Саша Станішич — визначний німецький прозаїк боснійського походження. Нещодавно у видавництві «Комора» вийшов його роман «Походження» в перекладі Ганни Гнедкової. В анотації зазначено: «Цей текст — спосіб збудувати власний дім із безлічі кімнат-спогадів: своїх і чужих, сумних і веселих, справжніх та вигаданих, але незмінно — світлих і відвертих. Це дослідження свого коріння і того, чи визначає воно людську долю. Події розгортаються на тлі югославських воєн і вимушеної еміграції сім’ї автора. Від дитини до дорослого чоловіка він намагається зрозуміти своє походження». За «Походження» 2019 року Станішич отримав Німецьку книжкову премію, а 2023-го — літературну нагороду Центральної Європи «Ангелус». Тиждень поспілкувався з письменником про тонку межу між фактом і вигадкою, про мозаїчну прозу й авторську ідентичність.
— Ваші тексти, які я читав, автобіографічні. Де для вас пролягає межа між фактом і вигадкою? Тобто, умовно кажучи, між мемуарами й романом. Яку саме особисту інформацію можна розповісти так, як було, а про що краще промовчати чи що вигадати?
— У своїх творах я часто балансую на без того тонкій межі між фактом і вигадкою. Хоча основою часто є особистий досвід, я дозволяю уяві заповнювати прогалини, збагачуючи й розширюючи оповідь. Деякі істини найкраще передавати крізь призму вигадки, пропонуючи, сподіваюся, глибше розуміння, особливо щодо належності й ідентичності, без обмежень фактичної точності. І навпаки, деякі реалії настільки гострі, що їх подання без прикрас має найбільший вплив. Війна є такою реальністю — я не наважився б змінювати там факти. Вибір між розкриттям, приховуванням чи вигадкою найчастіше визначається емоційною правдою історії та резонансом, якого я хочу досягти із читачем. Вирішуючи, я здебільшого запитую себе, чи може цей особистий спогад / автобіографічний епізод бути актуальним для ширшої аудиторії, і якщо так, то чому. Якщо відповідь «так» і я розумію чому — використовую його.
— «Походження» — це роман чи збірка оповідань, об’єднаних одним персонажем? Раніше багато говорили про смерть роману як жанру. Чи відчуваєте ви таку тенденцію?
— Мені подобається описувати свою книжку як мозаїку, зроблену з багатьох окремих плиток, які самі собою унікальні, але загалом вони розкривають один образ. Її структура віддзеркалює фрагментарну природу пам’яті та ідентичності. Крім того, як читача, мене завжди зачаровували взаємопов’язані оповіді, що розмивають межі між жанрами. Я глибоко переконаний, що література має свою силу там, де вона кидає виклик визначенням і відкрита для різноманітних ідей розповіді.
А про смерть роману я нічого не знаю. Ця форма постійно винаходить себе, процвітає завдяки інноваціям і різноманітним голосам, які вдихають нове життя на її сторінки. Ми маємо ігрові підходи й експерименти з голосом і перспективою, водночас є багато класичних романів, які видають з великим успіхом.
— У «Походженні» ви пишете: «Я оселяюся в минулому, яке навіть не обов’язково має бути фактом». Чи не є така література формою ескапізму чи автотерапії?
— Заглиблення в минуле слугує кожному по-своєму. Для когось це базове дослідження й отримання відповідей, для когось — визвольна пригода.
Більшість людей не впевнена в тому, як са́ме все відбувалося. Пам’ять — неприборканий друг, іноді надійний, іноді ні. Для мене, як для письменника, пам’ятати означає шукати. Шукати історії, які можна розповісти іншим, а також лазівки в цих історіях. Питання, що робити з тим, що я пам’ятаю хибно. Чи розповідати в будь-якому разі? Я здебільшого переконаний: чому б і ні, якщо це досить цікаво.
Отже, цей рух не так утеча, як конфронтація з неможливістю пам’ятати по-справжньому. Через цей процес література будує місток між тим, що було, що пам’ятається, і тим, що відчувається або вигадується. Для мене це ніколи не було терапевтичною подорожжю, а подорожжю, яка шукає зв’язок і знову ж таки хороші історії!
