Ми звикли уявляти війну як щось гучне, відчутне, матеріальне. Війну танків, літаків і артилерійських залпів. Але є й інша війна – тиха, розлита в повітрі, вплетена в тексти, зображення, жарти й коментарі. Вона не менш небезпечна, бо ведеться за саму тканину реальності. Це війна за значення. За те, що ми вважаємо правдою, а що – вигадкою. І в цій війні інформаційний простір перетворюється на поле бою, де кожен перегляд, лайк або поширення – це мікрожест участі.
Сучасні інформаційні технології відкривають нові можливості для маніпуляції мисленням. Пропаганда працює не лише через телебачення чи підконтрольні медіа, а через новітні цифрові середовища – штучний інтелект, соцмережі, алгоритми. Згідно з дослідженням NewsGuard, понад третина відповідей таких чат-ботів, як ChatGPT, Google Gemini та Copilot, містять дезінформацію, зокрема проросійського характеру. Але справа не лише в росії. Йдеться про ширший феномен – про зміну самої структури знання. Інструменти пізнання дедалі частіше стають носіями хибного знання.
Коли мова, якою ми описуємо світ, заражена маніпуляцією, самі контури реальності починають розмиватися. Проблема не в окремій брехні, а в тому, що середовище мислення піддається системному викривленню. Змінюється фоновий шум, у якому ми оцінюємо твердження. І ось уже неважливо, що правда, бо все стало схожим на інтерпретацію.
Феноменологія дезінформації
Фейк рідко діє прямо. Він працює, як дим: обволікає, приглушує, стирає межі. Метод «LLM Grooming», який, зокрема, використовують російські пропагандистські мережі, полягає в тому, щоб насичувати великі мовні моделі фальшивими даними. Не для того, щоб вони брехали, а щоб почали говорити «як заведено» – мовою, що вже ввібрала у себе викривлення. Алгоритм не має наміру. Він просто повторює. Однак ми звикли думати, що повторення – знак істинності. Тож почуте вкотре здається переконливим. Це й є пастка.
Гусерль писав про «життєвий світ» (Lebenswelt) – горизонт досвіду, який ми сприймаємо як очевидний. У час цифрової доби цей світ формується не лише звичаями чи культурою, а й архітектурою інформаційного середовища. Чат-бот не знає, що він помиляється. Але помиляється, бо його «життєвий світ» – це мозаїка джерел, серед яких дедалі більше отруйних.
TikTok як механізм реальності
На перший погляд, TikTok – безневинна розвага: рілси, челенджі, короткі розважальні відео, які легко проковзують крізь увагу. Але за цією легкістю приховується нова інфраструктура формування уявлення про світ. За даними дослідження Pew Research Center (2024), серед американських підлітків TikTok є другим за популярністю джерелом новин після YouTube, а для значної частини молоді – першим. Інші країни демонструють подібну динаміку. Це означає, що уявлення про реальність формуються дедалі частіше не через журналістику, а через фрагменти відео, створені з урахуванням логіки емоційного залучення.
Алгоритми TikTok визначають, що ми побачимо далі, формуючи не лише смаки – вони структурують нашу уяву про світ. У цій мережі не журналісти вирішують, що важливе, а математичні моделі, які керуються нашими реакціями. Не те, що істинне, а те, що викликає емоцію, стає видимим.
Різноманітні кампанії – від державних до комерційних – давно освоїли цю логіку. Вони не переконують – вони заражають увагу. Вкидають наративи, що легко поширюються, бо зачіпають страх, обурення, співчуття. І врешті змінюють уявлення про те, що відбувається у світі. Людина, яка щодня дивиться TikTok, формує своє розуміння війни, політики, справедливості – не через аналітику, а через ритм коротких емоційних спалахів. У цьому сенсі TikTok не просто транслює світ – він його моделює.
Технологія, свобода і відповідальність
Мартін Гайдеґґер у своїх роздумах про техніку попереджав, що вона не є нейтральною: техніка формує спосіб нашого буття у світі. Не просто розширює наші можливості, а створює нові горизонти сприйняття реальності, змінюючи саму структуру людського досвіду. Якщо в епоху друкарського верстата доступ до знання визначався книговиданням, а в епоху телебачення – редакційними рішеннями медіакорпорацій, то в добу штучного інтелекту межі доступної інформації формуються алгоритмічними системами, що діють у спосіб, незрозумілий навіть для їхніх розробників.
Штучний інтелект стає не просто інструментом, а новою онтологічною реальністю, яка змінює спосіб, у який ми мислимо, оцінюємо події, приймаємо рішення. Якщо раніше основними агентами інформаційного простору були люди – журналісти, вчені, громадські діячі, – то тепер ШІ самостійно структурує інформацію, обираючи, які повідомлення є релевантними, а які ні. Відомий вираз Маршала Маклюгена «Media is the message» отримає новий сенс, оскільки тепер не лише медіа, а й алгоритми, що їх формують, стають активними учасниками комунікації, визначаючи не лише форму, а й зміст повідомлення. ШІ впливає на саму логіку людського мислення, формуючи певні когнітивні маршрути та обмежуючи спектр можливих інтерпретацій. Це створює нову епістемологічну ситуацію, в якій істина дедалі більше залежить не від критичного аналізу й раціонального обговорення, а від конфігурацій алгоритмів, що визначають, які твердження стають видимими, а які залишаються в тіні. Відтак, якщо колись головним фільтром істини була людська свідомість, то тепер її межі дедалі більше окреслюються штучним інтелектом, ставлячи перед філософією та етикою нові виклики щодо відповідальності, свободи мислення та природи знання.
Алгоритмічний паноптикум: чи є вихід?
Війна наративів – це не лише про дезінформацію, а й про контроль над самими умовами можливості мислення. Якщо філософія починається із здивування, то перший крок у цій боротьбі – критичне осмислення того, як працюють сучасні механізми знання. Інформаційна війна – це виклик нашій здатності розрізняти істину і вигадку, відповідальності за використання технологій і свободі визначати власну реальність. У цьому сенсі боротьба за правду – це не просто політичне питання, а вибір, який стоїть перед кожним з нас.
Цей вибір вимагає не лише розуміння фактів, а й усвідомлення структур, які формують наше сприйняття світу. Алгоритми, що визначають, які новини ми бачимо, які відео стають вірусними, а які залишаються в тіні, є сучасними аналогами метафізичних передумов мислення – вони задають межі того, що ми вважаємо можливим і значущим. У світі, де інформаційні потоки керуються не людською раціональністю, а логікою штучного інтелекту, критичне мислення стає не просто навичкою, а умовою виживання. Війна наративів є не просто боротьбою за факти, це – боротьба за саму здатність суспільства розуміти реальність. Це виклик, що вимагає від нас не лише технічної грамотності, а й етичної відповідальності: усвідомлення того, якими принципами ми керуємось, обираючи, що читати, що поширювати і кому довіряти.