Йона та його три дні в рибині. Той міф вважають «генеральним прогоном» воскресіння Христа.
Коли пишуть книжки про випробування, то зазвичай звертаються до Йов-ситуації: людину послідовно позбавляють всього найдорожчого, аби вона осягнула велич Бога. Уже потім згадують про Йону, який став такою ж еталонною літературною матрицею, з таким же високим потенціалом у розкритті теми «випробування-прийняття», хіба що не аж таким очевидним, як у міфі про Йова.
Отже, Бог прикликав пророка стати до роботи. У Ніневії, столиці Ассирійської імперії, встановилася неблагочестива влада, яка загрожує гармонії світу, Йона має викрити ту владу й урятувати засліплений народ. Але йому того щось не хочеться. Тоді Бог робить так, що Йону заковтує гігантська рибина, пророк має три дні на роздуми й прийняття свого призначення. Йона ж воліє, щоб ассирійці згинули, а не нести їм заклик до покаяння. Він не уникає бійки, він уникає бути замирювачем. Три дні в рибині думає над тим, що таке дієве милосердя.
Якби хто мене спитав, то нашу війну від 2014 року українська проза, особливо проза ветеранів, пише за однією з двох наративних моделей: Іов-ситуації та Іона-ситуації. І виходять книжки геть різні за головним посланням, але все ще про ту саму війну. Хоча скажу чесно, саме в цьому романі треба напружитися, щоб зрозуміти, чому сей Іона проліз в ту рибину й чому це все ще книжка про війну. Ну, бо нонстоп брешуть герої «Українця Джонатана і двадцяти семи мерців», брешуть як на мертвого.
Саме міф про Йону стає рамкою блискучого роману Віктора Шепелєва, що видно уже з назви й імені головного тут героя — Джонатана Зеленого, американського українця, який живе в самотній хаті на закинутому хуторі поблизу річки Чаттагучі в Аппалачах.
(До речі, щойно прозвучав перший дзвоник: ця річка, поблизу якої утворився хутір Горобці, що прихистив українців-діаспорян, і в яку занурюватимуться герої, і кожне таке занурення буде ритуалом ініціації-очищення, — один зі стратегічно важливих об’єктів війни Півдня і Півночі.)
Джонатан, який воліє зватися Йоною, — колишній військовик, був кухарем на базі, побував у різних гарячих точках, на Балканах утратив ногу, тепер комісований і живе на покинутому хуторі. Цей чоловік — свого штибу архіваріус, він — розповідач, скальд, бандурист (як звався розповідач у корінних американців? Це слово було б доречним, але я його не знаю), його місія — розказати захопливу історію про свій рід і родину чужинцю, щоби рід тривав іще / бодай у символічному вимірі. І повторюся: Йона водночас плете небилиці, до істинного змісту яких треба продиратися. Отаке.
Роман-небилиця — такий за жанром цей твір, і жанром цим нас нечасто балують.
Читайте також: «Анфілада» Олени Демір: Гаплик тобі, Марушо, захиснице знедолених
Юнак подорожує Америкою, загубився, на відшибах його підібрав місцевий, виявилося, що вони обидва українці: мандрівник — з Харкова, прадід Йони — з Вінниччини. Джонатан пропонує юнаку пожити в нього деякий час на хуторі, відпочити-відновитись і за цей час розкаже йому про те, як українці обживали Аппалачі й за тим відпустить з богом. Кожна історія завершуватиметься смертю — один із двадцяти шести мерців, про це скальд повідомляє наперед. Хоча мандрівник припускає, що може стати двадцять сьомим мерцем, на те й назва натякає, і що Джонатан — безумець (до речі, це теж варіант), він погоджується стати слухачем небилиць Зеленого. Будь-яка вигадка Йони нині йому логічніша й зрозуміліша за те, що він читає в новинах і в повідомленнях від друзів. Подорожній учиться розрізнятися безум, що порушує правила, і хаос, який правил не має.
Спробую злегка натякнути на загальний тон, але не надто заспойлерити байки Йони.
Наприкінці ХІХ століття українці-емігранти шукали біля річки Чаттагучі вільних земель і побудували хутір Горобці, говорили своєю мовою, давали нові назви всьому, що бачили (поводилися як Адам в Едемі, «вони були тут перші люди»): Чаттагучі став Бугом, Аппалачі — Карпатами. Йосип Зелений мав дев’ять братів і сестер, усі були вчителями. Поставили церкву, родили дітей, першими знайшлися близнюки Петро й Павло. Господарка зростала. Йосип почав наймати працівників. На Маковея до них прибився індіанець-гітчіт, почали Зелені його українською вчити. А він цікавий такий, усе перепитував: «Тобто?». То так його й назвали — Тобто (продовжується Адамова робота давати імена всьому, що щойно сотворив Господь). Тобто на зиму повернувся в рідне плем’я, усіх їх навчив українською, наступного літа гітчіти прийшли на берег Чаттагучі, поселися поруч із Горобцями, одружувалися з українками, народжували індіанців, що з кров’ю матері всотували українську… Стрибок у часі. Наприкінці ХХ століття молоді Зелені, утішені новиною про відновлення Незалежності в Україні, знімаються з місць і подаються на історичну батьківщину: ладнають на Вінниччині індійський табір-хутір, продають прикраси-вампуки, повертають в Україну забуту за часів радянської окупації культуру.
