Крістін Дюґуен-Клеман — дослідниця кафедри «Ризики» Університету Париж-Сорбонна, Обсерваторії штучного інтелекту Париж-1 Пантеон-Сорбонна й Центру досліджень Національної жандармерії (CRGN). Нещодавно вона опублікувала книжку «Геополітика російського втручання: стратегія хаосу» (Géopolitique de l’ingérence russe: la stratégie du chaos).
— У своїй новій книжці ви розповідаєте, що популярну дитячу гру Pokémon Go Росія зламала зсередини й використала в пропагандистських цілях. Це відбувалося тільки на території США чи по всьому світу?
— Саме на той момент росіяни зосередилися на США, але те, що колись десь було зроблене, можна повторити потім в іншому місці. Загалом відеоігри широко використовуються. У липні минулого року на Африканському континенті було запущено гру African Dawn, яку підтримала Африканська ініціатива — структура, яку можна пов’язувати з Москвою. Для її презентації запросили відомого тамтешнього стримера Ґрішу Путіна. African Dawn — це стратегічна гра, дуже схожа на Hearts of Iron IV, але тема — звільнення від французької колонізації. У ній можна грати за уряд країни Сахельського регіону й ухвалювати стратегічні рішення. Проблема полягає в тому, що контекст спотворено під російський наратив.
Наприклад, у грі Hearts of Iron можна вирішити грати за країну інакше, ніж це було в історії, і привести її до перемоги, а не до поразки, як це сталося насправді, але вихідні умови відповідатимуть історичним фактам. У російській версії гри все інакше. Скажімо, у грі Best in Hell можна грати за російського солдата в Україні, і тут відтворюється весь російський наратив про причини війни, зокрема про «насильство над російськомовними громадянами».
Зараз з’являються інші проєкти, зокрема на Roblox і Minecraft, які будуть орієнтовані на значно молодшу аудиторію — підлітків та ще менших. Тут ми бачимо намір вплинути на свідомість наймолодших, спрацювати на крок уперед, а то й на два кроки. Російський підхід до впливу може бути одночасно й дуже опортуністичним, таким, що використовує раптові нагоди, і тривалим.
Також росіяни використовують кіберспорт. Є змагання для 16–18-річних, які відтворюють штурм Маріуполя через підземні тунелі в частині гри Squad 22: ZOV. Дійсно ведеться робота, спрямована на створення меморіальних зачіпок у пам’яті, які відповідатимуть історичній інтерпретації Кремля. Кіберспорт також використовують для виявлення талантів, які потенційно можна буде потім залучити собі на користь.
Це свідчить про надзвичайну адаптивність інформаційної машини до нових технологій, нових платформ, зокрема, для спостереження за широким спектром груп населення. Система трансформується, щоб краще відстежувати ціль та охопити групи, до яких раніше було не дістатися. Мета — заощадити енергію та час на 5–10 років.
— Чи можна сказати, що французькі підлітки є метою подібних російських технологій впливу за допомогою комп’ютерних ігор?
— Доступ до цих ігор є, але поки що вони перебувають на початковій стадії просування, і деякі з них не перекладені французькою мовою. Також зазначу, що російська влада подає створення цих ігор як самостійні ініціативи, наприклад, школярів, чиї родичі воюють на фронті в Україні, коли йдеться про Minecraft. Історія може бути правдивою, але якщо подивитися на фінансування, то видно підтримку від державних структур. Щодо цільової аудиторії, то був явний інтерес до Африканського континенту, для якого була розроблена спеціальна гра.
Є також інший застосунок, який буде спрямований на Україну, там система винагород нагадує ту, що обіцяє гра Pokémon Go. Ігри мають велике поширення, і є спроби змусити гравців виконувати дії в реальному світі в обмін на винагороду, здобуту в грі (купони, інші бонуси). Однак діти, яким буде зроблено цю привабливу пропозицію, необов’язково усвідомлюватимуть наслідки своїх дій. Це може бути щось ніби й незначне, наприклад запалити вогонь у певному місці, але воно не буде пересічним. Через інтерес до винагороди роблять ставку на те, що цільова аудиторія діятиме майже автоматично, не усвідомлюючи значення своїх дій.
— Як працює ця індустрія впливів з російською молоддю в себе вдома?
— Мало хто згадує про цікавий момент — конкурс, оголошений у Росії в січні 2025 року для набору групи «соціальних архітекторів». Конкурс виявився надзвичайно популярним: упродовж перших 48 годин на нього відгукнулося кілька тисяч осіб. Вимоги до учасників були досить низькими: вік від 18 років і російське громадянство. Конкурс складався з усного й письмового іспитів. Через цей конкурс під прикриттям соціальних проєктів у регіонах по всій Російській Федерації розгортається ціла соціальна архітектура, щоб установити політичний контроль, зокрема над партіями, іншими ніж «Єдина Росія». Це відбувається в перспективі виборів до Думи у 2026 році.
