Сьогодні, коли вже Київ в Україні посів свою столичну роль в усіх сенсах, часом видається дивним, що якесь місто його переважало в минулому. Львів — це український П’ємонт, Харків — слобожанський центр націєтворення, а також не менш важливий центр Південної, або Степової, України — Одеса. Якщо придивитися, що сáме це місто разом з його околицями дало українській культурі й модерній ідентичності, то побачимо, що роль інколи видавалася аж до провідної. Чому так сталося — простежмо основні пʼять причин.
Зріз ХІХ століття приніс з Одеси в українську літературу десятки літературних видань, історичні публікації, періодику, національно орієнтовані громадські осередки та витвори мистецтва. До того ж творці цих здобутків не завжди народжувалися на Півдні, проте часто саме там знаходили перспективу стати відомими. Це лідер «Просвіти» й редактор московсько-українського словника Михайло Комаров, художник Амвросій Ждаха, архітектор Федір Нештурх, видавець Юхим Фесенко та багато інших.
Одеса дала й значну кількість мислителів і державників, які будували національний уряд у 1917–1921 роках. Це відомий меценат і творець Центральної Ради Євген Чикаленко, один із перших премʼєр-міністрів Володимир Чехівський, міністр юстиції Сергій Шелухін, міністр віросповідань і лікарювання й опікування Іван Липа, міністр закордонних справ Андрій Ніковський, палкий розбудовник козацтва в час Визвольних змагань Іван Луценко й багато інших.
Перша причина — стрімкий розвиток
Одеса, або Адес, як часто звали місто самі українці, стрімко розвинулася економічно в ХІХ столітті. Знамените «порто-франко», яке дозволяло здійснювати неоподатковану торгівлю на території міста цьому посприяло, але не воно було основною причиною, а зерно. Усю першу половину ХІХ століття українські чумаки з Наддніпрянщини везли важкі й безкінечні валки українського збіжжя до порту. Звідти воно розходилося до більшості країн Європи, а вже назад корабельні трюми доставляли європейський крам. Або ж везли граніт з-під Везувію, який і досі є на вулиці Італійській.
Звісно, найбільші суми капіталу побутували в руках різних іноземців. Купці перших гільдій, більшість з яких були італійцями, греками та французами, були байдужими до українського національного питання. Водночас коли вони переростали в чиновників, виявляли цілковиту лояльність до імперії та не минали нагоди засвідчити їй свою відданість ударом по українцях. Яскраво про це свідчить описаний Чикаленком приклад ватажка дворянства Ерделі на Ананьївщині, коли магнат зібрав значну опозицію проти «мазепинців» у контрольованому краї.
Дворяни українського походження, як-от міський голова Одеси у 1897–1905 роках Павло Зелений, значно сприяли розвитку української культури. Певною мірою півмільйонна Одеса стала своєрідною «Америкою», місцем реалізації творчого й підприємницького хисту для багатьох нащадків запорозьких і чорноморських козаків. Чого тільки вартий Антон Шестак, який забудував пів Одеси, чи Федір Нестурх, який створив справжні шедеври архітектури.
Першу публічну книгозбірню України — одеську — побудував український архітектор Неструх
Урбанізація міста здійснювалася коштом мешканців із сільської місцевості. І не в політичному офіціозі, а на околицях міста та на базарах, як казав Леонід Смоленський, відчувався справжній національний вияв Одеси, і він був українським. Одним із доказів цього є пісня, яку в місцевій російськомовній газеті початку ХХ століття назвали «одеською народною піснею» і подали текст мовою оригіналу: «А в Одесі добре жити, є що їсти, є що пити…».
Друга — потрібні люди в потрібному місці
Після розгрому старих українських громад, зокрема етноцидними Валуєвським циркуляром та Емським указом, українці в багатьох містах зачаїлися. Одеська громада, яку з-поміж інших вирізняли тісні відносини з Андрієм Желябовим, архітектором вбивства царя Олександра ІІ, зазнавши репресій, також зайшла в підпілля. Приклад одного з її найпомітніших діячів і членів міської управи Петра Климовича, який, нажаханий імперським терором, написав «покаяння», де спростовував тяглість української громади до політичного руху, міг би стати типовим і призвести до цілковитої маргіналізації українців на Півдні. Лідер тодішньої громади — відомий місцевий Сократ Леонід Смоленський, який зміг «охрестити» в українство Євгена Чикаленка, Трохима Зіньківського та багатьох інших, теж на певний час утратив право викладати й утратив попередній запал.