Ви ж уловили загальну інтонацію Йони й Віктора Шепелєва, правда ж?
З кожною наступною історією інтонації розповідача стають дедалі більш гротескними, історії — дедалі більш неймовірними. Та кожна має забезпечити слухача корисною навичкою. Ні, ідеться не про попередження: не роби, дитя, бізнес із продажу індійських прикрас десь посеред Вінниччини, може й прогоріти твій бізнес такий; чи не наривайся, чуваче, на бійку із чорним містом поблизу, бо то як погрожувати Південному централу, попиваючи каву в себе у кварталі — весело, але боляче (цитата, якщо що про централ, бо те кіно — теж небилиця за структурою). Усе глобальніше. Більшість Джонатанових історій про асиміляцію, про спосіб, у який можна пережити причетність до іншої культури, не втративши базове відчуття приналежності до своєї етнічної / культурної / мовної групи. Власне, перед нами міркування про причетність і приналежність як два боки (різні, але функціонально пов’язані) однієї монетки, на яку можна купити внутрішню свободу; і це головна тема розповідей Йони. Небилиці за природою своєю дидактичний жанр, вони навчають надавати сенс тому, що вислизає від визначення.
Читайте також: «Лист в Україну» Вальтрауд Міттіх: прикладна імагологія і трішки телемахіди
Юнак-подорожній розгублений, він у кризі, подався в США шукати відповідей на запитання, які сформувати не може. Зрештою, він працює в ІТ, його робота — кодити, себто працювати з універсальними знаками, кодами, що потребують бути прихованими. Він шукає змістів. А тут Йона нагодився з небилицями: коли чогось не розумієш, бреши красиво, що розумієш, — і все відразу стане ясно. Вибачте, але концепція «уявних спільнот» — такого собі договору, за яким група людей вирішує, що належить певній спільності, — це найцікавіша з найвпливовіших небилиць. Власне такі байки Йона й теревенить — на рівні наукових концепцій націєтворення, але цікавіше.
Усі розмови в «Українці Джонатані» мають, очевидно, ритуальний характер: кожна починається з омовіння чи іншого ритуалу чистоти, кожна потребує усамітнення й концентрації. Люди збираються разом, обмінюються подарунками, багато їдять, згадують своїх померлих. Подорожній проходить ритуали ініціації та поминок. Зрештою завершальна фаза бесід припадає на День мертвих — куди вже прозоріші натяки. Люди, чиї історії ти почув і засвоїв, стають чимсь на кшталт прибраної рідні, тепер зберігати пам’ять про них і вшановувати їхнє життя — твоя безпосередня робота. Так формується історична пам’ять нації.
Перші два запитання, з якими Йона звертається до харківського айтівця: ти звідки? і тобі куди? Зауважте, запитання «ти хто?» нема (і не буде). Бо вся ця історія про процес набуття ідентичності: можна лише означити вихідну точку й назвати пункт призначення.
Уся книжка — суцільний транзитний ритуал. У роман заходить самотній розгублений юнак, який спостерігає, як у його країні відбувається Революція, як зірвали спробу окупувати Харків, як починається війна на Сході, як вона заходить в гарячі події іловайського літа; він воліє дистанціюватися, сам переляканий і збентежений, та й та війна ще не вплинула на його життя, має собі дистанційну роботу й весь світ перед собою. А вийти з простору роману мусить чоловік, який усе ще розгублений, але повертається до домівки, де й має бути. І все це без високого пафосу й патріотичних промов. Теревені Джонатана дають мандрівнику простір ухвалити важке рішення та його наслідки.
І от тут треба побачити, що «Українець Джонатан» — роман війни.
Двадцять сім мерців. Хто вони?
По-перше, вони хибна інтрига, бо то ніколи не буде той, на кого очікуєш. Ба більше, Джонатан часто забуває сказати наприкінці дня-розповіді, хто помер, його доводиться додатково перепитувати. Мрець — умова існування байки, на якій на початку наголосив розповідач, — виявляється геть не системним елементом історії. По-друге, людина, яка померла на наших очах, не була головним героєм побрехеньок Йони, це завжди епізодичний прохідний персонаж, якого й не помітиш, поки не помре (ні, я їх поіменно не називатиму, хай зберігається ілюзія інтриги, над якою важко працював Шепелєв). А от, по-третє, там, де не важить людина, важить спосіб. Варто уважніше придивитися, як саме помирають мерці Джонатана. А гинуть тут не ті, хто активні й включені в подію, а ті, хто намагаються вберегти статус-кво.
Підказка: Йона обіцяв розказати нам Історію Держави (що складається з небилиць про чужі очі), він це й робить, просто не аж у такий очевидний спосіб. Усі ці смерті — дещо мультяшний метонімічний спосіб переказати історію становлення України за останні два століття.
