Коли починається обстріл і я сплю, то завжди встаю та одягаю штани. Якось невдобно бути без них, коли раптом тебе вб’є шматком перекриття чи привалить без летальних наслідків кавалком стіни. Розумію, що штани не врятують від цього і їх наявність чи відсутність не мають жодного значення у хвилину смерті, але мені так спокійніше. Усе-таки хоч якийсь захист.
Ця параноя з’явилась у мене в Покровську. Тоді там ще було більш-менш спокійно. Ми ночували в якійсь квартирі на третьому поверсі, де душову облаштували на кухні. Очевидно, у проєкті її не було. За задумом совкових архітекторів, мешканець Донбасу не мав претендувати на окреме місце для миття у квартирі. Він узагалі, мабуть, не мав митися, бо хіба це не зайве для людини, яка видобуває вугілля й будує комунізм? Але господарі квартири усе-таки думали інакше, і згодом, усупереч геніальному задуму архітектора, втомившись постійно гріти воду в каструлях чи відрах, зробили собі душову. Навіть виділили для цього дорогоцінний кусок своєї невеличкої кухні. Їхнє прагнення почуватися нормальними людьми виявилося найсильнішим на світі.
Тоді в Покровську прильоти почалися приблизно о першій ночі. Я спав на розкладному кріслі й прокинувся від сильних вибухів, які щоразу наближалися. Вставати було лінь, бо тільки занурився в солодкий сон. Але пригадав правило двох стін, розплющив очі, побачив навпроти себе величезне вікно й балконні двері, тож вирішив, що краще все-таки вилізти зі спимішка та піти в коридор перечекати. Орки били балістикою, коридор навряд чи врятував би, бо стіни в будинку тонкі, проте так було спокійніше.
Гул від вибухів розбудив і моїх друзів. Вони теж вибігли в коридор про всяк випадок. Зона, де працювало правило двох стін, була така крихітна, що навіть якби ми обнялись, то якась частина когось точно б опинилась у зоні ураження. Тоді я й подумав, що ці стіни нас навряд чи врятують і треба перестрахуватись, щоб потім не виглядати погано на фотографіях.
Моє бажання вдягнути штани, звісно, викликало в друзів сміх, але мене це не зупинило. Вибухи все наближались, а штани були досить далеко. Я мало не повзком кинувся в їхній бік, вхопив однією рукою та потягнув на себе. Саме тієї миті, коли натягнув, вибухи почали віддалятися і через кілька хвилин припинилися взагалі. Я не знаю, як це пов’язано і що це було, але після цього, щойно починається така двіжуха, я намагаюся вдягнути штани, щоб, раптом що, на душі було спокійніше.
Тої квартири в Покровську вже давно немає. Згодом у будинок таки прилетіло й він згорів. Покровськ теж із того часу знелюднів та перетворився на зону підвищеної небезпеки, як каже бот у тривожному застосунку в мобілці. Дуже шкода. Це вже не перша хата, у якій я ночував чи гостював і яка згодом опинилася на лінії вогню й перетворилася на купу будівельного сміття. Затишна квартира в Бахмуті, де шифрував інтерв’ю з генералом, будинок у Великій Новосілці, обсаджений розкішними трояндами, гостинна хата в Торецьку, де гостював у кума, хата в Роздолівці, де пригощали смачним обідом…
Недавно під час обстрілів Києва, коли орки валили з усіх сторін калібрами, шахедами й балістикою, коли я ледь встиг розбудити старшу доньку й випровадити її в коридор, а меншу винести, не будячи, і покласти під вхідними дверима на каримати, бо так гупало, що аж стіни тряслися. Тоді я впіймав себе на думці, що вже навіть звик до всього цього. І якби не така масивна комбінована атака, мабуть, навіть не звернув би на неї уваги. Навпаки, ночі, коли на Київ нічого не летить, викликають більшу підсвідому тривогу, ніж коли ти розумієш масштаб небезпеки і або просто лягаєш спати, побажавши кацапам здохнути нарешті, або спостерігаєш, як розвиватимуться події.
Іноді здається, що інакше й бути не може. Що той мир, який залишився десь там у закапелках минулого, — лише вигадка чи сон, і його насправді ніколи не існувало.
А втім, чи був той мир дійсно миром, чи були ми тоді вільними та самодостатніми? Чи була наша держава нашою, а Україна —Україною? Чи були ми тоді собою, а чи лише маріонетками в чужих іграх і планах, а мир був таким собі перетриманим перемир’ям, схожим на те, до якого нас нині схиляють?