Щасливий випадок посприяв тому, що Одесу відомий історик Рябінін-Скляревський згодом зміг назвати культурним Пʼємонтом України. Після царського дозволу губернаторам самим визначати долю українського театру київський, подільський і волинський сатрап Дрентельн заборонив театр у своїх губерніях. А тимчасовий генерал-губернатор Одеси Дундуков-Корсаков, навпаки, дозволив. Маємо сумніви, що він це зробив з любові до української культури, радше з ліберальних переконань. Як наслідок, основний тодішній вияв української культури — театр фокусує увагу на Одесі. Трупи Михайла Старицького й Марка Кропивницького десяток років майже не покидали Одеси, перетворивши її на основний культурний центр Степової України. До того ж під імперським примусом демонстрували й російськомовні вистави поряд з українськими, але саме українські завжди збирали повні зали одеситів, що свідчило про великий запит на українську культуру в місті.
Імовірно, зважаючи на політику генерал-губернатора, одеський цензор міг дозволити публікувати україномовні книжки інколи частіше, ніж київський чи харківський. Тому таким ентузіастам поширення україномовних книжок, як Борис Грінченко, в Одесі з кільканадцятої спроби все ж таки вдавалося домогтися дозволу на друк.
Важливим етапом у розвитку громади став переїзд 1887 року до Одеси нотаріуса, бібліографа й лексикографа Михайла Комарова. Саме він, маючи тісні звʼязки з розкиданими по Україні громадами й деякими представниками творчої еліти, дає чітку мету одеським громадівцям. Нею став російсько-український словник. Цю справу Михайло Комаров розпочав ще в Умані, але виконав у співпраці з одеською інтелігенцією. На його квартирі в центрі міста збиралася спілка ентузіастів, що й витворили той документ, який учергове довів окремішність української мови від московської, — «Словарь росийсько-український» Уманця та Адеської Спілки (1893–1898 роки публікації). Після цієї вдалої справи Комаров став творцем національної біографії та згодом очолив одеську «Просвіту», першу в підросійській Україні.
Третя — інфраструктурна розбудова та вакансії
Одеса розвивалося стрімко, а отже, розбудовувалася й інфраструктура. Поверховий аналіз фахового складу української громади вказує на дрібних чиновників, юристів, лікарів, журналістів і педагогів. Можливостей для працевлаштування в Одесі було більше, ніж в інших містах. Наприклад, Леонід Смоленський, не бажаючи бути державним педагогом-обрусителем, мав славу відомого історика-візіонера, працюючи лише в приватних навчальних закладах. Михайло Комаров, попрацювавши нотаріусом у Києві та Умані, постійне місце зміг облаштувати лише в Одесі. Іван Липа перебрався до Одеси, бо знав, що там будуються нові лікарні, і він точно знайде місце для роботи за фахом. А Іван Луценко не тільки лікарював, а й практикував тодішні інноваційні підходи в медицині. Юрист Сергій Шелухін також міг вести практику в Одесі ліпше, ніж будь-де. Ще один «тарасівець» Віталій Боровик зумів облаштувати власну книгарню і досить успішно займався книготоргівлею.
Окрім того, хто вже стояв міцно на посадах, то кликав друзів, коли бачив вакансії. Наприклад, Євген Чикаленко сприяв працевлаштуванню у своїх краях того ж Івана Липи й Модеста Левицького. До Одеси влаштувався на деякий час Микола Вороний і встиг видати в місті літературний альманах, а Іван Липа прихистив вдову Павла Грабовського, яка не знала, де подітися із сином після смерті чоловіка в засланні. Одесу розглядали як місце можливого працевлаштування й інші діячі, коли їхня громадська чи політична активність ставала небажаною для влади в інших регіонах.
