Серія авторських дебютів «Проявляйся» (видавництво Creative Women Publishing) приросла романом від авторки, що обрала флористичний псевдонім — Анемона Осовська. Назва квітки походить від грецького слова anemos, тобто вітер. Хай там як, хороший вибір, щоб увірватися в сучасну українську прозу свіжим подувом.
Фото анемони зі сторінки письменниці Анемони Осовської
Біло-прозорі анемони в поліській родинній сазі «Коли мертві мовчать» — гості невипадкові. За словами письменниці, гербарій рослини був своєрідним талісманом для рукопису: якимось магічним способом ці вітряні пелюстки підтримували авторку в намірі розповісти історію регіону через історії власного роду. Та й події самого роману розпочинаються з візиту головної героїні Агнії до анемонової галявини, що в контексті оповіді про мертвих радше нагадує асфоделеву луку, де вже готуються оприявнитися тіні давніх родичів. Чому готуються? Щонайменше тому, що головна героїня ще не усвідомлює їхньої присутності приблизно так само, як, вдивляючись у порослу журавлиною й папороттю болотну трясовину, можна не до кінця усвідомлювати товщі води під нею, а потім усе одно нагло пірнути в так зване болотяне вікно (проміжок, де сплавина переривається. — Авт.), як у вікно витіснених спогадів.
Така небезпека віддавна лякає й одночасно вабить Агнію, або ж Агну. Перше, що читачі дізнаються про її світосприйняття, — вперте бажання оминати будь-які ризики та жити тихо й непомітно. Натомість єдиним підбурювачем, що не полишає спроб підточити цю певність сумнівом, лишається водна стихія. В історіях про тяглість родинної пам’яті така загостреність інстинкту самозбереження формується не на порожньому місці, а передусім як реакція на травми, які пережили (а потім і передали у спадок дітям) попередні покоління сім’ї. Якщо у ХХ столітті запорукою виживання була мудрість не висовуватися самому й не пам’ятати інших, то у ХХІ — нащадки приречені на амнезійну флегматичність і її переборювання. Тут по-своєму помічною може виявитися теорія фламандського теолога Леонарда Лессіуса, який вбачав своєрідну відповідність поміж темпераментами й стихіями, виводячи від цього зв’язку припущення про характер снів: наприклад, холерикам зазвичай сниться вогонь, сангвінікам — повітря, меланхолікам — земля, а флегматикам, що вельми прикметно, — річки, озера та інші водойми.
Вода в романі «Коли мертві мовчать» струмує буквально всюди так, що в ніс одразу б’є характерною вогкістю: нуртування березового соку у весняній корі, подібність зеленого борщу до плеса, де плавають в’юни, постійні грози, від яких рятують лише громничні свічки, а також потоки в мареннях Агни. Вочевидь водна експансія — це не що інше, як нестримне розливання пам’яті, яке прагне повернути персонажці загублене «я» через заохочення до будівництва мостів і кладок поміж різними поколіннями. Завдання зусібіч непросте, на що ще в назві роману вказує концепт німоти. У цій безсловесності і втрата носіїв давніх спогадів, які могли б ословити все приховане й забуте, і глибші — архаїчні — уявлення про саму природу смерті. Наприклад, дослідниця поховальної обрядовості Полісся — Олена Боряк, аналізуючи відповіді респондентів з Рівненщини (якраз там і розташоване село Агни), зафіксувала специфічну синонімічність мертвого й німого: німою зветься і лава, на яку в хаті кладуть померлого, і стіна, під яку виливають воду після ритуального обмивання. А зважаючи на те, що в історіях роману «Коли мертві мовчать» дно водойм подекуди буквально ставало могилою для жертв тоталітарного режиму, можна остаточно збагнути, звідки шириться тиша. Але й звідки незабаром лунатимуть голоси — теж.
