Якщо раптом з’являється багато зайвого часу, з незвички не завжди даєш собі з ним раду, виникає спокуса інтелектуального сибаритства, коли лізеш у галузі знання, що ніяк не стосуються твого порядку денного й, здавалося б, не дотичні до поточних тем. Так мене випадково занесло в біографію Томаша Мáсаріка (наголос на першому складі, а не так, як ми звикли), одного з батьків-засновників чеської держави, тоді ще Чехословаччини.
Масарік — потужний інтелектуал, гуманітарій, як кажуть, «широкого спектру», водночас провідний політик, один із лідерів чеського національного руху в Австро-Угорській імперії (хоча сам за походженням був словаком), його кар’єра від члена чеського студентського товариства, далі голови Чеської народної партії, далі депутата австрійського парламенту й аж до позиції першого, причому багаторічного, від 1918 до 1935 року, президента Чехословацької республіки є взірцем інтелектуальної чесності, уникання спокусливих компромісів і прикладом того, як принциповість може бути стратегічно вигідною.
Мою увагу природним чином привернула зокрема його тритомова (!) праця «Росія та Європа. Есей про духовні течії в Росії». Книгу, точніше, книги було видано в Німеччині буквально за рік до Першої світової війни й за чотири роки до російської революції, їх написано німецькою й уже потім перекладено чеською, а також багатьма іншими мовами. Росію Масарік досліджує через її культуру, зокрема через творчість Фьодора Достоєвского, про що від початку попереджає: «Власне кажучи, вся праця присвячена Достоєвскому, але я був недостатньо вправним стилістично, щоби належним чином вплести все в характеристику Достоєвского» (ну є тут трохи кокетування!). Дійсно, коло його аналізу ширше: він розглядає всю наявну на той момент російську філософську й політичну думку від Чаадаєва до Мєрєжковского, але автору «Злочину і кари» присвячено найбільше уваги. В якості висновку автор констатує: масова російська свідомість, з одного боку, уникає узагальнень, вона радше практична, приземлена, з другого, вона водночас надто «теологічна», певний абстрактний бог або його замінник є її стрижнем. Поєднання «церковності» та безкультур’я — ось її головне протиріччя за всього позірного бажання приєднатися до цивілізованого світу. «Європа прийшла туди, куди Росія тільки хоче прийти» (він ще вірив, що хоче). Такі висновки ніяк не означали упередженість чи якусь там відпочаткову русофобію. Навпаки, Масарік Росією цікавився, навіть підтримував стосунки з Львом Толстим, відвідував його в обійсті Ясная Поляна (але ставився до нього неприховано іронічно: мовляв, чого це в «духовного велетня» повалений паркан?)
Чому, здавалося б, суто академічна, відірвана від завдань поточного моменту наукова праця залишається важливою для цілої чеської культури вже понад сто років? Дуже просто: чеська суспільна думка в кінці позаминулого століття відчутно вагалася між двома перспективними сценаріями набуття свободи. З одного боку — «австрославізм», сподівання вдосконалити наявну Австро-Угорську імперію, зокрема, надавши в ній суттєво ширшу автономію слов’янським народам. З другого боку — «панславізм», який був схильний шукати підтримки в захисті своїх інтересів передусім у Росії, як до цього схилялися серби або болгари. Масарік був скептичний стосовно обох векторів і розглядав у якості союзників країни Західної Європи та США, вчергове випередивши свій час. Російський напрямок він остаточно відкинув, виразом цього рішення якраз і стала його книга.
Це не емоційний вибір, Масарік не схильний був підганяти свої висновки під бажаний результат, навіть якщо це суттєво шкодило його особистим інтересам. Так він ще замолоду втрутився в гучну так звану «суперечку про рукописи» стосовно автентичності знайдених між 1816 і 1819 роками кількох нібито пам’яток середньовічної чеської літератури. Європейський світ розділився: одні вважали, що документи є свідченням давності не лише чеської мови, а й самостійної літературної традиції, ними захоплювалися брати Ґрімм, Мадзіні, Міцкевич, а Ґьоте навіть переклав німецькою одну пісню з Краледворського рукопису. Інші, спираючись на лінґвістичний аналіз, досить категорично стверджували, що рукописи є пізнішою підробкою, суперечка тривала кілька десятиліть, а відгуки її чути й досі. Схожі до дрібниць колізії присутні в багатьох європейських культурах, і нам із «Велесовою книгою» вони теж добре зрозумілі. Масарік приєднався до скептиків, заживши тавро «зрадника батькіщини». Згодом він знову пішов проти течії, ставши на захист єврея Леопольда Гілснера, звинуваченого в убивстві чеської дівчини в рамках поширеного тоді знову «кривавого наклепу» — теж добре відомі нам паралелі. Патріоти не завжди схвалювали таку принциповість, і Масаріку навіть доводилося на кілька років залишати батьківщину зокрема й через обструкцію співвітчизників, тим не менше його авторитет в результаті тільки зростав. Під кінець життя він став культовою особою, його називали «татусем» (tatíček), вважали уособленням чеського духу.
