Продовження. Попередня частина
Нам нужен мир. Желательно — весь!
Радянський анекдот про «боротьбу за мир»
Стерв’ятники
Після розпаду СРСР незалежна «Російська Федерація (Росія)» починає шукати своє минуле. У єльцинські роки це відбувалося паралельно з пошуком демократичного майбутнього й призводило до дещо химерних наслідків. Найкраще це проявилося в модернізації нагородної системи.
2 березня 1992 року з’явився Указ Президії Верховної Ради РФ «Про державні нагороди Російської Федерації». Згідно з ним, по-перше, «до ухвалення закону про державні нагороди» зберігалася ціла низка радянських орденів і медалей, зокрема ордени Суворова, Ушакова, Кутузова, Нахімова й Олександра Невського та медалі Ушакова, Нахімова й «За відвагу». А по-друге, відновлювали царський військовий орден Святого Георгія та Георгіївський хрест. Того ж року запровадили звання Героя Російської Федерації (замість Героя Радянського Союзу), а також зробили «демократичний» крок — з’явилася перша оригінальна нагорода РФ — медаль «Захиснику вільної Росії» для учасників протистояння Серпневому путчу 1991 року.
У 1994-му нарешті вийшов президентський указ «Про державні нагороди РФ», яким вводилися, зокрема, орден і медаль «За заслуги перед Батьківщиною», ордени Мужності та «За військові заслуги», медалі «За відвагу», Суворова, Ушакова й Нестерова. А 1998-го Єльцин відродив ще один царський орден — Андрія Первозванного.
На цьому тлі поступово починає формуватись оновлений культ війни. 7 липня 1993 року (за два роки до ювілею!) з’являється медаль «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». 9 травня 1994-го запровадили орден і медаль Жукова — центрального персонажа новітнього російського воєнного пантеону.
9 травня 1995-го до 50-річчя Перемоги в Москві влаштовують одразу два паради: ветеранів — на Червоній площі й військовий — на Поклонній горі. Того ж року затверджують два документи, які надалі стануть основою кодифікації всієї російської політики історичної пам’яті: закони «Про дні військової слави (переможні дні) Росії» та «Про увічнення Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» (закон про День Перемоги).
Останній визначив, що 9 травня — усенародне свято й неробочий день і щорічно (!) відзначається військовим парадом та салютом. До того ж якщо парад мають влаштовувати лише в Москві, то салют — «у містах-героях, а також у містах, де дислоковано штаби військових округів і флотів».
День Перемоги став центром тяжіння для цілої низки різних пам’ятних і святкових дат, що разом формують пам’яттєвий простір сучасної Росії. Їх зафіксували в законі про дні військової слави — «дні славетних перемог, що відіграли визначальну роль в історії Росії і в яких російські війська набули пошани та поваги сучасників та вдячну пам’ять нащадків».
За першою версією цього закону таких днів було 15, зокрема:
1. П’ять дат, пов’язаних із німецько-радянською війною: власне День Перемоги, день початку наступу під Москвою (5 грудня 1941 року), дні розгрому Вермахту під Сталінградом (2 лютого 1943 року) і Курськом (23 серпня 1943 року) та день зняття блокади міста Ленінграда (27 січня 1944 року).
Для останнього потім довго підшукували «правильну» назву, адже це був, так би мовити, «особистий день» Путіна, мати якого пережила блокаду. У 2013-му його перейменували на «День повного звільнення радянськими військами міста Ленінграда від блокади його німецько-фашистськими військами». Але наступного року почалася війна проти України й, напевно, не хотілося зайвий раз дратувати німців — гарантів мінського процесу. Тому цей день став зватися «Днем повного звільнення Ленінграду від фашистської блокади».
2. День захисника Вітчизни — «день перемоги Червоної армії над кайзерівськими військами Німеччини» (23 лютого 1918 року), тобто колишній день Радянської армії. У 2006-му згадку про міфічну «перемогу» все ж таки прибрали й залишився просто «День захисника вітчизни». Мовляв, і так зрозуміло на честь чого.
3. Дев’ять дат, пов’язаних із дорадянськими подіями та відповідними діячами:
- перемогою Олександра Невського в Льодовому побоїщі (1242);
- перемогою Дмітрія Донского на Куликовому полі (1380);
- визволенням Москви від поляків Мініним і Пожарским (7 листопада 1612 року);
- перемогою Пєтра І під Полтавою (1709);
- перемогою Пєтра І над шведським флотом біля мису Гангут (1714);
- взяттям Суворовим Ізмаїла (1790);
- перемогою Ушакова над турецькою ескадрою біля мису Тендра (1790);
- Бородинською битвою Кутузова (1812);
- перемогою Нахімова над турецькою ескадрою біля Сінопа (1853).