Фото Ольги-Юліти Погореляк. Природа Рівненщини
Паралельно Анемона Осовська розвиває й інші «деревні» й «болотні» лінії. Розділ про кельтську міфологію й віру поліщуків, що вони живуть «під патронатом своїх рослин», дає авторці змогу додати дрібку магічного реалізму й перевести дерева з розряду декорацій у персонажів, адже їхні духи підселяються до душі новонародженої людини й повертаються назад — у власну кору — лише зі смертю людського тіла. Кожному дереву тут приписана цікава й, на диво, конкретна енергетична характеристика: береза — це авантюризм, тополя — літописання, в’яз — спостережливість, яблуня — стійкість тощо. Якщо людині вистачає чуття зрозуміти, яка ж рослина її, деревний дух розпочинає діалог, відкриває таємниці й загалом облаштовує непоганий такий мутуалізм. Натомість природа Рівненщини просто створена для такої комунікації: межи стовбурів часто видніються болота як поліська метафора пам’ятання. Річ у тому, що болотяний ґрунт — торф — не тільки добре напалює грубки, а й має виняткові консервувальні властивості: археологи повсякчас витягають з нього якісь давні артефакти, зокрема предмети з нетривких органічних матеріалів, як-от деревина. Водночас сам торф — це, по суті, те, що він так часто рятує — напіврозкладені рослинні рештки. За його покладами навіть можна відстежити, що росло та вмирало довкола болота протягом попередніх кількох тисяч років: шар сосново-пухівковий, потім березовий, згодом була осока — значить, осоковий і так далі. Лісівник та еколог Андрій Сагайдак у книжці «Загублений світ Полісся» називає торф болотним літописом, натомість читачі Анемони Осовської можуть додати, що це ще й утілення основного посилу роману «Коли мертві мовчать» — пам’ятати про предків, щоб і самому надалі не зникнути.
Фото з сайту музею Івана Гончара: учасниці фольклорно-етнографічного ансамблю «Берегиня», Західне Полісся, 1976
Самим болотам допомагає не зникнути вода завдяки опадам і підземним потокам. Найбільше ж Полісся заболочується під час весняних повеней, які, відповідно до порівняння авторки, схожі на мікроверсію Всесвітнього потопу: тільки за біблійних часів вода прийшла покаранням за гріховні дії, а в романі — мовби спроба розворушити мертвотну бездіяльність. У контексті супутніх згадок про календарну обрядовість починає грати несподіваними сенсами й ім’я головної героїні — Агнія. З одного боку, це агнець, приречений на символічну жертву, з другого ж — скорочена форма Агна може бути анаграмою імені Ганна. Одним із прикметних купальських звичаїв, зокрема поширених на Поліссі, є ритуал затоплення деревця Марени, що у фольклорі традиційно накладається на мотив потопання дівчини. До того ж найвідоміший зразок такого накладання — пісня баладного типу про діву Ганну, де є показове прохання:
Не беріть, люди, у Дунаї води,
У Дунаї вода — Ганнина сльоза, —
Ганна, моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї щуки,
У Дунаї щуки — Ганнині руки, —
Ганна, моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї сомів, —
У Дунаї соми — Ганнині ноги,
Ганна, моя панна, ягода червона!
Не ламайте, люди, по луках калини,
По луках калина — Ганнина краса, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не рвіть, люди, по луках терену,
У лузі терен — Ганнині очі, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не косіть, люди, по луках трави,
По луках трава — Ганнина коса, —
Ганна, моя панна, ягода червона!
Схожим чином персонажі Анемони Осовської могли б, наприклад, застерегти від нешанобливого ставлення до болотяної журавлини, чий сік схожий на людську кров, а отже, за логікою міфу, фактично є нею. Певно, у цьому криється найбільша цінність роману «Коли мертві мовчать»: авторці вдається реконструювати цілісність втраченого світу, де людина ще невіддільна від природи, а магія й ремесло є лише наслідками цієї гармонії.
Прикметно, що акти творення в тексті зводяться здебільшого до прядіння / плетіння / ткацтва та іконопису, однак виготовлене не зникає на межі епох, а мандрує від одного покоління до другого, як і належить реліквіям. Із нитками тут усе доволі очевидно: їх роблять із рослинних волокон, а отже, і сам дотик до клубків та замотаних шпульок — майже ритуальне дійство. Натомість ікони стають своєрідними барометрами складних часів. Важлива для роману Одигітрія ХVII століття мала випромінювати світло. За іконографічним каноном, основною тріадою кольорів іконопису є блакить (небесний престол), зелена барва (земний престол) та сакральне золото як світло без тіні (тло). Однак лихоліття накладають свою печать — і ікона темнішає, буквально затінюється. Не дивно, що саме з нею в тексті буде пов’язане детективне розслідування: таємничі зникнення та викрадення, самовіддані порятунок та оберігання.
Фото Ольги-Юліти Погореляк. Природа Рівненщини
Звісно ж, у книжки «Коли мертві мовчать» не відняти типових недоліків дебюту: до прикладу, часто різні персонажі говорять з однаковим лексичним набором та інтонаціями або ж бракує тоншої роботи із синтаксисом. Однак «технічні» навички можна удосконалити, а от із письменницькою самобутністю складніше: вона або є, або нема. З останнім письменниці Анемоні Осовській точно пощастило. Таке не зімітуєш. Тож і роман лишає по собі відчуття справжності.
