Життя як книга
Люди епохи бароко ставилися до свого життя як до книги, яку вони самі пишуть у співавторстві з Творцем. Вони бачили світ сповненим символів і метафор. Філософ Григорій Сковорода, старець Паїсій Величковський, прочанин Василь Григорович-Барський, мандрований дяк Ілля Турчиновський лишають свою біографію як творчий акт і найдосконаліший підсумок власної творчості. Суспільне сприйняття важить для ранньомодерної людини ще за життя, тож є сенс подбати про свій образ, який лишиться після смерті. До того ж життєписи проєктуються в народну культуру з її схильністю до міфологізації, сакралізуються за допомогою агіографічних кодів. Так незабаром по смерті від ран Петра Конашевича-Сагайдачного Касіян Сакович пише панегірик про взірцевого козацького лицаря, а довкола вбитого за віру унійного архієпископа Йосафата Кунцевича вже в перші десятиліття після його загибелі формується богослужбово-поетичний культ ушанування.
Мелетій Смотрицький не був винятком: він свідомо творив свій життєтекст, сюжетні повороти в якому, особливо зі зміною віровизнання, вражають і сьогодні. А вже невдовзі після його смерті життєву драму Смотрицького алегорично інтерпретує єпископ Яків Суша крізь призму євангельської історії про трансформацію гонителя християн Савла на Павла.
Річ Посполита усіх народів
Річ Посполита — парадоксальна держава. З одного боку, вона мала статус найбільш віротерпимої в Європі, тут знаходили прихисток релігійні дисиденти — протестанти, що були вигнанцями в себе на батьківщині. З другого боку, якщо подивитися на кількість і тональність полемічної літератури межі XVI–XVII століть, із взаємними прокльонами, вбраними в інтелектуальні шати, — може скластися враження про запеклу непримиренність православних, католиків, вірян новоутвореної унійної церкви, до того ж полеміка спрямовувалася і проти юдеїв, мусульман, протестантів, старообрядців. Проте сама можливість такої публічної, нехай і емоційної, розмови за посередництва тексту, а не збройної різанини, таки свідчить про здатність до співжиття представників різних народів, культур і віровизнань. Зрештою релігійна терпимість і множинність Речі Посполитої стала прообразом клаптикової імперії Австро-Угорщини — так, недосконалої, з більш привілейованими та більш упослідженими націями, але все-таки не до порівняння з колонізованими народами Російської імперії, які були просто приречені на зникнення.
Література бароко, писана різними мовами та в різних інтелектуальних осередках із власними традиціями, пропонує прецікавий діалог культур. Особлива еклектичність притаманна ранньому бароко — добі, що, за сербським постмодерністом Милорадом Павичем, була спробою втілення неможливого в усіх напрямках.
Православний братчик
Максим Смотрицький (згодом у чернецтві — Мелетій) мав гарну стартову позицію: його батько Герасим Смотрицький — перший ректор Острозької академії, очільник редакції під час роботи над Острозькою Біблією (1581), довірена особа князя Василя-Костянтина Острозького у світоглядних питаннях. Він критично сприймає зміни, що йдуть із Риму (наприклад, пише «Календар римський новий» проти календарної реформи), та водночас розуміє, що нові міхи потребують нового вина, і щоб не відставати від опонентів, стає біля витоків модернізації православ’я.
Отож юнак (тоді ще зі світським іменем Максим) вчиться в Острозі, серед його наставників — учений еллін Кирило Лукаріс, майбутній Константинопольський патріарх, знавець греки, латини та італійської. Згодом князь і патрон Острозький посилає свого підопічного до Віленської академії, вивчати вищі науки — філософію та богослов’я. У столиці Великого князівства Литовського активно діяли руська громада і православне братство. Згодом Мелетій Смотрицький принесе братству чимало і зиску, і клопоту. 1608 року він видасть трактат «Антиграфи», в якому захищає віленських братчиків від наклепу і пристрасно полемізує з унійним митрополитом Іпатієм Потієм, озброюючись положеннями зі святих Отців: «Не дивуйся, ласкавий читачу, що цей розділ я наповнив одними тільки словами зі св. Іоана Золотоустого. Бо якби ми навели інші свідоцтва, то примірник цієї книги мусив би зрости. Але цього навіть найтупішому розумові має вистачити, бо це ясне понад усяке сонце і має усунути всякий сумнів». А за два роки у віленській братській друкарні було надруковано його найвідоміший антикатолицький і антиунійний трактат «Тренос, тобто Плач єдиної святої соборної апостольської Церкви, з поясненням догматів віри», після чого вийшов королівський наказ про обшук у друкарні Віленського братства та знищення накладу. Друкарів заарештували, друкарня мусила тимчасово припинити роботу — аби не простоювати, один із братчиків, князь Богдан Огинський, переніс її у свій маєток у Єв’ю (тепер Вієвіс). Однак Смотрицький і далі лишиться в пошані у віленських братчиків, 1619 року видасть для них першу граматику церковнослов’янської мови — «Граматику слов’янську» (де вперше запропоновано розрізнення літер г і ґ).