Перше, що впадає в око, — це пряме заміщення дня Жовтневої революції днем визволення Москви 1612-го. Водночас тоді саме свято Жовтневої революції ще зберігалося в календарі. Лише за півтора року його замінить «День згоди і примирення», який запровадили 7 листопада 1996 року, щоб «надалі не допускати протистояння, з метою єднання та консолідації російського суспільства».
Друге набагато цікавіше. Усі дорадянські дати так чи так пов’язані зі сталінською політикою історичної пам’яті. Олександра Невського, Дмітрія Донского, Мініна й Пожарского, Суворова й Кутузова Сталін згадав на жовтневому параді 1941 року. Олександр Невський, Суворов, Кутузов, Ушаков і Нахімов стали «патронами» воєнних орденів. Усі вони, як ми пам’ятаємо, були цілеспрямовано розкручені засобами літератури й кінематографу. Щодо Пєтра І, то він також був саме сталінським героєм. У 1941 році Сталінські премії отримали роман Алєксєя Толстого «Петро Перший» (1934) та знятий за ним однойменний фільм Владіміра Пєтрова (1937–1938). Обидва твори неприховано вихваляли Пєтра як «Сталіна свого часу».
Отже, ці два закони зафіксували цілу низку важливих моментів. Зокрема, остаточно замінили річницю Жовтневої революції Днем Перемоги як основним державним святом. Відповідно, замість радянського державотворчого «міфу про походження» від більшовицької революції починає складатися російський «міф про Золоту добу Великої Перемоги». І цей міф формується саме в сталінському вигляді й зі сталінськими героями. А Жуков у цьому контексті — не просто «народний герой» і «маршал Перемоги», а «представник» самого Сталіна (як на параді 1945 року), його тимчасовий заступник в офіційній пам’яті. Так народилося «побєдобєсіє». Але тоді цього ще не усвідомили…
Борис Єльцин на цьому зупинився. Для Путіна це стало лише початком. Хоча руки до історичної пам’яті в нього дійшли не одразу. По-перше, він привів нагородну систему в повну відповідність до сталінської. У 2010-му з’явились оновлені ордени Олександра Невського, Суворова, Ушакова, Кутузова та Нахімова. Головна їхня відмінність від радянських прототипів — те, що на сталінських орденах портрети «патронів» розташовувалися на тлі зірки, а в російських (включно з орденом Жукова) — на тлі хреста.
По-друге, Путін подвоїв темпи штампування ювілейних медалей. У 2004-му з’явилася медаль до 60-ї річниці Перемоги, а далі — кожні п’ять років: до 65-ї (2009), 70-ї (2013), 75-ї (2019). Останню — до 80-ї річниці — Путін запровадив 2 вересня 2024 року.
Але, напевно, він дійшов висновку, що роздача ювілейних медалей учасникам війни, яких з кожним днем ставало все менше, не найефективніший спосіб масового залучення росіян до культу Перемоги. Краще працювати із цілими громадами. Тому від 2009-го паради на честь річниць Перемоги почали влаштовувати не лише в Москві, а й у всіх містах-героях, а також у містах дислокації штабів військових округів, флотів, загальновійськових армій та Каспійської флотилії. Відповідно, розширилося коло міст, де лунали святкові салюти.
Ще раніше, 9 травня 2006-го, запровадили почесне звання «Місто військової слави». Показово, що Путін не наважився просто й надалі використовувати сталінський термін «місто-герой» — треба було тримати дистанцію від «батька-засновника».
Нове звання надавали російським містам, «на території яких або у безпосередній близькості до яких під час запеклих битв захисники Вітчизни виявили мужність, стійкість і масовий героїзм». Важливо, що такі міста одразу залучалися до всіх ритуальних вправ, адже на їхній території мали влаштовувати щорічні святкові заходи й салюти 23 лютого та 9 травня. За минулі роки звання «міста військової слави» отримали 47 міст, зокрема окуповані Феодосія (2015), Маріуполь і Мелітополь (2022).
