Постмодерн не приходить після модерну, але є моментом внутрішнього оновлення, притаманним йому з самого початку — течією, відповідь якої на дроблення реальності є протилежною ностальгії по її єдності: швидше він є радісним прийняттям свободи винаходити нове.
Перрі Андерсон «Витоки постмодерну»
Сьогодні минає двадцять сьома річниця смерті Жана-Франсуа Ліотара (1924–1998), одного з провідних філософів та інтелектуалів XX століття. Ліотар народився у Версалі 1924 року. Вивчав феноменологію під керівництвом Моріса Мерло-Понті. Впродовж десяти років (1949–1959) Ліотар викладав філософію в середній школі. Окрім Сорбонни й Університету Нантер, він викладав також у таких закладах, як Університет Париж VIII, Університет Венсен у Сен-Дені, Університет Каліфорнії в Ірвайні та Університет Еморі в Атланті. Брав участь у подіях 1968 року, підтримуючи викладачів і студентів у боротьбі за їхні права впливати на справи університету. У 1971 році став доктором філологічних наук, захистивши дисертацію «Дискурс, фігура», у якій спостерігається відхід від проблематики марксизму. За життя Ліотар був запрошеним лектором по всьому світу: в Університеті Берклі, Єльському університеті, Університеті Сан-Дієго в США, Монреальському університеті в Канаді й Університеті Сан-Паулу в Бразилії. Разом із Жаком Деррідою він був співзасновником Міжнародного філософського коледжу в Парижі. На його творчість вплинули неокантіанство, філософія життя, екзистенціалізм, аналітична традиція та «філософія влади» Мішеля Фуко. Серед праць Ліотара: «Феноменологія» (Phénoménologie, 1954), «Лібідинальна економіка (Économie libidinale, 1974), «Розбрат» (The Differend, 1988), «Сповідь Августина» (La Confession d’Augustin, 1998). Його ідеї перетинаються з іншими сучасними теоріями, а саме з постструктуралізмом та деконструктивізмом, з теоріями Фуко, пізніми працями Ролана Барта, Юлії Крістевої, Жака Дерріди, Жиля Дельоза. Міждисциплінарний підхід Ліотара вплинув не тільки на філософію, а й на весь спектр гуманітарного знання, включно зі сферою освіти. Філософ помер у Парижі 21 квітня 1998 року.
Ліотар — автор книжки, яка без перебільшення є класикою філософської літератури. З усіх праць на тему постмодерну вона залишається найцитованішою. Ідеться про працю «Стан постмодерну. Звіт про знання» (La Condition postmoderne: Rapport sur le savoir, 1979-й — як звіт, 1984-й — як книга). Цей текст, що спочатку був звітом про стан знання в сучасних розвинених суспільствах, вважають першою філософською працею, у якій використане поняття постмодерну в його філософському значенні (а не, скажімо, архітектурному, як у Чарльза Дженкса). Термін «постмодерн» Ліотар запозичив в Ігаба Гассана. Обох цікавили епістемологічні наслідки новітніх досягнень природничих наук.
Поштовхом до написання книжки стало замовлення звіту про стан сучасного знання для університетської ради Квебека — тоді тільки-но до влади прийшла націоналістична партія Рене Левека. У своєму дослідженні Ліотар пов’язує початок епохи постмодерну з появою постіндустріального суспільства (відсилка до Даніела Белла та Алена Турена), де, за британським соціологом Перрі Андерсоном, «знання стає головною економічною силою виробництва в потоці, який омиває національні держави, але водночас і втрачає свою традиційну легітимізацію». На початку своєї книжки Ліотар пише: «Якщо наукове знання — це різновид дискурсу, то в міру входження суспільства до так званої постіндустріальної епохи, а культури — до епохи постмодерну змінюється і статус знання». Цей перехід почався приблизно з кінця 50-х років XX століття, у період завершення відбудови Європи після Другої світової війни. Фредрік Джеймісон у передмові до англомовного видання книжки Ліотара зазначає: «Основна тема Ліотара — статус науки й техніки, технократії та контроль над знанням й інформацією сьогодні — і це, мабуть, найбільш знайомий матеріал для американського читача».