Цим подіям передувала його освітня подорож по Європі: Смотрицький як вихователь і компаньйон молодого князя Богдана Соломирецького протягом 1605–1607 років навчався разом із князем (чи за нього) у Вроцлавському, Ляйпціґському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах, познайомився з протестантами і, як вважають, здобув ступінь доктора медицини. Смотрицький наповнився книжною і життєвою мудрістю, і таке розширення горизонтів для молодої людини не минуло безслідно.
Читайте також: Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні
Пошук аудиторії
Найвідоміший твір ще православного Мелетія Смотрицького «Тренос» (1610) написаний польською мовою — задля розширення кола потенційних читачів. Він зображує плач Матері-Церкви через відступництво найшляхетніших дітей і своїми художніми засобами та концептуальною побудовою знаменує утвердження барокового стилю, втілює нову художню систему, мотивовану естетичними запитами адресатів твору — шляхти, духовенства й міщанства Речі Посполитої. Здається, джерело нашої віктимності як національної самохарактеристики пролягає десь тут: «Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль у добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена. Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся». Ситуація справді виглядала безнадійною: нещодавно помер наймогутніший оборонець православ’я Василь-Костянтин Острозький, православна спільнота Вільна втратила свій осередок — Свято-Троїцький монастир, і чимало шляхетних родин відходять від православ’я.
Смотрицький устами згорьованої Церкви перелічує втрати: «значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку… Родовиті, — мовлю, — славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу російського доми — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші».
Аби відродити освічену еліту, православні містяни у спілці з шляхтичами, духовенством і козаками засновують школи — і Мелетій Смотрицький долучається до цього проєкту. Близько 1615–1618 років він викладав церковнослов’янську та латину в новоствореній Київській братській школі — майбутній Києво-Могилянській академії, і певний час був її ректором після Йова Борецького.
Ще одна нагальна проблема — брак православних ієрархів. Навесні 1620 року через Україну повертався додому Єрусалимський патріарх Теофан, і таємно висвятив нових православних ієрархів, зокрема Мелетій Смотрицький став архиєпископом Полоцьким. У відповідь король звинуватив нововисвячених ієрархів у порушенні субординації та спільництві «з підданим турецького імператора, ворога віри християнської і нашої…, з якимось обманцем, нібито Єрусалимським патріархом, посланим у наші краї турецьким імператором у цілях шпигунства», а унійний митрополит Йосип Велямин Рутський піддав ієрархів анафемі: «позбавляємо його всілякої влади духовної… і передаємо його з його однодумцями прокляттю… Нехай будуть всі вони викляті від церковного спілкування і ніхто з християн не пристає з ними, і нехай їх уділ буде зі зрадником Христа Юдою і з батьком гордости — дияволом».
Що робить підданий демократичної держави, де керуються верховенством права? Мелетій Смотрицький у відповідь на несправедливі звинувачення у зраді та порушенні державних законів пише трактат «Виправдання невинності» (1621), вказує на шкоду наклепів, болючіших, ніж удари камінням, нагадує королю Сиґізмунду ІІІ, що той попервах схвалив візит патріарха як важливу церковну й суспільну подію, та наполягає на легітимності православної церкви, визнаної вже після Берестейської унії, зокрема в сеймових «Конституціях у справі грецької релігії». В одному з наступних трактатів «Юстифікація невинності» (1622) — Смотрицький і його однодумці намагаються довести лояльну налаштованість нової православної ієрархії до короля й Речі Посполитої.
Мелетій Смотрицький міняє конфесію
У Полоцькій архиєпархії головним опонентом Смотрицького був унійний владика Йосафат Кунцевич, убитий 1623 року міщанами Вітебська, — і Мелетій Смотрицький звинувачений у підбурюванні своїх парафіян до насильства. Аби уникнути репресій і відновити душевну рівновагу, він знову вирушає в подорож — цього разу на прощу по святих місцях Сходу, зустрічається з Константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом, своїм викладачем з Острога. Лукаріс, до речі, мав тісні контакти з протестантами і висував ідею унії православних з англіканською церквою. Смотрицький дещо розчарований, він багато міркує про побачене й пережите, та ще й на зворотному шляху застає пошесть у Константинополі, і так захопленому турками — як стверджують католики, у покарання за брак благочестя й невігластво православних. Здається, Мелетій Смотрицький так довго опонував їхнім закидам, що й сам зрештою ними перейнявся.
