— Нарізав круги навколо того горіха, наче діти в хороводі довкола ялинки, — всміхається мінометник Сергій Письменний з 32 окремої механізованої бригади. Із гумором згадує свою зустріч із ворожим FPV-дроном, хоча тоді йому було не до сміху. Добре, що все обійшлося: безпілотник заплутався в гілках дерева й вибухнув на безпечній для нашого бійця відстані.
Спілкуємося в заставленому закрутками погребі на околиці Покровська. Звуки вибухів і дзижчання дронів під землю майже не долітають. Хоча росіяни намагаються тримати місто під вогневим контролем, тож канонада тут лунає цілодобово. На сусідній вулиці вже понад десяток зруйнованих КАБами будинків, але місцевих жителів ще досі багато. Просяться до військовиків зарядити від генератора телефони й ліхтарики. Хлопці не відмовляють, хоча й лайку у свій бік теж доводиться чути, бо від роботи їхнього 120-мм міномета в сусідній хаті повилітали шибки, в одному з дворів розпачливо виє припнута вівчарка.
Старший навідник Сергій продовжує згадувати, як його вразила настільна гра, розкладена в дитячій кімнаті будинку, де тепер їм довелося облаштувати позицію. Бійця самого вдома чекає донька.
— Емоції які в мене, питаєте? Сильні дуже, — каже. — Третій рік на війні, але не можу звикнути бачити, як люди від тої нечисті були вимушені поспіхом тікати лише в тому, що на них. Залишати нажите роками добро, хати, у яких робили ремонти, планували майбутнє, ростили дітей, намагалися їх поставити на ноги. Але прийшов «рускій мір»…
Я народився 17 серпня 1991 року, тобто ще трохи совдепії застав і вертатися в неї точно немає ніякого бажання.
Коли потрапив у 32 бригаду, настрій був такий: на яку посаду призначать, там і буду воювати. У мінометці подобається. Прикольно, я б навіть сказав, хоча попрацювати іноді доводиться добряче. Ну як і всюди на війні. Стараємося все чітко робити, бо знаємо, що від цього залежить життя хлопців. Командир батареї каже: «Піт артилериста — це збережена кров піхоти».
Між собою мінометники називають свою роботу «ландшафтний дизайн».
— Побратим з іншого розрахунку, колишній десантник, каже, що для нього кожен постріл за емоціями, як стрибок із парашутом, — продовжує Сергій. — Не можу порівняти, бо ніколи не стрибав із літака. Але так, навіть сила вібрації від удару в землю під час пострілу міномета — це специфічне відчуття. Важко із чимось порівняти. До війни таких бурхливих емоцій не переживав, екстремальними видами спорту не захоплювався, життя спокійне було. Хіба що в дитинстві від діда тікав, щоб по шиї не дістати, бо із цигаркою мене застукав. Але відчуваю, що тепер маю адреналінозалежність. На відновленні вже через тиждень кортить назад на бойові. Бракує оцієї вібрації, що розбурхує.
Питаю про найяскравіший спогад.
— Найбільше запам’ятався перший бойовий вихід, — поправляє пальцем окуляри Сергій. — Це наче найголовніший екзамен у твоєму житті — такі відчуття. Ти на робота більше схожий, усе за інструкцією робиш, рухи механічні, голова формулами забита.
Розумію, звичайно, що правила на війні кров’ю написані, але зараз на досвіді вже знаю, де можна схитрувати, обійти, але все одно роботу зробити свою.
Вогонь по тобі у відповідь перший теж не забудеться. Бо місяці розповідей перед тим інструкторів — це одне, а коли тіло відчуває приліт…
Головне — не панікувати, бо тільки більше проблем наробиш і собі, і побратимам. Знаєш, де укриття, біжиш туди, дивишся, щоб усі встигли заскочити. Перечекали, на зв’язок вийшли, що все нормально.
«Піт артилериста — це збережена кров піхоти». Розмова з мінометником на позиції під Покровськомhttps://t.co/LKjFZjdCKu
Сила вібрації від удару в землю під час пострілу міномета — специфічне відчуття. Важко із чимось порівняти. До війни таких бурхливих емоцій не переживав,… pic.twitter.com/A1jp1irO10
— Тиждень (@tyzhdenUA) April 2, 2025
Ззовні продовжують долітати звуки вибухів.
— Гради — зброя, якій «аналогов нєт»: неприємна, але дуже хаотично б’є. Ніколи не знаєш, куди прилетить, коли чуєш гуркіт, — коментує Сергій. — Прислухалися уважніше до прильотів: поки пристрілка йде, а перед тим касету випустили. Теж далеченько від нас, бо коли поруч, то тиск особливо на щелепу відчуваю.
Що мотивує? Коли командиру приходить голосове повідомлення від комбата: «Пацани, по координатах відпрацювали чітко». Бо це значить, що там, де лізли п@#№ри, вже нема живих і ніхто не поворухнеться.
Мотивує, що рідні не чують цього наживо. Оцих прильотів арти, градів. Що сім’я не бачить, як за 300 метрах від тебе в дев’ятиповерхівку влучає КАБ, і будинок складається, наче картонний з усіма, хто в ньому.
Мотивує бажання тримати загарбника якнайдалі від свого дому. За будь-яку ціну.
Ми зі своєї землі стараємося гнати ворога. Уже третій рік пішов, як я у війську. І дуже дивуюся, що ще живий і більш-менш здоровий. Втомився смертельно, — проводить долонею по спітнілих чолу й шиї.
— Але краще не питайте нічого про тих, хто з диванів патякає: «Та ви задовбали своєю війною, закінчуймо». Культурних слів просто не доберу, щоб сказати все, що я про таких «втомлених» думаю. Мене батьки з пологового теж не в касці з автоматом принесли. А про «я не народжений для окопів» балакають ті, кого це ще не торкнулося. Коли приїжджаю у свої Горішні Плавні у відпустку, а в нас по місту за всю війну ще прильотів не було, то не можу вулицями ходити. Б’є по нервах сміх, музика звідусіль, народ гуляє, на риболовлю ходить — у Полтавській області війни немає. Повертаєшся, наче із закордонних заробітків. Навіть не так: наче в іншу реальність потрапляєш. Стараюся в селі в батьків заспокоюватися. Щоб поменше чути: «Ви ж там по сто тисяч отримуєте». Кажу: «Поїдьте, спробуйте, за яку ціну та сотня дається, поміняйте мене».
Нещодавно солдата Сергія Письменного за проявлену мужність й успішне виконання бойових завдань нагородили відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».