Еклектизм — нульовий ступінь світової культури наших часів: ми слухаємо регі, дивимося вестерни, вдень робимо перекус у «Макдональдзі», ввечері смакуємо місцеву кухню, у Токіо бризкаються паризькими парфумами, у Гонконзі одягаються в ретро; знання — це те, про що говорять під час телевізійних вікторин».
Жан-Франсуа Ліотар «Постмодерн у викладі для дітей». Листування 1982–1985 років
Саме стан сучасного на той час знання автор і називає постмодерном. Цей термін з’явився на американському континенті в працях соціологів та критиків і позначав стан культури після трансформацій, яких зазнали правила гри в науці, літературі та мистецтві наприкінці XIX століття. Ліотар же розглядає ці трансформації в контексті кризи оповідей (наративів). Він пише про те, що постмодерн — це недовіра до метаоповідей у часи кризи метафізичної філософії та університетської інституції. Наративна функція втрачає свої ключові стовпи — «легітимізацію»: великого героя, велич пригод та амбітні проєкти, зникає цікавість до всесвітніх подорожей, концентрація на великих цілях стає неактуальною. Ця функція розпорошується в хмарах мовних наративів. Саме тому нова спільнота, за Ліотаром, — це спільнота, яка пов’язана з прагматикою мовних часток. З одного боку, постмодерн занурює людину в стан неспроможності, з другого — постмодерну не властиві ні розчарованість, ні сліпе встановлення кордонів. Суспільство в такому разі слід розуміти не як щось суцільне й тим паче не як дуалістичне поле конфлікту, а як павутиння лінгвістичних комунікацій. Мова як сукупний соціальний зв’язок складається з великої кількості різноманітних ігор, чиї правила незіставні.
Наука постає як одна з мовних ігор і більше не може зазіхати на імперські привілеї щодо інших форм знання, як це було в епоху модерну. Отже, постмодерн — це наслідок занепаду модерну. Наративи модерну відповідають деяким важливим течіям постпросвітницької думки, наприклад гегелівському ідеалізму, герменевтиці, марксизму, теорії економічного прогресу та модернізації. Ліотар своєю класичною фразою «постмодерн — це недовіра до метаоповідей» наголошує: проблема не в історіях, а в тому, як ці історії розповідаються. Він пише про знання як оповідь, що ґрунтується на культурі й не потребує легітимації. Коли наука намагається легітимізувати себе, вона вже не є науковим явищем, а стає оповіддю, що вдається до міфу, а це вже вважається неприйнятним у науковій легітимації. За Ліотаром, метаоповіді — це «помилкові звернення до універсальних, раціональних і наукових критеріїв». Уся проблема апологетів модерну полягає в тому, що вони ніяк не хочуть зізнатися в головному: основа метаоповідей — міфічна. Отже, роздуми в книзі «Стан постмодерну» Ліотара є критикою неоліберальної комерціалізації освіти, яка визначає сутність глобального капіталізму. Стратегія монетаризму, «економіка пропозиції» — серйозні індикатори неоліберальної стратегії нагромадження капіталу. У своїй книжці французький філософ виступає проти легітимації знання в термінах продуктивності («будьте операціональними або забирайтеся!»), де перформативність функціонує як панівний метанаратив, що визначає політичну стратегію в галузі освіти.
Головна роль знання (в епоху постмодерну) — бути необхідним елементом функціонування суспільства і діяти залежно від місця, яке воно посідає, — можлива тільки в разі, якщо ми погодимося вважати суспільство великою машиною.
Жан-Франсуа Ліотар «Стан постмодерну»
У такому суспільстві представники державного апарату витрачають багато часу й коштів, щоб наука постала як своєрідна «епопея» (метанаратив). Робиться це для того, щоб завдяки їй входити в довіру й легко завойовувати суспільну увагу. Ліотар натомість наполягає, що «мікронаратив» має залишитися квінтесенцією образного мислення. Він проводить порівняння з грою, у яку грають не завжди лише заради перемоги, а й задля насолоди. Отже, зазначає філософ, постмодерністське суспільство «делегітимізовує» знання. В умовах відсутності універсальної метамови проєкт «система — суб’єкт» руйнується, царини пізнання набувають окремого, а не загального характеру, метою досліджень стають завдання, що розв’язуються по частинах, і ніхто не може претендувати на володіння цілим.