Але згодом цього здалося замало, і 2020 року з’явилося нове почесне звання — «Місто трудової доблесті». Його надають містам, мешканці яких «зробили значний внесок у досягнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні, забезпечивши безперебійне виробництво військової та цивільної продукції на промислових підприємствах, розташованих на території міста, і виявивши при цьому масовий трудовий героїзм і самовідданість». Що знов-таки важливо, у таких містах надалі також мають влаштовувати щорічні святкові заходи й салюти тільки вже 1 і 9 травня. На початок 2025 року таких міст уже 68, серед них окуповані Горлівка й Луганськ (2022). Отже, на 80-ту річницю Перемоги салюти лунатимуть мало не в півтори сотні міст Росії. Куди там Брежнєву…
Окремою цільовою аудиторією російської пропаганди культу війни стали військовослужбовці. Для цього запровадили відомчі медалі й інші відзнаки Міністерства оборони РФ та підпорядкованих йому відомств, загальна кількість яких на початок 2025-го сягає вже близько трьох сотень. Понад два десятки з них присвячені радянським (насамперед сталінським) військовим діячам. Окрему серію становлять медалі за участь у… ювілейних парадах на 65-ту, 70-ту, 75-ту річниці Перемоги. І нарешті, дві групи медалей, можна сказати, символізують живий зв’язок історії СРСР і сучасної Росії:
- за придушення сирійської революції: «Учаснику військової операції в Сирії» (2015, 2017) та «За визволення Пальміри» (2016);
- за агресію проти України: «За повернення Криму» (2014) та «Учаснику спеціальної військової операції» (2022).
Одночасно йшла постійна робота із внесення змін і доповнень до закону про дні військової слави. У 2004-му замість річниці визволення Москви від поляків 7 листопада 1612 року з’явився День народної єдності 4 листопада, запроваджений замість Дня згоди і примирення, але на честь тієї самої події.
Проте не забуте й 7 листопада. Але пов’язано воно було не із самою Жовтневою революцією, а з… «Днем проведення військового параду на Червоній площі в місті Москві в ознаменування двадцять четвертої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції (1941 рік)». Того самого параду, на якому Сталін оголосив список нових історичних героїв.
Наступного року закон набув нової назви (і змісту) — «Про дні військової слави і пам’ятні дати Росії». І серед останніх… «7 листопада — День Жовтневої революції 1917 року». Тобто тепер у Росії одночасно згадують Жовтневу революцію і парад на честь річниці Жовтневої революції, а напередодні святкують День народної єдності, щоб вона не повторилася. Напевно, це найвиразніший приклад шизофренії російської історичної міфології та політики пам’яті.
У 2007 році до переліку пам’ятних дат додали «22 червня — День пам’яті і скорботи — день початку Великої Вітчизняної війни» та «День героїв Вітчизни». Останній встановили 9 грудня — у дореволюційний День георгіївських кавалерів, щоб цього дня вшановувати «Героїв Радянського Союзу, Героїв РФ, кавалерів ордена Святого Георгія та ордена Слави». Отже, якщо перша дата просто знову відсилала до німецько-радянської війни, то друга мала на меті зв’язати ту війну з усією дореволюційною та сучасною історією Росії.
Аналогічний процес, хоча й з певною затримкою в часі, відбувався з військовими символами. У тому ж 2007 році встановили статус так званого Прапора Перемоги — штурмового прапора Ідрицької стрілецької дивізії, який 1 травня 1945-го підняли над Райхстагом. Копії цього прапора мали використовувати під час урочистих заходів, пов’язаних з німецько-радянською війною. У 2009 році спеціально зазначили, що копії Прапора Перемоги мають використовувати під час усіх парадів на День Перемоги.
Але Прапор Перемоги — це суто історичний символ, пов’язаний з однією конкретною подією (хай найвидатнішою для російської історичної пам’яті). Потреби мілітаристської пропаганди вимагали символу універсального. Ним і стала так звана георгіївська стрічка, хоча офіційно її статус як одного «із символів військової слави Росії» закріпили лише в грудні 2022 року (на тлі перших відчутних поразок у війні проти України).
Стрічку, як і Прапор, мали тепер використовувати під час усіх офіційних заходів, пов’язаних з німецько-радянською війною, включно з парадами Перемоги. Але не тільки. На відміну від Прапора, георгіївська стрічка мала стати також частиною усіх «заходів, спрямованих на увічнення пам’яті російських вояків, що відзначилися у битвах, пов’язаних з днями військової слави Росії».
А таких днів ставало дедалі більше: День партизанів і підпільників (2009), День пам’яті про росіян, що виконували свій службовий обов’язок за межами Вітчизни (2010), День пам’яті російських вояків, загиблих у Першій світовій війні (2012), День невідомого солдата (2014), День військової присяги (2023), 2 вересня — День завершення Другої світової війни (2010). Останній пережив низку метаморфоз. У 2020 році його перенесли до списку днів військової слави і посунули на 3 вересня — дату сталінського свята перемоги над Японією. А у 2023-му (на тлі рішучої підтримки Японією України проти російської агресії) перейменували на «День перемоги над мілітаристською Японією та завершення Другої світової війни».