— У «Походженні» одним з важливих понять є ідентичність. А яка ваша культурна ідентичність зараз? Німецька, бо така мова ваших текстів? Боснійська як культура, у якій ви сформувались як особистість? Чи югославська? Чи якась інша?
— Ідентичність для мене — це знову ж таки мозаїка. Я як особистість сформований з багатьох впливів, кордонів, різних виховань, мов, ідей. Наприклад, те, що я пишу німецькою, певною мірою вкорінює мене в цій країні, але роки мого становлення в Югославії просякнуті її багатою спадщиною. Знайоме тло мого раннього життя додає ще один шар, адже дитинство в маленькому місті залишило великий слід у моєму уявленні про хороше життя в дорослому віці. Зрештою, я поділяю віру в мінливу ідентичність, сформовану під впливом різних культур і досвіду, привілеїв і перебування в статусі біженця. Відкриваючи себе, щоби бути «багато чим водночас», я чиню опір обмеженням одного ярлика. І я щиро вірю, що світ був би кращим, якби ми всі мали бажання думати так, відчувати так і бути в цьому вільними.
— У романі ви пишете: «Мої спогади — різновиди туги. Бабусині спогади — різновиди хвороби». Це універсальна істина чи тільки ваша?
— Хоча ці почуття особисті, вони зачіпають універсальну тему. Спогади можуть бути гірко-солодкими, викликати тугу й ностальгію. Для моєї бабусі, яка страждала на деменцію, минуле стало лабіринтом, де вона могла загубитися. Тож я намагався поміркувати, як спогади формують нас, іноді ув’язнюють, а іноді підводять. Але врешті-решт моя бабуся досі шукала у своїй свідомості найважливіше — коханого чоловіка й рідну домівку. Це прагнення любові й належності хвороба не змогла стерти.
— Яких німецьких письменників ви читаєте? Хто вам цікавий з боснійської та сербської літератури?
— З колишньої Югославії я захоплююся Іво Андричем за його позачасові оповіді й Данило Кішем за його вигадливу форму та розповідь. Також Ненадом Величковичем і Міленко Єрґовичем. У Німеччині в мене не так багато улюбленців. Але є два українські письменники, яких я нещодавно прочитав і які мені дуже сподобалися: Сергій Жадан («Ворошиловград») і Софія Андрухович.
— У чому відмінність вашої рідної та німецької мов у літературному плані? Яка з мов гнучкіша?
— Звичайно, кожна мова має власний ритм і нюанси. Але я, як письменник, прагну розповісти кожну історію якнайкраще, естетично й саме в такий спосіб, який обираю. Тож гнучким маю бути я, а не мова. Або, якщо сказати трохи інакше, я глибоко переконаний, що кожна мова достатньо гнучка й головна роль кожного письменника — знайти спосіб змусити мову працювати на вас.
— Ви якось визначаєте власний стиль? Чи це для вас вторинне питання?
— Етикетки можуть як підсвічувати, так і обмежувати, в обох аспектах я не є їхнім великим прихильником. Крім того, мені було б дивно вішати ярлики на себе чи свою творчість, тому залишаю це іншим ☺. Я відкритий для пропозицій, але не обмежую себе певними стилістичними рамками.
— У «Походженні» ви пишете: «Література — це слабкий цемент». А чи може література загалом бути міцним цементом? Чи тільки нонфікшн?
— Будьмо реалістами: література в усіх її формах утратила значну частину своєї здатності діяти як сила, що поєднує людський досвід у часі, культурах і життях. Ми читаємо надто мало, а поганих книжок надто багато. Література також утратила свої позиції у світі постійного інформаційного шуму, де щохвилини на нас обрушуються короткі сплески контенту, що потребують уваги, але рідко пропонують глибину.
Художня чи документальна, можливо, сила й цінність літератури повернеться в її здатності відновлювати те, що ми втрачаємо: емпатію, допитливість і спроможність утримувати думку довше, ніж один абзац. Можливо, література знову стане цементом, який скріпить розрізнену, часто спотворену мозаїку новин, думок і фрагментів пам’яті, що проносяться через соціальні мережі й нашу неуважність.