Читайте також: Історична реконструкція Беспалова: Марія, донька Єви — алегорія на тлі
Двадцять шість мерців, життя і смерть яких пов’язана із Зеленими, — Йона каже, що пам’ятає кожного з них краще за жінок, яких любив, — двадцять шість від 1880-х років до часів Помаранчевого майдану.
1. Гине в автотрощі науковець, який приїхав описати індіанське плем’я, що говорить українською (Військо Запорізьке).
2. Під час Першої світової Максим Зелений і його друг Панас хотіли стати авіаторами, але Максим вивчився водити потяги, а його друг їх грабувати. Одного дня потяг не встиг зупинитися перед грабіжником (Перша світова і НТР з нею пов’язаний).
3. У воєнну інструкторку Женю Зелену закохуються двоє братів-мексиканців, які, аби вразити її, ладнають вибухівку. Одному з них не щастить (Брестський мир, прошу).
<Я не буду все розказувати по етапах і позбавляти вас втіхи самостійно це побачити й пореготати всмак разів двадцять: «Ці 26 ніколи не зустріли б когось із Зелених, то й не померли б»>.
4. Сім років тому Йона вбив пательнею, за якою прийшов у магазин, грабіжника-невдаху. Пательня добра, але відтоді так і не може нею користуватися (Помаранчевий майдан як васальний бунт і депресія по тому).
5. Остання смерть у романі — з природних причин. Літня людина померла від хвороби: привілей і мрія — під час війни померти від старості й природних причин.
Чому український роман — у сенсі роман про становлення українського націоналізму, у сенсі роман про українську ідентичність — пишеться в декораціях США, ба більше, південних штатів? Це свого штибу дотеп, його автор пояснює в передмові. Він помітив, як багато спільних елементів мають родинні саги, які правлять за «головні романи» в нас, і панорамний роман про становлення держави, що його ми звемо Великим американським романом, включно з грубими томами від серйозного Стейнбека, інтровертного Пассоса й саркастичного Фолкнера з його південною, саме так, південною готикою. Якщо підсадити на ґрунт Великого американського роману прагнення розказати уже нашу власну історію так само пишно й масштабно, то вийде набір небилиць про одну родину. Не тому, що наша історія не вартує великих романів, ні, а тому, що наша сучасність уникає простих схем: встали й пішли до світлої мети, якими керуються структури Великих романів. Дотеп, як на мене, вийшов і кумедний, і гострий.
(До речі, ви вже помітили цю тенденцію останніх років п’яти? Наша проза почала дедалі частіше звертатися до матриць американської літератури, масліту, зокрема й до вестернів, як Саша Буль та Артем Чех, до нуару, до супергероїки. Що то воно значило б?)
Ритуали чистоти, занурення й вода в «Українці Джонатані» важать як магістральний мотив. Десь буде затхла, застояна вода. Десь википатиме із чайника на плитку збурена вода. Десь буде чиста й холодна, яку не можна тривожити смертній людині. А десь — та, що несе смерть. Якоюсь вимиють руки. Якоюсь утамують спрагу. Якоюсь піділлють рослинку. То не роман, а справжнісінька георгіка про Н2О. Та навіть те, що Йона робить із гостей, так само пов’язане з водою: він його знаджує, баламутить своїми байками.
Вода — символ у мистецтві, такий перевантажений змістами, що й годі туди соватися за поясненням. Вона зустрічає новонароджених і проводжає мертвих. Це один зі станів першоматерії і годі. Напевно, вода в романі Шепелєва важить акурат як першопричина теж на рівні метонімії. Регулярні сцени з очищенням водою сильно кореспондують з поодинокими сценами, де подорожній задається питанням, чому в Україні почалася війна. Такі сцени — про пошук першопричини.
Одна з останніх сцен з великою водою — занурення. У книжці кілька разів покажуть, як Йона занурюється у воду, але саме в цій хлопець-розповідач прокоментує: старого наче велика риба проковтнула. (Мені страх як хочеться побачити тут підморгування хітовому роману-небилиці Деніела Волллеса «Велика риба», де старий фантазер, помираючи, змушує сина-скептика повірити в реальність, яка не є правдивою, але втішає і допомагає впоратися з горем; Йона Шепелєва теж уміє утішати, до того ж майстерно.) Але то, звісно, біблійний Йона, який сидітиме тепер три дні в череві кита, думатиме про призначення й повернеться до людей робити щось, що мусить, але не хоче. Тільки він сам у Шепелєва стає тією рибою: сам собі призначення, сам собі спосіб спонуки й контролю. Сам собі Бог, сам собі кит, сам собі Йона, сам собі зруйнована Ніневея… «Посидь тут, я повернуся», — останні слова Джонатана в просторі роману.
А ви знаєте, що могила біблійного Йони, яка, кажуть, була поблизу мечеті Небі Юнуса, що в Мосулі, 2014 року зруйнували під час війни з ІГІЛом. Війн ХХІ століття стійкий Йона не пережив. Але то вже інша й уже не наша історія. Чесно-чесно! Хіба я вам про таке брехала б?