Я вже трохи підстаркуватий і багато що бачив. Так склалося. Бачив, як тріщав совок і відроджувалася українська держава, як трансформувалося українське суспільство, вчилося наново ходити, дихати, пізнавало себе, як змінювався політичний ландшафт. Не одна бійка чи штовханина під Верховною Радою, на Банковій чи деінде залишила слід у моїй пам’яті. Моя професія дозволяла мені потрапляти туди, куди було зась заглядати звичайним громадянам. Так-от, з висоти часу й усього побаченого й почутого я дуже щасливий, що цей туман ілюзій, у якому ми існували останні принаймні тридцять з лишком років, нарешті розвіявся. І багато цих значущих персон, які імітували нашу еліту, щось рішали, ухвалювали, зраджували, продавали і махлювали, нарешті опинилися нині на задвірках процесів.
Ми сьогодні платимо страшну ціну за можливість знати, жити й бути. Війна, обстріли, руїни та смерті. Тисячі смертей, може, і мільйони… Але, хоч би як боляче це звучало, уся та жертва — то інвестиція в наше щасливе майбутнє. Не плата, а інвестиція. Може, і не в наше, але в майбутнє наших дітей і внуків.
Не раз здається, що так буде завжди, цілу вічність. Що ця війна не матиме кінця, тому хай уже хоч якось закінчиться на будь-яких умовах і позиціях, аби лише тиша й спокій і ніхто не гинув… Але ці думки приходять лише від утоми…
Війна не закінчиться, навіть якщо на якийсь час припиниться стрільба й вибухи, перестануть літати ракети й дрони, хтось оголосить перемир’я, почнуться якісь перемовини, навіть якщо хтось там щось підпише й ми погодимося з усім, що від нас вимагатимуть, віддамо все, що маємо й не маємо. Усе це лише елемент гри. І затишшя буде тимчасове. Навіть якщо воно триватиме кілька років. Згадаймо історію двох чеченських воєн. Під час першої спроби зламати горду Ічкерію москалі так потужно дістали по зубах, що погодилися на припинення війни. Але підлатавшись, підготувавшись, через кілька років полізли знову завойовувати й убивати. Що сталося далі — відомо…
Поки існуватиме ця московська клоака в нас під боком, війна не закінчиться ніколи. Наше існування не входить у їхні плани. І не важливо, чи страждаєте ви на рускоязикіє, чи вакциновані від цієї хвороби, шансів вижити під московським чоботом, якщо він розтопче Україну, у вас нуль. Москаль більше не повторить минулих помилок — зачистка буде тотальною.
Ті дебіли, які вірять у можливість укласти угоду з дияволом і таким способом припинити цю бойню, або неймовірно тупі, або заодно з ним. Єдине, що здатне принести мир на нашу частину планети Земля, — це зникнення першопричини зла — московської імперії. Лише розчленована на багато дрібних утворень, вона перестане загрожувати людству. Коли ж ні, хоч скільки припиняй війну, вона вибухатиме знову й знову. Бо ми й вони — це несумісні історії.
Можна скептично ставитися до ймовірності знищення Росії та казати, що цього ніколи не станеться, бо вона велика, сильна й страшна, шукати в ній щось світле, як це робить Трамп, і вірити в її благі наміри, але тоді не варто сподіватися на мир і спокій. А можна пересилити втому, страх, лінь, комусь свою хитромудрість, комусь жадібність, а комусь марнославство й узятися до праці, щоб імперія зникла. І рано чи пізно це станеться.
Бо добра новина, яку, я певен, ви вже знаєте, полягає в тому, що не такий страшний і крутий москаль, як його намалювала кремлівська пропаганда. Москаля можливо і треба знищувати, що довели українські воїни. Тим паче сьогодні, коли імперія крихка й прогнила, як не була ще ніколи, і це, можливо, єдиний шанс на найближчі десятиліття її позбутися.
Водночас Україна, як ніколи раніше, має сьогодні в цій богоугодній справі багато союзників, готових допомагати валити Рашку не тільки словом занепокоєння й застереження, а й ділом. Адже вони також відчувають небезпеку від її існування. І це дуже важливо. Ми нарешті не самі, як завжди було. Нам є кому подавати набої.
Хай це нині звучить як фантазія, проте віра творить чудеса. Врешті-решт у нас немає іншого вибору, як прикінчити цю потвору, бо інакше вона прикінчить нас, а ми на це явно не заслуговуємо. Мир і спокій обов’язково будуть. Після перемоги. Тоді й відпочинемо.