На 85-му році життя помер Валерій Шевчук — письменник і популяризатор української барокової спадщини.
Мирослава Андрущенко повідомила на своїй сторінці:
«Сьогодні, 6 травня, о шостій ранку відійшов у кращі світи мій тато, Валерій Олександрович Шевчук. Про нього можна багато писати як про видатного письменника, але для мене він перш за все був просто татом.
Хочеться сподіватись, що там йому буде добре і він зустрінеться з багатьма своїми друзями. Адже він був одним із останніх свого покоління — шістдесятників…
Про дату і час похорону буде повідомлено додатково.
Згадайте його добрим словом…»
У часи радянсько ї ідеології та цензури Валерій Шевчук обрав тихий спротив книжника, досліджуючи та творчо переосмислюючи давню і ранньомодерну українську спадщину. Він написав низку романів та химерних повістей, упорядкував антології з перлинами української барокової поезії — «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ — ХVІІІ століть», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ − поч. ХІХ століть», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від ХІ — поч. ХІХ століть» та інші. Ще один здобуток митця — детальні спогади про власну добу. Серед найновіших книжок — антологія «Гімни і трени. Українська геральдична та пропам’ятна поезія XVI–XVIII ст.», видана напередодні ювілею.
2010 року Валерій Шевчук писав у статті для Тижня «Дар за дар»:
«Загалом це тема широка, якій можна присвятити дослідницьку монографію, адже тут не все зрозуміло. Наприклад, коли почалося формування погідних та антагоністичних стосунків митця та володаря — зрештою, це відходить в античні часи, коли людину влади і митця почали фаворизувати до рівня богів, маючи для того й певні підстави, адже володар творив суспільну організацію — державу, а митець — світ, тотожний до реального та все ж таки ілюзорний, хоч і видимий. Відповідно рано чи пізно ця пара мусила ввійти в тісні стосунки».
<…> Є інша видозміна: цар-тиран і цар — просвічений володар. Перший митців принуджував, не даючи робити творчу справу вільно, другий їм толерував і забезпечував волю творення. Так, в одній із київських билин про Добриню оповідається, що під час бенкету Великого київського князя Володимира зайшов Добриня, що був знаним співцем, і скромно сів біля печі на місце, призначене скоморохам. Князь закликав його і запросив сісти побіч себе, сказавши, що княжому співакові не годиться бути поміж скоморохів. Отже, тут маємо розподіл між співаками високими (Добриня) та низовими, які творили вільно й державного інтересу до яких князь не мав, тим-то й упосліджував.
<…> Є ще одна позиція: бунтарська. Митець стає особою політичною, його мета — побороти небажану владу, цим і зумовлюється його негація до певного типу правителів, зокрема тиранів, на користь іншої політичної доктрини та іншого типу правителя чи на користь поневоленого тираном свого народу з метою його визволення з-під гніту. Яскравим прикладом тут є історія співця Митуси, записана в «Галицько-Волинському літописі». Князь Данило захотів зробити цього митця своїм славителем, але Митуса відмовився, за що був спійманий, закутий і приведений на кару. Ця традиція дійшла до нашого часу, згадати хоча б діаспорну чи дисидентську літературу та мистецтво, що за своєю суттю є антитоталітарними. Яскраві твори такого типу писали Семен Климовський, Семен Дівович, анонімний автор «Історії Русів», власне, й «Енеїда» Івана Котляревського в підтекстовому читанні є таким твором — йдеться про ХVIII століття. А в ХІХ столітті це й Тарас Шевченко, й Іван Франко, й Леся Українка та чимало інших. Такими були, зрештою, й наші літописці з часу Козацької держави, які увічнювали визвольний чин української нації, записуючи гарячі події цієї боротьби й утримуючи ту чи іншу політичну позицію.
<…> Інше обличчя мали культура та мистецтво при тиранських правліннях, яка волю митця підпорядковувала жорсткому диктату правителя чи його кліки. Відповідно натуральна, сказати б, органічна культура ставала ерзацом, який можна назвати ще партійною літературою та мистецтвом. Яскравим прикладом ерзацкультури були творення в тоталітарних суспільствах, що постали в ХХ столітті на основі комуністичної та фашистсько-нацистської ідеології, — митець мусив жити при тотальному політичному терорі за певними визначеними партійними принципами: догідні толерувалися при цьому, а недогідні знищувалися або ж жорстко переслідувалися — все це ми пережили».
До ювілею митця його донька Мирослава Андрущенко запропонувала провести в соцмережах флешмоб: за хештегом #мійшевчук можна знайти чимало теплих спогадів і вражень від книжок Валерія Шевчука.
«Якщо за 100 років щось лишиться від української культури, то Шевчук лишиться. Він самодостатня цінність. Без війн і деколонізацій», — написав Вадим Назаренко, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогово).
«Кожен із нас, немов нерв прочитаного та пережитого в середовищі. Отож, передусім як основа — це проза Валерія Шевчука. Для Житомира він все одно що Джойс для Дубліна — ну який письменник ще так працював з містом, майже з кожною вуличкою? Хоч екскурсії за книжками води! І це притому, що ці тексти не можна обмежити лише прив’язкою до локації. Це смачна література — вищий пілотаж: “Дім на горі”, “Три листки за вікном”, “Стежка в траві. Житомирська сага” etc.», — зауважила поетка Юлія Стахівська.
Письменниця Ірен Роздобудько додала: «Нещодавно подруга перечитуючи Шевчука, сказала — “Це ж наш Маркес!”. Це наш Шевчук — прочитайте, якщо не читали, перечитайте новими, не замуленими очима. Це найкраще, що ми можемо зробити».