Довершило справу те, що після його повернення на Батьківщину серед православних почали ширитися чутки, буцімто він уже перейшов в унію (насправді ні), а його поїздка до Константинополя мала на меті схилити греків до єдності з Римом (насправді теж ні). Він мав чимало рольових моделей: його одноліток Касіян Сакович, який теж викладав у Київській братській школі і щойно 1622 року оспівував оборонця православ’я Петра Сагайдачного, за три роки вже перейшов в унію, щоб отримати сан архімандрита монастиря в Дубному, у володіннях католиків Заславських. Смотрицький теж хоче посаду — він звертається до брацлавського воєводи Олександра Заславського з проханням призначити йому Дерманський монастир. Отримує умову — прийняття унії. І здається: 49-річний Мелетій Смотрицький міняє конфесію, 1627 року приймає архиєрейські свячення і отримує Дермань як свою духовну резиденцію.
Як полеміст із досвідом він береться за те, що вміє найкраще: обстоює і пояснює свої нові переконання засобами красномовства. За рік з’являється трактат «Апологія», в якому він опонує православним, зокрема собі колишньому — у часи, коли він писав під псевдо Феофіла Ортолога: «Хто був Христофор Філалет, котрий спершу проти єдності старших наших писав? Кальвініст, який ні віри нашої грецької не знав, ні письма руського не вмів, а писав те і тим нас боронив, що з інституцій Кальвінових, а не з наших церковників навчився. Хто був Феофіл Ортолог? Лютерів послідовник… Зизаній хто? Неук, що гадає, ніби про догмати віри судити так же легко, як виголосити поганеньке казання…».
Він шукає для себе виправдання, пояснює для себе і для світу причини невдоволення поточним станом православної церкви: «Може, хтось мені скаже, що не мав я поважної причини до мандрівки на Схід, що ніщо не примушувало до такої важкої дороги ні мене, ні Церкви Руської. Хто невідкладної потреби в тім не бачить, той світла мисленого сонця не бачить, як той кріт не бачить справжнього сонця… Я ходив на Схід дізнатися, чи та в нас тепер віра, що була в наших отців, від яких ми її прийняли з волі Божої і котру успадкували наші предки; дізнатися, чи ту саму ми тепер ми п’ємо духовну воду, котру пили наші пращури, засновники й будівничі Руської Церкви (а вони пили воду чисту, світлодзеркальну, спасительну для душі); дізнатися — чи вона тече з євангельських джерел, чи вона приємна на смак, чи здорова, як колись».
Свої роздуми Смотрицький надсилає Петру Могилі — на той час архімандриту Києво-Печерської лаври. Не на глум, а для отримання фідбеку. Православні богослови колегіально розглянули, поміркували і винесли присуд про 105 неправославних тез.
Подальші події просто карколомні: Смотрицький (як усе ще Полоцький архиєпископ православної церкви) приїздить на православний Собор до Києва 1628 року, вимушено підписує заяву із самозреченням, витримує публічну критику своєї «Апології» і спостерігає її показове спалення в лаврі. А потім повертається в Дермань і за три тижні пише мемуари: як він прагнув поєднати «Русь із Руссю» і як його не зрозуміли. Він намагається донести тим, хто здатен почути, що йому йдеться про ідеали благочестя, а не про особисту вигоду: «Я заявляю тут перед серцевідцем Богом: Я не керувався ані захланністю, ані амбіцією, ані славою цього світу! Я приєднався до унії та відцурався фальшу тільки з любові до правди, до братолюбія і спасіння душ! Ви ж знаєте, що коли я жив серед вас, я мав більше маєтків за Дермань, більше слави я мав і пошанівку, як в з’єднанні, і то слави, що сягала небес!»
Мелетій Смотрицький ще встиг написати кілька трактатів, розбудував Дерманський монастир, зібрав непогану бібліотеку. За свідченнями сучасників, жив аскетично, суворо постив, носив волосяницю, бичував себе. Але всі ці нерви, напевно, підірвали його здоров’я, і за п’ять років він помер.
Розбиратися довелося вже Петру Могилі: спершу як лаврський архімандрит, а з 1633 року як митрополит він одразу ж опинився у вирі церковно-політичних подій та відчув гостру потребу реформувати православ’я — і доктрину, і освіту. Невдоволення Мелетія Смотрицького було почуте.