Принцип універсальної метамови виявляється заміщеним принципом множинності формальних і аксіоматичних систем.
Жан-Франсуа Ліотар «Стан постмодерну»
Що це означає? Це означає, що мислення, основане на непорушних аксіомах, уже в минулому, наукова спільнота тепер керується насамперед принципами міждисциплінарності. Хоча й тут варто уточнити: стан, у якому опинилося знання ще наприкінці ХІХ століття, характеризується не просто міждисциплінарним підходом, а мінливою дисциплінарністю, всередині якої постає питання про поєднання різних типів мислення. Різноманітність традиційних способів «бачення» світу, протистояння тотальній категоризації, опозиція універсалізму та принципам узагальнення — ось що таке антисистематичний підхід постмодерністів. Усе це варто розуміти не так у термінах уривчастості сучасного знання, як у тому сенсі, що людина, яка проводить дослідження, залучається до гри з неповною інформацією без модерністського пошуку єдності та порядку. Перевагу дістає той, хто може залучити додаткову інформацію.
«Ставлення до знання, — пише Ліотар, — це не так реалізація життя духу чи емансипація / визволення людства, як ставлення користувачів концептуального апарату й складного матеріалу до отримувачів результатів».
Ці «користувачі», як називає їх автор, не мають у своєму розпорядженні ані метамови, ані метаоповідей, щоб сформулювати кінцеву мету знання й правильно його використати. Основне, що в них є, — брейнстормінг, щоб збільшити результативність самого знання.
Колись Хорхе Луїс Борхес у своїй оповіді «Про стислість в науці» (Del rigor en la ciencia, 1946), яка існує у вигляді одного абзацу, писав про імператора, що в одній імперії хотів скласти абсолютно точну карту Королівства — і зрештою спричинив руйнування країни, де все її населення віддало свою енергію картографуванню. Критики Ліотара вважають, що наукова система його звіту щодо стану знання залишила поза увагою мистецтво та політику. У відповідь на це Перрі Андерсон зазначає, що саме ці сфери були найбільшою пристрастю філософа впродовж усього його життя. Ліотар вважав, що мистецтво лежить в основі будь-якої протестної політики. У 1950–1960 роках він цікавився політикою: спочатку приєднався до радикальних марксистів із «Соціалізм або варварство» (Socialisme ou barbarie), а після виходу із цієї групи 1963 року став членом революційної робітничої організації «Робітнича влада» (Pouvoir ouvrier). Антикомунізм залишався невикоріненим елементом світогляду Ліотара.
Якщо настрій постмодерну, за Ліотаром, визначається недовірою до метанаративів, то політика постмодерну має радикально антиавторитарний характер. Постмодерн скептично ставиться (або ставився) до великих та амбітних політичних програм — важливої риси держав та ідеологій епохи модерну. Будь-які спроби штучно об’єднати суспільство через ту чи ту «тоталізуючу» теорію чи ідеологію більше не є переконливими. Історія вчить, що наслідки таких спроб надто катастрофічні. XX століття Ліотара — це глобальні війни, бюрократичний геноцид, фашистський і сталінський тоталітаризми. Тоталітаризм, на думку Ліотара, — це, мабуть, найяскравіше втілення модерністського пошуку єдності й порядку. Теорія Ліотара закликає до визнання в суспільстві різноманіття мовних ігор і локальності інституцій. Неможливо перетворити суспільство на об’єкт уніфікованої теорії в дусі ньютонівської механіки, бо воно, хоч би як вам цього не хотілося, складається з «хмаринок соціальності» — за принципом мовних часток. Але це вже поле мовних конструкцій Людвіґа Вітґенштайна, про які ми поговоримо згодом.