Свідчення з окупованого Мелітополя: як живуть ті, хто чекає на Україну

Суспільство
22 Квітня 2025, 10:31

Уже три роки Катерина (імʼя змінене) разом із сім’єю живе в тимчасово окупованому Мелітополі Запорізької області. Через певні обставини виїхати на підконтрольну Україні територію родина не змогла. Нині чекають, намагаючись не втрачати надії, на повернення під крило України. Незмінним залишається те, що в ці нечасті «сеанси» звʼязку з Катериною ми спілкуємося, як і завжди, українською.

Сама Катерина не працює, бо має сина з групою інвалідності через цукровий діабет. Її дуже хвилює питання з інсуліном: отримують препарат для дитини поки що з України різними методами й шляхами.

«Востаннє діставали інсулін аж через Туреччину, бо я не довіряю російському безплатному, який має купу різної побічки. Поки маємо хоч якусь можливість діставати український — принципово не перейдемо на той, що пропонують окупанти», — каже вона.

Чоловік моєї співрозмовниці працює приватним перевізником на власному автомобілі — перевозить будівельні матеріали тощо.

«Чоловік категорично не хоче й уникає всіма можливими способами співпраці з окупантами, їхніми військовиками. Вірити їм у жодному разі не можна».

Син Катерини, закінчивши школу в окупації, таємно дистанційно навчається в українському навчальному закладі. Говорити про це не можна, тому офіційна версія — через війну та важку ситуацію в родини немає грошей на навчання сина в освітніх установах окупованих територій і Росії, тому хлопець просто поки що не вчиться ніде.

«У нас своє коло з проукраїнською позицією, — продовжує Катерина. — Тільки між собою ми можемо про це говорити більш-менш відкрито, обговорювати щось. Серед людей, у яких не впевнені, краще мовчати».

Людей хвилює, що в них не зараховується страховий стаж, адже вони вже три роки перебувають у підвішеному стані очікування, але не працевлаштовуються через небажання працювати на окупантів.

«У мене син вступив онлайн до українського навчального закладу. Звичайно, хотілося б, щоб він навчався стаціонарно в мирній Україні, але виїхати мені з ним дуже важко з різних причин. Насамперед це ризик втратити родину, адже чоловіку доведеться лишитися тут. А в нас перед очима багато прикладів, коли сім’ї знайомих розпалися, подружжя розлучилося, коли жінка з дітьми виїхала на підконтрольну територію України, а чоловік залишився. Тут ми маємо хоча б житло, а починати все спочатку, з нуля, не маючи нічого, у моєму вже не молодому віці дуже важко, — ділиться Катерина наболілим. — Тому так і живемо, не наважуємося на переїзд. Робота, дім, пішли, скупилися — і заховалися…»

З Мелітополя, а більше із сільських місцевостей люди нерідко виїжджають у Росію, особливо коли туди їдуть навчатися їхні діти.

«Нам звідси здається, що в Україні все розвивається, що за межами окупації — цивілізація, сучасний розвинений світ, а тут у нас — занепад, застій у всьому. Але ми, попри все, зберігаємо свою вірність Україні та всьому українському.

Моя мама, наприклад, категорично не хоче російську пенсію тільки через свою проукраїнську позицію, тому не може похвалитися гідним рівнем життя, бо отримує лише маленьку соціальну допомогу. Я кажу їй іноді: оформлюй — хай витрачають на нас гроші! Але вона відмовляється — і крапка».

«Люди, які чекають в Мелітополі на Україну, є, — наголошує моя співрозмовниця, — але їм в окупації дуже складно».

Міські підприємства тут здебільшого не відновлюють, але ведуться різні будівельні роботи, загарбники зводять будинки, соціальні обʼєкти. Хто там працюватиме — не ясно, бо навіть багато лікарів виїхало й досі ніхто не повернувся. Але місцеві наймаються працювати на будівельних роботах, живуть за кошти з продажу овочів і фруктів на ринку.

«Якось ішла повз одну з наших місцевих лікарень, яку називають “зеленка”. Якраз повиходили медсестри — чи буряти, чи хто вони там, але говорять так, що ми їх узагалі не розуміємо, ну й вони, відповідно, нас також», — каже Катерина.

Нині ж окупанти в Мелітополі намагаються робити ставку на найменш захищені верстви суспільства. Нараховують малозабезпеченим соцвиплати, пропонують безоплатні гуртки для дітей тощо. У хід ідуть уже традиційні для російської (радянської) влади методи підкупу громадян.

«Є навіть ті, для кого життя покращилось, вони цим дуже задоволені й славлять окупантів і Росію, — розповідає Катерина. — Це, хоч як дивно, люди з малозахищених соціальних груп: пенсіонери, малозабезпечені, багатодітні сімʼї, люди з інвалідністю, тобто пільговики різних категорій. Вони отримують досить непогані пенсійні й соціальні виплати, вищі, ніж мали в Україні, якщо оцінювати в співвідношенні до цін на життя — на комунальні й інші послуги, ліки, продукти. Молодшим, тобто працездатним людям, важче. Роботи з достойною оплатою праці мало, а ціни на все досить високі. А от пенсіонери, старші люди — так, можуть собі дозволити тепер більше. Водночас у Маріуполі ситуація гірша, ніж у нас, у Мелітополі, — продовжує вона. — У них там немає таких високих пенсій і соціальних виплат. У моїх знайомих дитина з аутизмом, то вони виїхали кудись під Москву, бо для дитини в Маріуполі немає жодних умов, закладів і послуг».

У Мелітополі багато приїжджих із Росії. «Часом здається, що чужих більше, ніж своїх. Вояки привезли родини, робітників і будівельників тут багато. Ми з ним не контактуємо й стараємося уникати їх».

«Сподівання на швидке припинення війни та повернення до складу України в багатьох людей поступово тануть: цьому сприяють міжнародні політичні процеси. Але без надії ми б не витримали, тому продовжуємо чекати з вірою в краще і в Перемогу», — підсумовує Катерина.

читати ще