Ідеться про зміцнення певного соціального прошарку. Діяльність ця підживлюється заявами Кірієнка — ідеолога анексії Криму. Його найближче оточення опікується арктичною проблематикою. Усе вказує на бажання перейти до нового етапу, на якому соціальні науки відіграватимуть визначальну роль.
— Що можна вже зробити, щоб зменшити російські впливи на молодь?
— Це непросто. Донині чимало робилося в напрямі розвінчування міфів, спростувань, перевірки фактів з використанням ресурсів Osint і фактчекерів. Це досі потрібно для тих, хто сумнівається й прагне зрозуміти, хоче перевірити інформацію. Проблема в тому, що це надзвичайно трудомісткий процес, ми маємо справу з величезним обсягом інформації, і цього не завжди достатньо, щоби протидіяти поширенню наративів. Це тим більше актуально, коли владні структури вже не говорять про правду, а пропонують власне бачення світу. Саме із цим ми стикаємося, коли уряди різко переходять на антисистемні, антиєвропейські позиції. У таких випадках вони оголошують своє бачення світу. Перевіряти факти тут буде недостатньо, хоча й треба продовжувати. Не варто покладатися лише на цей метод.
Іноді це трохи схоже на білий шум в аудіо, коли ви надіваєте навушники й натискаєте на кнопку, щоб увімкнути режим без звуку. Нічого не чути, бо ви надсилаєте звук, який нейтралізує зовнішній шум. І це трохи схоже на те, що іноді буває з перевіркою фактів. Ми отримуємо білий шум, нейтралізацію, але цього недостатньо для більш надійного захисту. Варто врешті запитати себе: чим ми можемо захищатися, яка наша історія? Я зараз не кажу про наратив, радше про стратегічну комунікацію.
Одна з проблем полягає в тому, що якщо ми не розповімо своєї історії, хтось інший зробить це за нас. Якщо ми не вибираємо ні сценарію, ні сценариста, ні режисера, ні акторів, є велика ймовірність, що результат не відповідатиме нашим очікуванням, особливо якщо їх вибирають ворожі сили.
Отже, хто ми? Росія заперечує існування України. Було проведено багато роботи з перевірки фактів, щоби протидіяти цьому дискурсу. Україна зараз працює над тим, щоби пояснити, хто вона, розповісти свою культуру, історію, щоб сказати: ми існуємо. Це суперечить російському наративу про некраїну, непроблему й невійну.
Це потребує справжньої внутрішньої роботи й міжгалузевого підходу за участю різних верств громадянського суспільства. Це глобальна робота. А що робить Росія? Є кілька етапів. Спочатку вона створює фейки за допомогою дипфейку, потім використовує правду, а тоді поширює стільки інформації, що ми вже не знаємо, чому вірити. Треба не переконати нас, а зробити так, щоб ми більше нікому не довіряли. Не повірили в брехню, а зневірилися в усьому. У кінцевому підсумку це так само шкідливо. Бо там, де панує постійний сумнів, люди не можуть об’єднатися, сформувати соціальну групу, яка із чимось погоджується, а із чимось ні, — це принцип демократії, — проте яка, утім, має достатньо міцну спільну основу для ухвалення потенційно складних рішень.
— Отже, хто ми? Як ви визначите європейську ідентичність? Та й узагалі чи існує вона з усім розмаїттям культур, мов, релігій, традицій?
— Це одне з найважливіших питань. З приходом нової адміністрації Трампа кілька європейських країн вирішило, що їм доведеться стати більш незалежними від американців. Це не заважає мати спільні теми для обговорення й спілкуватися. Але новим і цікавим є те, що Франція починає переговори про оборону з британцями, які вийшли з ЄС, та Норвегією, яка не є членом ЄС. Отже, ми виходимо за інституційні межі Євросоюзу. Тим паче важливо, що є проблеми на рівні Угорщини Віктора Орбана, який багато в чому співзвучний Кремлю. Ситуація змінюється, ми підходимо до неї прагматично.
— Як ви бачите майбутнє європейської безпеки в контексті американського ізоляціонізму з одного боку та агресивної Росії з другого?
— Відразу після перших виборів Трампа також була здійнялася паніка: «Ми залишилися самі!». І коли до влади прийшов президент Байден, настав момент перепочинку. Нині маємо повторний шок. Це необов’язково означає, що відносини будуть напруженими в найближчі десятиліття, але показує, що важливо усвідомити потребу автономії в момент, коли настав час кардинально змінити нашу ієрархію загроз.
