Про сьогоднішнього ювіляра Максима Рильського здебільшого говорять як про експропрійованого радянською системою талановитого митця, який обміняв життя на службу режиму. Погляньмо на нього дещо інакше — як на людину, що поєднала три величні епохи.
Стара Громада
Батько Максима Рильського — шляхтич Тадей Рильський гербу Остроя, приятель Володимира Антоновича і відомий хлопоман, що епатував своє оточення шлюбом із селянкою з дотриманням народних звичаїв сільської обрядовості. Однак шляхтич лишався шляхтичем — і за станом, і за духом. Рильські приятелювали з іншими громадівцями, і після смерті батька Максим живе в родині Миколи Лисенка й навчається в приватній гімназії Володимира Науменка — одного з керівників Київської Громади, редактора «Киевской Старины», майбутнього міністра освіти в уряді Павла Скоропадського. Ерудиції й таланту молодому поетові не позичати: у 16 він вже дебютував першою поетичною збіркою «На білих островах». Однак вищої освіти так і не встиг завершити — завадила революція, хоча повчився і на медичному, і на історико-філологічному факультетах.
Наші 20-ті
Після революційних негараздів у 1920-х Рильський опинився у своїй стихії — віршував і перекладав у колі однодумців-неокласиків. Микола Зеров, обігруючи його ім’я, величав приятеля Poeta Maximus — великим поетом. Одна за одною з’являються його поетичні збірки — ліричні й позірно далекі від буремного повсякдення: «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Тринадцята весна». Його партія в жартівливому «Марші неокласиків» звучала так:
Я з білих островів з’явився,
поплив у синю далечінь,
в рахунку весен помилився,
крізь бурю й сніг іду, як тінь.
Учіться, молоді поети,
блюдіть анапест і устав.
Вінок сонетів, тріолети
я, не писавши, написав.
А сам він, відкидаючи закиди в браку чутливості до потреб революційної дійсності, писав 1927 року:
Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожен має право вибирати.
Зрештою його епікурейський світогляд, вміння бачити красу всюди й поетична вправність дали йому змогу зберегти талант і здатність писати. Хоча вистояти у безжальних 30-х було складно — він сам був заарештований і провів кілька місяців у Лук’янівській в’язниці 1931 року, згодом пережив репресії і загибель найближчих друзів, загибель брата від Голодомору.
Володимир Моренець переказував свідчення про те, як значно пізніше, сидячи в президіях і слухаючи лицемірні й пустопорожні промови, Рильський міг лише згадувати високий рівень культури 20-х і промовляти до тих, кому можна було: «Господи, вони ж неписьменні!..».
Шістдесятники
Радянська влада ніколи не зводила з нього погляду — бути собою вдавалося хіба на полюванні зі ще одним вцілілим — Остапом Вишнею. Згідно з нещодавно розсекреченими документами КДБ, у 1945 році радянські спецслужби планували ліквідувати Максима Рильського, використовуючи для цього агентуру, замасковану під ОУН. Проте, за збігом обставин, саме справжні члени ОУН викрили та знешкодили агентів КДБ.
Зрештою Рильський дочекався нових живих паростків, встигнув передати культурну традицію 20-х новому поколінню, що відкривало для себе українську культуру і шукало свого голосу і своєї правди. Він багато спілкувався з тими, кого згодом назвуть шістдесятниками, говорив і слухав. 1957 року несподівано здійснилася його мрія — він потрапив до Франції, культурою якої вони захоплювалися замолоду в колі неокласиків («Леконт де Ліль, Жозе Ередіа, парнаських зір незахідне сузір’я», — писав Микола Зеров про взірці для української поезії, а Рильський у голодному Києві мріяв про «співучий Лангедок»). Максим Рильський помер 1964 року, можливо, зберігаючи приємний присмак на устах: він зробив чимало вартісного — переклав, видав, упорядкував, підтримав, дав дорогу у світ, і заходилося на те, що починається нова яскрава сторінка в українській культурі. Натомість уже за рік, 1965-го, почалася перша хвиля масових арештів. Радянський режим своєї стратегії і тактики не змінив.