А навіщо його розуміти? Дурість є дурістю, хамство хамством, несмак несмаком. Часом я уявляю, яка рідкісна нагода випала початківцям психологам проходити навчання, відстежуючи щодня в глобальному медіа-полі, немов під лабораторним мікроскопом, рідкісний екземпляр, що об’єднав під однією оболонкою таку кількість клінічних відхилень і девіацій. Наступна логічна операція, якщо бути послідовним, передбачає вже діагноз цілій спільноті, яка обрала нещасного в якості ватажка й поклала на нього свої наївні сподівання. Країна поїхала дахом, а якщо вже зовсім категорично, то й світ теж.
Залишилося тільки визначити, де й коли спостерігалася здорова норма, від якої раптом відхилилися Сполучені Штати разом із людством? Коли й де панувала ота «золота доба», відносно якої відбулося подальше падіння в прірву безладу й божевілля? А якщо сталого ідеалу в реальності не було, то, ймовірно, не варто рвати на собі сорочку, а краще б розібрати конкретні причини відносного занепаду й спробувати запобігти його поширенню. Отже в тому, що знедолені відчули себе знедоленими й звернулися по порятунок до Трампа, причому не вперше, є декілька об’єктивних передумов. А відтак Трамп — не стільки сам проблема (хоча він є проблемою, ще й якою!), скільки симптом ширшої проблеми. Ми можемо назвати цю проблему кризою сучасної західної ліберальної демократії в цілому, але це надто загально й тому звучить демагогічно, хоча либонь за своєю суттю справедливо.
Окремі прояви поточної кризи позначилися раніше в Європі, аніж у Сполучених Штатах, але освічені верстви намагалися їх ігнорувати. Скажімо, феномен мігрантів саме як загрози сталому порядку був піднятий на прапори недоброї пам’яті Національним Фронтом Жана-Марі Льо Пена у Франції ще в 1970-ті роки.
Але та обставина, що про ніяк не вигадану небезпеку неконтрольованої міграції (стихійність, відсутність адаптації, крос-культурні зіткнення, етнічна злочинність тощо) гучніше за всіх говорили расисти й праві популісти, автоматично відсувало тему за межу пристойності й унеможливлювало її тверезий розгляд. І так було багато разів: конкретні вади суспільного розвитку озвучувалися маргіналами й відтак відсувалися на маргінеси.
Ще один пункт довгого списку претензій «маленької людини» до наявних державних інституцій — об’єктивне погіршення якості життя. Саме «маленької людини», білого чи синього комірця, на якому завжди й скрізь тримається суспільство. Власне, погіршення завжди суб’єктивне, надто коли йдеться всього лише про відсутність покращення. Еволюція сучасної соціально орієнтованої держави, й не тільки в Європі або Канаді, а й у багатьох країнах Південної Америки призвела до того, що максимум підтримки спрямовується на користь незахищених або відносно незахищених верств. Безробітні, неповні сім’ї, люди з інвалідністю, частково держслужбовці, інші відносно вразливі категорії — їх системно підкуповують різними субсидіями та преференціями, подекуди з найкращих міркувань, подекуди заради електоральних переваг. А ще країна тримає військо десь там в Європі й підгодовує голодних десь там в Африці. Уявний звичайний громадянин, у якого все нібито гаразд — руки-ноги-дружина-діти-кредит-страховка, — раз за разом отримує приводи вигукнути: «А я?! А мені?!» Тимчасом економіка не завжди йде вгору, змінюється її структура, триває автоматизація, роботизація або просто деіндустріалізація (виробництва через успішну боротьбу трудящих за свої права переносяться до країн, де така боротьба менш успішна або про неї не чули), тож «комірцеві» не позаздриш.
Яскравим, хоч і напів анекдотичним (напів, бо в акціях взяли участь, хай там як, сотні тисяч протестувальників) проявом такого невдоволення став рух «жовтих жилетів» у Франції сім років тому. Активісти висунули до уряду низку взаємовиключних вимог, які містили, зокрема, зниження податків, підвищення мінімальної платні й створення нових робочих місць у державному секторі, створення 5 мільйонів одиниць соціального житла, вихід з НАТО та ЄС, а також демонтаж камер, які фіксують перевищення швидкості на дорогах — усього разом 25 пунктів. Усе досить упізнавано, хіба що не знайшлося Трампа: не та політична культура.
Якщо висловлюватися в термінах Маркса, спостерігається відчуження держави разом із економікою від громадянина. Держава — безособовий Левіафан, сукупність бюрократичних органів, глухих, громіздких, неповоротких і відпочатково ворожих інтересам населення, що працюють самі на себе. Економіка, тобто великий бізнес («корпорації» — слово-лайка) зацікавлений лише в тому, щоби видурити в маленької людини її важко зароблені гроші. Освіта — лайно, інтелектуали — лайно, медицина — здирство, адвокати — шахраї, поліція — ворог. Скрізь корупція й домовленості між своїми. Політика й політики — найбільше, найстрашніше лайно. Ну й на додачу окремий об’єкт ненависті — усі ці квіри з їхніми збоченнями, гей-парадами та скаргами на утиски. За бажання можна додати сюди феміністок. Такою є картина світу середньозваженого «комірця», не надто розвиненого, не надто освіченого, не надто успішного й не надто обтяженого правилами формальної логіки, й найгірше, що для всіх або майже всіх цих панічних висновків є підстави.