Дошка Івану та Юрію Липам у місці, де колись була квартира Івана Луценка
Четверта — університет
Як і в Харкові та Києві, імперія дозволила створити університет 1865 року в Одесі задля власних потреб. Потрібні були, з одного боку, фахівці для різних галузей, а з другого — утвердження імперії в краї та продовження словʼянофільської експансії. І також, за прикладом попередніх двох університетів, справжня наука та знання пробивали шлях, попри імперські директиви. Ректорами університету й деканами факультетів у ХІХ столітті були найлояльніші науковці до Петербурга, інколи навіть чорносотенці. Але не до них горнулася талановита молодь, а до світочів науки, яких також в університеті було чимало.
Одеський університет уславився іменем Іллі Мечникова — першого нобелівського лауреата-українця, який там викладав у 1870-х роках. Серед інших світил-викладачів варто згадати фізіолога Івана Сєченова, біолога Олександра Ковалевського, офтальмолога Володимира Філатова. А серед яскравих студентів було багато політичних діячів, як-от той же терорист Андрій Желябов, український геополітик Юрій Липа, міністр УНР Андрій Ніковський або ж премʼєр-міністр імперії Сергій Вітте. Не менше було серед випускників і відомих науковців, зокрема соратник Іллі Мечникова зі створення другої у світі бактеріологічної станції Микола Гамалія, мікробіолог Данило Заболотний, патофізіолог Олександр Богомолець, історик Михайло Слабченко та багато інших.
Університет став майданчиком для розвитку науки й культури та не міг бути осторонь національних прагнень українців, які становили там вагому масу студентства. Чи не найяскравішим виявом цього стала першість Одеського університету в усій підросійській Україні в прочитанні україномовного курсу. Його провів 1907 року історик Олександр Грушевський (брат голови УНР). Це був необовʼязковий курс для студентів історико-філологічного факультету «Внутрішній лад Давньої Русі, Великого князівства Литовського та Королівства Польського ХІV–XV століть». Як зазначали очевидці, україномовний спецкурс неабияк цікавив студентів, і в аудиторії, де читав Олександр Грушевський, постійно доставляли додаткові стільці.
Пʼята — розвиток друкарської справи
Одеса, як найбільше місто підросійської України, потребувала друкованого слова — основного способу поширення інформації в дореволюційні часи. Тому друкарень і газет у місті також було найбільше, як порівняти з іншими містами Наддніпряншини. В Одесі ще з першої половини ХІХ століття сформувалася традиція публікувати наукові видання, зокрема з 1844 року виходили (російською) «Записки Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей». Проте, як зауважував бібліограф і лідер українців Одеси Михайло Комаров, більшість друкованого не стосувалося культури, а було спрямоване в комерційний бік. Кожна газета мало не половину свого вмісту присвячувала рекламі. Щоправда, між нею українці часто могли вставляти оповістки про нові видання, театральне й культурне життя.
Завдяки розвиненій друкарській інфраструктурі українцям було нескладно знайти видавця книжки чи й україномовної газети, які там виходили під час обох революцій. Але одна справа, коли видавець бачив тільки комерційну частину вигоди, і друга, коли він відчував причетність до української культури. Найвидатнішим із такого кола був Юхим Фесенко — виходець із Чернігівщини, який з 1880-х років завдяки власній підприємливості та винахідливості став одним з найпомітніших видавців Одеси. Видавав усе — від ікон і коштовних кодексів до лубочних книг і листівок. Бувши популярним серед містян і своїх працівників, яким забезпечував тоді найкращі умови праці, Юхим Фесенко мав можливість провадити національну ідею в друці. Він видав тисячі популярних українських мистецьких етнографічних і літературних матеріалів. Саме з його друкарні розійшлося багато творів Шевченка за копійчані ціни. Більшість україномовного друку, який побачив світ з Одеси в дореволюційну добу, опублікував Юхим Фесенко і часто власним коштом.
На жаль, сьогоднішній громадськості міста не вдалося зберегти будівлю друкарні Юхима Фесенка. Але сама спроба її захистити від руйнувань значно згуртувала активістів Одеси. Тож залишається перспектива до створення нових ініціатив, просторів і майданчиків, де все викладене вище стане частиною постійної експозиції про історію успіху української громади Одеси.