Моя здатність триматися розвалилася двічі цього тижня. Два дні поспіль я була на вечорах пам’яті загиблих хлопців — випускника КНУ імені Шевченка 2022 року і колишнього студента Києво-Могилянської академії. Не випускника — бо долучившись до війська у 2014 році, так і не встиг закінчити навчання через війну.
Обидва вечори — роковини зникнення безвісти Олекси і сороковини загибелі Артема — організовували студенти. Звучали щирі і мудрі слова. Не було пафосу і фальшу. Здається, покоління, що з дитинства бачить цю війну, вміє знайти про неї чи не найвдаліші слова, коли «дорослим» із цим складно.
«Дорослим» взагалі багато з чим складно. Складно послідовно дотримуватися своїх цінностей і принципів. Наприклад, їм нормально було вважати себе патріотами і після 2014 року продовжувати друкуватися в російських наукових виданнях, збільшувати росіянам індекс цитованості, будувати на їхніх теоріях свої дослідження (через інтелектуальну лінь подивитися, що про це пишуть англійською чи будь-якою іншою мовою) — і при цьому зберігати самоповагу і лишатися рукоподаваними. Їм звичніше було лишатися толерантними, гнучкими, не надто різкими, зберігати простір для діалогу.
Сучасна молодь, яку я слухала на двох вечорах пам’яті загиблих воїнів, більше не буде толерантною і шукати компромісу. Вони не будуть бідкатися за перейменуванням вулиць і площ, названих імперією на честь Толстоєвського, — вони спитають, чому це не було зроблено досі. І матимуть рацію.
«Те, що ви не слухали — не означає, що ви не знали. Ви знали, але хотіли зберегти свій солом’яний світогляд від необхідності його перелаштовувати», — писав Роман Ратушний, який загинув влітку 2022 року 24-річним, встигнувши зробити для України більше, ніж дехто за все своє довге й поважне життя.
Відсоток тих, хто навчився не помічати війну після 2014 року, — наш вічний докір. Ми всі робили недостатньо. Найбільше прикро і соромно за те, чого вже не виправиш. Але принаймні сьогодні ми не маємо права «втомитися», звикнути. Робити максимум для наближення Перемоги має бути щоденним завданням. Інакше як поглянути в очі цим юнакам, що дивляться зі світлин у чорних рамках?