш за все, це стосувалось ідеї «вищої людини», висловленої Дмітрієм і Іваном Карамазовими. Тільки, знову таки, письменник розставляє протилежні, порівняно з філософом, акценти. Для прикладу, вищість корелює з надлюдським. Одначе Достоєвскій у надлюдському розпізнає винятково сатанинське. До речі, у Фридриха Шилера теж згадуються низькі природні прояви, до яких удається людина. Та, згідно з Достоєвскім, сатанинське властиве геть усім людям. Отож усі грішні. Втім, якщо у Шилера надлюдське покликане привести естетичну людину до порятунку через красу, то Достоєвскому краса видається страшною та жахливою. Він уважає, що ідеали Мадонни та Содому надто близькі. Тобто для нього широта краси охоплює безодню досконалого та ницого в людині. Тому вищим ідеалом у його візіях є релігія. Чижевський доволі точно схоплює цей момент, стверджуючи, що покладання на релігію стає визначальною рисою російської ортодоксальної свідомості, щоб якось урятуватися від свавілля та шаленства, які притаманні також і самому Достоєвскому. Письменник, очевидно, збагнув, що російська вдача — несамовита й упоратися з нею зможе лише релігійна покора, бо жодні форми самоконтролю їй невластиві.
Читайте також: Молодомузівське ніцшеанство
Чижевського не міг не зацікавити ще один аспект у творчості Достоєвского — роздвоєння, чи двійництво. В психології російського літератора це позначилося на тезі, що будь-яку людину водночас охоплюють нижчі підсвідомі та пророчі надсвідомі сили. Росія нагадує йому плацдарм, де змагаються Бог і диявол, а росіяни разом із їхньою країною опиняються поза простором і часом — у метафізичному вимірі, тому почуваються народом-богоносцем, який усіма засобами виправдовує свою химерну місію. Та найбільшою проблемою Достоєвскому видавалися спроби раціоналізувати етику, прикладом чого є практична філософія Канта. Літератор обстоює переконання, що людині годі пристати до загальних настанов, бо вона має свої чіпкі переконання. Тут Ніцше і Достоєвський мали би стояти по один бік, але у статті «До проблеми двійника у Достоєвского» зазначається:
Ніцше — апостол вільної індивідуальності, який… однаково з Достоєвскім ставить проблему реальності етичного суб’єкта… Але Ніцше був непомітно для себе охоплений духом етичного раціоналізму… Ніцше гадає, що сором — велика етична сила…, тоді як у Достоєвского саме неспроможність подолати сором заводить у глухий кут відриву від конкретності…
Тобто попри критику абстрактності Ніцше мислить у межах європейської традиції, де індивід неодмінно знайде можливість вийти на рівень уселюдства завдяки сорому. Цю категорію філософ розуміє не як накинуту ззовні повинність. Адже на персональному рівні це почуття знайоме майже кожному. Тоді як для людини Достоєвского сором залишається формою загальності в раціональній етиці. Цим і можна пояснити те, чому одержимі своєю винятковістю росіяни досі воліють уникати сорому. Чижевський і далі ламає стереотипи про Ніцше, приміром, як однозначного волюнтариста. Так, у творі «Геґель у Росії» він обмовився про суголосні позиції цих обох любомудрів. Однією з найвиразніших точок їхнього дотику є релятивізм у Гераклітовому сенсі:
Розуміння Геґеля як релятивіста цікаве, при всій своїй поверховості, тим, що воно має паралель не лише в марксизмі, а й навіть у Ніцше!
А вже стаття «Геґель і Ніцше» перетворилася на порівняння поглядів і виявлення прихованої спорідненості. Здавалося, що може бути спільного у спекулятивної філософії та філософії життя, в панлогізмі й афоризмі, в протестантизмі й антихристиянстві? Ще замолоду Ніцше знайомиться з творами Геґеля, проте вважає його кепським письменником, а після прочитання геґельянця Давида Штрауса — ще й інспіратором епігонського філістерства. Та це не завадило йому виявити повагу до деяких інших геґельянців, як-от Якоба Буркгардта, Ганса фон Бюлова, Іполіта Тена, Ґотфрида Келера. Врешті, проаналізувавши низку розвідок із ніцшеанства, на підставі вчення про становлення Чижевський оприявнює схожості між Геґелевою діалектикою та Ніцшевим релятивізмом, одначе наполягає, що за цими підходами стоять і великі розбіжності:
У Геґеля будь-яка конкретна істина набуває абсолютного характеру… Згідно з Ніцше, всі відносні істини закінчуються тим, що виявляють свою помилкову природу. Для Геґеля історія ідей — це «Пантеон духу», для Ніцше — вона є низкою помилок і безумств… Загалом історичний релятивізм Ніцше і релятивізм Геґеля мають настільки різні корені і несхожі риси, що будь-яке їхнє зближення видається нам суто поверхневим.
Але в чому направду подібні геґельянство та ніцшеанство, так це у розробці питання про людські типи. Ранній Ніцше на позначення людини вищого типу застосовує слово «геній». А про надлюдину скаже лише в «Заратустрі». Втім, як уже було зазначено, першість у використанні цього терміну йому не належала. Ще в XVII столітті у значенні набожної людини його вживає теолог Гайнрих Мюлер, а Йоган-Ґотфрид Гердер — як ознаку генія, хоча Йоган-Вольфґанґ Ґьоте — вже з елементом аморальності. Всупереч Кантовому моральному формалізму Шилер і Фіхте заговорили, відповідно, про вищий естетичний тип і людину, котра підноситься над юрбою. Лише після цього термін узяли на озброєння геґельянці: Мозес Гес означує надлюдину водночас яко вищу та нижчу за звичайну людину; Бруно Бауер, а вони з Ніцше були не просто знайомцями, а ще й схвально висловлювались один про одного, — яко вищу особистість; а Фридрих Енґельс описує прикметником «надлюдський» усі надприродні властивості. Та все це було можливо тільки завдяки критиці Геґелем пустопорожньої моралі, що властиво також і Ніцше:
Ясна річ, критика, до якої вдаються Геґель і Ніцше щодо «концепції морального світу», веде їх у протилежних напрямах; Геґеля — до надіндивідуальної моралі («Sittlichkeit»), до звеличення держави; Ніцше — до індивідуалістської ідеї, переважно «надлюдини», людини «виокремленої», до заперечення держави.
Насамкінець, отже, зауважмо: вивчення Ніцшевого доробку Чижевським дарма що побіжне, бо конкретного тексту філософ так і не вдостоївся, але несподіване. В кожному разі, Ніцше постає, сказати б, як унікальний реагент, який і дає змогу вказати на визначальні чинники, що найбільш увиразнюють обрані до розгляду теми: чи то присвячені розвою національної філософії, чи проблемі роздвоєності, чи геґельянству. В усіх випадках українському досліднику стає в пригоді фігура Ніцше, котра, ніби динаміт, уможливлює появу несподіванки, а та робить із мислення пригоду. А тимчасом і Чижевський, очевидно, сам анітрохи того не чекаючи, перетворюється на ніцшеанця несамохіть.