Нагадаю, що після розпаду СРСР західні, зокрема європейські, збройні сили розробили свою модель на основі ієрархізації загроз за принципом асиметричного ризику, що переважно має терористичне або парадержавне походження. Вони виходили з того, що майбутні конфлікти не будуть такими, як раніше: конфліктів на національній території, імовірно, не буде, ми матимемо справу переважно з асиметричними конфліктами, а не з традиційною війною високої інтенсивності. Однак з нападом Росії на Україну, попри використання дронів, що є великою новацією, ми повертаємося до більш традиційної моделі війни з окопами, артилерійськими боями, мінуванням, «зубами дракона»…
Ми зараз робимо різкий поворот, що означає відновлення оборонної промисловості, а це потребує інвестицій, підготовки кадрів, безпеки виробничих ланцюгів та всього, що стосується ланцюга постачань…
Ми змінюємо ієрархію загроз, що виявляє себе й у збільшенні ролі впливу як стратегічного пріоритету.
— На вашу думку, чому Макрон лиш нещодавно чітко назвав Росію загрозою для Франції?
— Важливо, що це було зроблено. Сьогодні речі названі своїми іменами. Жорсткі заяви щоразу зумовлювали посилення інформаційних і кібератак. Я думаю, що давався взнаки дипломатичний підхід, який полягав у спробі зберегти канал спілкування. Регулярно ми бачили, що російський уряд не дотримується обіцянок. Останній приклад — у питанні забороненої хімічної зброї, застосування якої в Україні широко задокументувала ОЗХЗ. Ціна російської обіцянки впала дуже низько. Хоч дехто справедливо нагадує: «Але ж президент Путін оголосив про свої наміри ще у 2007 році!».
— Дійсно, усе було сказано ще на безпековій конференції в Мюнхені…
— Так, але ми не хотіли в це вірити. Іноді легше уявляти, що залишиться можливість для переговорів, бо ми спираємося на власну парадигму мислення. Ми не хочемо вірити в те, що здається нам несумісним із нашим сприйняттям світу, нашим сприйняттям сили. І нам легше вписати в наші межі думку, що коли ми підписали договір або угоду, ратифікували їх, то будемо їх дотримуватися… Але якби це було так, то, згідно з Хартією ООН, не було б вторгнення в Україну.
— Як навчити людей, які давно закінчили школу, відрізняти правдиві факти від фейків?
— Важливо усвідомлювати, що ти можеш помилятися. Є й інші проблеми: повна втрата довіри й практика лише фактичного бачення. Чесно кажучи, прочитати 5–10 твітів простіше й швидше, ніж, наприклад, 25-сторінкову наукову статтю.
— Ви пишете в новій книжці, що виміряти вплив пропаганди та фейків надзвичайно складно. А як тоді дослідники відрізняють успішні інформаційні операції від невдалих?
— Складність полягає в тому, що коли ти жертва атаки, то лише реагуєш. Отже, помічаєш напад уже тоді, коли він відбувається. Треба мати уявлення про ситуацію до атаки, щоби провести вимірювання до й під час кампанії та оцінити наслідки. Звичайно, простіше, коли нападник — ти, бо ти знаєш, на кого, коли та як нападатимеш, а мета інформаційної операції завжди полягає в тому, щоби перенести поведінку й ставлення із цифрового світу в реальний.
Однак, навіть якщо ми не маємо можливості оцінити реальний ефект тієї чи іншої дії, сам факт заяви: «Я атакую ту чи іншу державу» — з інформаційного погляду дає змогу донести повідомлення до третіх сторін, зокрема до інших держав, не завжди дружніх до жертви. Наважуючись на атаку, просуваючи наратив, близький до очікувань цих держав, Росія позиціонує себе як надійну альтернативу.
Ми вже згадували опортуністичний підхід, що полягає у використанні непередбачених подій. У такому випадку грають на емоціях, невдоволенні, поляризації. Паралельно із цим ведуть довгострокову роботу, наприклад налагоджують зв’язки з різними радикальними партіями, просувають націоналістичні, ізоляціоністські ідеї тощо. Проблема полягає в тому, що треба оцінити, який вплив матимуть довгострокові дії на населення, на його сприйняття світу й на роль, яку це відіграватиме за слушної нагоди.
Що стосується інструментів, то є широкий спектр: акції на місцях, соціальні мережі, фейкові інформаційні сайти, відеоігри, фільми… Нова гра The Witness не мала очікуваного успіху, але певних результатів досягла. Були й інші проєкти, зокрема реалізовані компанією Євґєнія Пріґожина. Є, скажімо, серіал про бандитські угруповання кінця 90-х років у Казані з надзвичайно жорстокими молодими людьми й романтизацією тюремної культури. Він був дуже популярним. Тут ми маємо своєрідну романтизацію крайнього насильства. Зазначу, що серіал вийшов і мав успіх у той час, коли вже можна було спостерігати чоловіків, які повернулися з війни в Україні з ПТСР і з удесятеро підвищеним потенціалом насильства. Відкритим залишається питання, чи не знімали серіал для того, щоби привчити населення, що насильства в суспільстві стане значно більше.