Вочевидь, ми маємо справу з глобальним процесом розпаду умовної суспільної згоди, яка так-сяк визначала існування західного світу впродовж згрубша останніх двохсот років (кажу «західного», бо Африка — окрема цивілізація, Азія — декілька окремих цивілізацій, і в кожній свої таргани). Ця згода передбачала не лише поділяння спільних цінностей, а й достатній рівень низової слухняності, опортунізму й побутової міфології, що забезпечували певну інерцію.
Чому воно все раптом припинило працювати? Питання на мільярд. Ті дослідники, які поділяють песимістичний діагноз, висувають декілька гіпотез, серед яких варто позначити мінімум дві. Перша: поступова заміна впродовж попереднього століття традиційної матриці сенсів масовою культурою як відносно новітнім явищем, про це попереджав іще Теодор Адорно наприкінці свого життя. Він констатував, що універсальні легковживані форми та спрощені óбрази індустрії розваг як специфічного різновиду пропаганди переформатовують суспільство, нав’язуючи примітивні уявлення про норму й відхилення, порядок і хаос. Друге припущення: трохи згодом на достатньо підготовленому ґрунті соціальні мережі замінили собою попередні, так чи так ієрархічні масові комунікації, дозволивши «горизонтальне» спілкування величезних колективів і таким чином заклавши нові принципи самоусвідомлення. Тут панують короткі ідеї, короткі емоції, тут відсутні авторитети й тим більше процедури доброчесності, якщо не брати до уваги суто формальні прискіпування модераторів тієї чи іншої платформи до того чи іншого прояву hate speech. Лідер думок, гідний довіри експерт або моральний авторитет — це все відходить у прекрасне минуле. Нині в колективній свідомості панує дотепник, провокатор, фрік, здатний розважити й запам’ятатися. Звісно, це не означає, що всі готові задовольнитися таким легкорозчинним продуктом, але кількість готових достатня, щоби змінити соціальний ландшафт.
І доки суспільства в особі своїх відповідальних, мислячих представників перебувають у процесі усвідомлення (або неусвідомлення) нової реальності, в різних країнах — насправді зовсім різних: від Аргентини до Румунії, звісно ж, включно зі Сполученими Штатами — синхронно формуються специфічні, з дозволу сказати, «еліти», готові експлуатувати запити невибагливого невротизованого електорату й фактично переосмислювати сенс демократичних процедур.
Популізм стирає різницю між правицею й лівицею, лібералізмом і дирижизмом, демократією й диктатурою, йдеться лише про здобуття й подальше утримання влади, про здатність уособлювати очікування «нових розгублених».
Авжеж, популізм як сукупність ознак певних політичних процесів — ніяк не новітнє явище, йому, власне, стільки ж, скільки самій демократії. Новизна в тому, що сьогодні протиставити йому традиційні методи нейтралізації не випадає. Нетрадиційних пропонувати не буду, в мене їх немає. Як нема й пропозицій щодо лікування кризи самоусвідомлення. Це завдання для потужних, добре профінансованих команд антропологів, політологів, соціальних психологів і філософів, яким відпочатково буде заборонено займатися лівацькою демагогією.
Ясно лише, що жоден Трамп не здатен вирішити реальні проблеми «нових розгублених», хоча деякі, не виключено, зможе загальмувати. У майже забутій статті 1844 року той же ж Маркс (тобто відносно «ранній» Маркс) пише: «Принцип політики — воля. Що більш однобічною й відтак більш досконалою є політична свідомість, то сильніша її віра у всемогутність волі, то більшу сліпоту проявляє він стосовно природних і духовних меж волі, то менше, вочевидь, він здатен відкрити джерело соціальних негараздів». Трамп у цьому сенсі — ідеальний політик, він покладається на силу наказу, лояльність виконавців і мандат довіри ширнармас. Те, що сам по собі він невіглас, тільки підвищує його досконалість. Жодних проблем він не вирішить, бо не розуміє їхнього коріння, але ймовірно досягне деяких локальних успіхів, які можна продати як виконання обіцянок. Найбільшим його досягненням стане підтримання в робочому стані агресії розгублених комірців, їхнє гуртування, структуризацію й подальше схвалення будь-яких керівних дурниць. Враховуючи те, що Сполучені Штати Америки десятиліттями просували себе в якості ікони демократії, наочного доказу її ефективності — й насправді ними були, — майбутнє ліберальної демократії як перспективної моделі світоустрою що далі, то більше викликає серйозні побоювання.