Список пам’ятних днів та днів військової слави весь час мав і певний географічний напрямок. Спочатку він здавався просто антитурецьким. Уже в першому «єльцинсько-сталінському» списку таких дат було три: взяття Ізмаїлу та морські перемоги біля Тендри й Сінопу. У 2012 році до них додався день військової слави у річницю перемоги над турецьким флотом у Чесменській битві (1770).
Але після нападу на Україну й захоплення Криму стало очевидним, що це не антитурецький, а «кримсько-чорноморський» вимір (адже немає жодної дати, пов’язаної, наприклад, з переможними для Росії війнами з Туреччиною 1828–1829 та 1877–1878 років). У 2018-му запровадили пам’ятний День прийняття Криму, Тамані й Кубані до складу Російської імперії (1783), у 2020-му — день військової слави на честь перемоги у битві за Кавказ (1943), у 2023-му — у річницю «переможного завершення радянськими військами Кримської наступальної операції» (1944).
Оскільки закони про День Перемоги й пам’ятні дні стали справжнім кодексом історичної пам’яті, окремим їхнім важливим складником тепер було визначення «ворожих ідей», яким мала протистояти російська держава.
Борис Єльцин у законі про День Перемоги обмежився «боротьбою з проявами фашизму». За нею Росію брала на себе зобов’язання запобігати створенню й діяльності фашистських організацій і рухів на своїй території. Заборонялося також використання нацистської символіки як такої, що «ображає багатонаціональний народ і пам’ять про понесені у Великій Вітчизняній війні жертви». Це була стандартна констатація пострадянського зразка, що зважала радше на внутрішні процеси в самій Росії, ніж на міжнародну ситуацію. Хоча на можливість перетворення самої російської держави на подобу фашистської Єльцин, напевно, не очікував.
З таким формулюванням закон проіснував майже 20 років. Але вторгнення в Україну потребувало агресивнішої пам’яттєвої політики. Тому 4 листопада 2014-го (в один день зі вступом на посади щойно «обраних» керівників маріонеткових адміністрацій Донеччини та Луганщини — Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького), Путін вводить у дію доповнення до закону про День Перемоги.
Ними (під загрозою штрафу або арешту на 15 діб) заборонялися пропаганда «організацій, що співпрацювали з групами, організаціями, рухами чи особами, визнаними злочинними або винними у злочинах» згідно з вироками Нюрнберзького та інших трибуналів, створених на підставі його рішень, або просто… винесених під час Другої світової війни. А оскільки, як відомо, далеко не всі рішення таких трибуналів і судів (особливо радянських) були, м’яко кажучи, бездоганними, заборонялося також пропагувати організації, які «заперечують факти та висновки», встановлені такими вироками. Ну, і щоб не виникало різночитань у застосуванні цих норм, перелік заборонених організацій мав визначатися «в порядку, встановленому Урядом Російської Федерації».
Абсолютно очевидно, що мета цього закону — насамперед боротьба зі вшануванням українського антирадянського національно-визвольного руху часів Другої світової війни, що певний час намагався співпрацювати з нацистською Німеччиною. Щоправда, під дію цього закону міг потрапити і сталінський СРСР, який майже два роки був мало не найближчим союзником Гітлера. Але ж перелік «не тих» організацій встановлював сам Путін…
Наступний крок зробили за пів року до широкомасштабної агресії. 1 липня 2021 року (за декілька днів до появи програмної статті Путіна «Про історичну єдність росіян та українців») стає чинним нове доповнення до закону про День Перемоги. Ним заборонили «публічно ототожнювати цілі, рішення і дії керівництва СРСР, командування і військовослужбовців СРСР з цілями, рішеннями та діями нацистської Німеччини, командування і військовослужбовців нацистської Німеччини та європейських країн осі під час Другої світової війни, а також заперечувати визначальну роль радянського народу в розгромі нацистської Німеччини і гуманітарної місії СРСР під час визволення Європи».
Путін готував новий «визвольний похід у Європу», отже, щодо попереднього не мало виникати жодних сумнівів. У цьому контексті абсолютно логічним і послідовним стало ухвалення за тиждень після широкомасштабного вторгнення в Україну так званого «закону про фейки» (4 березня 2022 року). Згідно з ним, великими штрафами або багаторічним ув’язненням карається, зокрема, «дискредитація використання Збройних Сил Російської Федерації з метою захисту інтересів Російської Федерації та її громадян» і «підтримки міжнародного миру та безпеки».
«Шляхетна місія» Росії була незмінна що за царів, що за Сталіна, що за Путіна. Докази цього не забарилися. У вересні 2023 року з’явився новий пам’ятний день — «День возз’єднання Донецької народної республіки, Луганської народної республіки, Запорізької області та Херсонської області з Російською Федерацією». Історія нарешті наживо зімкнулась із сучасністю.