Їжак, який приходив колись, знов прийшов:
Був сивий, став ще сивіший.
Як мороз, що вкочує в двері, весь сивий і наїжачений.
Видно посивів од думок, якими сивів тут я.
При чому сивий він не весь, а великими латками.
Вони на ньому, як срібнотусклі лати.
Так, ніби він пройшов крізь сто пожеж.
Так, ніби на ньому попіл безмірних втрат.
Так, ніби їх випалив кислотний дощ.
Так, ніби його палила велика страшна туга,
Непройденість нічних доріг,
Страшна велика самота,
Страшна закинутість у не свій простір.
Їжак прокинувся після п’яти місяців голоду, коли геть степліло.
Вже набубнявіли на аличі бруньки і мало цвісти,
Цілий день мело і на ніч вдарив мороз.
На холоді їжаки впадають в сплячку,
Але цей приходить, малий, голодний, і тарабанить тарілкою, наступаючи на неї.
Коти їдять тихо, нечутно, до мене сходяться всі коти з округи, душ десять.
А їжак один, коли він стукає тарілкою за вікном,
Як гість за порогом обстукує ноги,
Я знаю, що не один вночі.