Не дивно, що відмова національного лідера від проросійського панславізму стала дієвим фактором остаточної переорієнтації Чехії на західний, європейський напрямок. Більше майже ніколи, ані в період між двома війнами, коли тут поруч співіснували демократ Карел Чапек і комуніст Ярослав Гашек, ані навіть після радянської повоєнної окупації (за винятком короткого періоду, про що трохи нижче), сподівання на московську протекцію уже не сприймалося як магістральне чеськими елітами. Це до питання, на що здатна одна-єдина людина, якщо вона має авторитет і діє в середовищі, де репутація бодай щось важить.
Уся ця захоплива історія підверсталася під пізніший скандал, який нещодавно актуалізувався у зв’язку зі смертю іншого видатного чеха — письменника Мілана Кундери, краще відомого в нас за його французькою повістю «Нестерпна легкість буття». Оксана Забужко, Віталій Портников, Мирослава Барчук та інші достойники нагадали, що 1985 року Кундера надрукував у The New York Times короткий есей про те, чому він відмовився від замовленого йому інсценування «Ідіота» Достоєвского. Він прямо констатував, що між Достоєвскім і російськими танками в Празі 1968 року є прямий і безпосередній зв’язок. Воно би тим і закінчилося, якби на це не відгукнувся модний російський вигнанець Іосіф Бродскій, який невдовзі стане Нобелівським лавреатом, відгукнувся в не менш впливовішому інтелектуальному The New Yorker. У статті «Чому Мілан Кундера несправедливий до Достоєвского» Бродскій погано приховуючи роздратування, роз’яснював, немов дітям, що грубий солдат — це одне, а висока культура — зовсім інше. Проте через пару років у інтерв’ю Адаму Міхніку він висловився відвертіше: «Кундера – це бидло. Дурне чеське бидло». Послання більш, ніж зрозуміле: що ці чеські селюки можуть знати про нашу Велику Російську Культуру, як вони взагалі наважуються мати свою думку про неї? В тому, що Бродскій доконаний імперець, зайвих сумнівів не мало виникати, проте як непересічний поет він мав би продемонструвати хоч трохи емпатії, смаку, здатності до рефлексії й бодай промовчати, коли йшлося про війни іменем його улюбленої імперії, але ж ота достоєвська зверхність не дозволила. Й, звісно ж, йому було невтямки, що крім Велікой Русской Культури є ще й інші теж великі культури, й вони століттями напрацьовували своє незалежне розуміння світу, в тому числі й свій погляд на Достоєвского, й навіть встигли зробити свої далекосяжні висновки. Які сьогодні хіба що підтверджуються з математичною точністю… Не ми перші проклали пряму лінію між Пушкіним, Достоєвскім та Іскандерами, не ми перші відкрили для себе менталітет «хороших русскіх». Бродскій усе проґавив.
А колізія з Масаріком на цьому не закінчилася, є ще жирний пост-скриптум під цією історією. Єдиний син Томаша Масаріка, Ян Масарік мав насичену біографію, жив у Америці, працював на металургійному заводі, був піаністом у кінотеатрі, воював у Першу світову, згодом став дипломатом. 1940 року він посів пост міністра закордонних справ у чеському уряді у вигнанні й після звільненнямайже автоматично був призначений удома на аналогічну посаду. Перших три роки в знову об’єднаній Чехословаччині панував цілком собі демократичний устрій, попри домінування комуністів, які активно просували зближення з СРСР і примудрилися відмовитися від участі в Плані Маршалла задля відбудови країни. Масарік-молодший, як міг, намагався чинити їм опір аж до 1948 року, коли червоним набридло додержуватися пристойності, й вони влаштували переворот. І тут Ян Масарік учиняє самогубство, викидається з вікна власного міністерства, принаймні так вважалося довгі роки. Лише 1992 року до журналістів звернулася дочка колишньої кадрової співробітниці радянського НКВС-МГБ у Празі, вона назвала імена вбивць Масаріка, який надто успішно стояв на заваді кремлівським планам. Ще через 10 років празька поліція після повторної експертизи дійшла остаточного висновку, що його загибель не була самогубством: тіло лежало на землі надто далеко від стіни, враховуючи його вагу й фізичний стан, він не міг би так далеко відштовхнутися без сторонньої допомоги.
Достоєвскій убиває. Завжди.