Валер’ян Підмогильний обирає один з епіграфів до свого роману «Місто» з Талмуда — про те, які риси спільнять людину з твариною і які вирізняють. Інтимне життя за давньою аксіологією безперечно належало до першої когорти. Натомість книжка Томаша Вісліча «Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть» доводить, наскільки ця сфера є питомо людською, обростає документами, підлягає регламентації відповідно до сформованих культурних уявлень та практик. Ба навіть не є цілком приватною — коли питання честі вирішують публічно в судовому порядку.
Книжка побачила світ у видавництві «Локальна історія» в перекладі з польської Олексія Вінниченка і з науковим редагуванням Віталія Михайловського.
Множинна біографія
Автор починає свій виклад із того, що неможливо проживати історію особисто, адже послідовний наратив минулих подій — це інтелектуальна конструкція. Особисто ми проживаємо лише власне життя, сповнене почуттів та емоцій. А отже, воно варте особливої уваги істориків, якою досі було обділене.
У вступі наголошене розмежування особистого, на яке можна вплинути, і приватного, сфера функціонування якого змінювалася з плином часу. Пояснені засади мікроісторичного підходу та спроб сформувати біографію звичайної людини. Окреслено, як працює етно- і психобіографія, чи зіставна історія з культурною антропологією. Було б чудово, якби всі історичні книжки починалися так, як ця: з ґрунтовного, і водночас доволі доступного пояснення, як влаштовано історичне знання, як змінювалися методологічні підходи до цієї теми і які з них обрав для себе автор, щоб прийти до власних висновків.
Читаючи про те, як на Заході з 1970-х формувалася, методологічно міцніла й тематично урізноманітнювалась історія повсякдення, доводиться лише скрушно зітхати, озираючись на наші застійні 70-ті, у яких немає чим похвалитися з наукового доробку, окрім публікації джерел – важливого, але тільки початкового етапу. В тогочасній Україні роль істориків повсякдення й дослідників біографії звичайної людини виконували хіба що автори історичних романів.
За радянських часів ми випали з трендів світової гуманітаристики й досі методологічно надолужуємо, із суттєвим запізненням у багатьох царинах гуманітарних наук. Хоча можемо самі задавати тренди в певних напрямах, як-от деконструювання тоталітаризму, про яке маємо що сказати чи не найбільше. Та й щодо ранньомодерної доби в Україні розвинулася чудова школа, що сформувала український погляд на історію Речі Посполитої.
Чи вміли втомлені селяни кохати
Мета книжки, як її окреслює автор, — «не документально описати конкретні події, а окреслити широкі наративні межі, у яких містилися індивідуальні переживання та дії». Це допомагає з’ясувати «культурні норми щодо статевого життя, їх повсякденне застосування, способи порушення цих норм, контролювання групи за їх дотриманням, а також те, наскільки індивідуальний вибір був пристосований до суспільно бажаних моделей». Йдеться про три виміри: дошлюбні стосунки, шлюб і подружні зради.
Томаш Вісліч пунктирно окреслює еволюцію міських уявлень про подружнє життя: від утилітарного поєднання зусиль для господарювання і продовження роду до більш партнерських і чуттєвих стосунків між статями та формування відповідної мови і звичаїв, щоб висловити почуття. Міщани наслідували придворні ідеали куртуазного кохання та інші тенденції, які спостерігали серед знаті. І головне — вони нерідко лишали по собі его-документи.
Тим часом сільські спільноти в той самий час буквально жили своїм життям, із власними очікуваннями від стосунків та власною мовою почуттів. Тривалий час — через брак джерел і сукупність когнітивних упереджень — вважалося, що селяни, обтяжені важкою щоденною працею, не мали ресурсу на вищі почуття. Однак від кінця ХХ століття дедалі більше дослідників визнають безпідставними твердження, буцімто «прості люди» минулого були позбавлені почуттів і керувалися в особистому житті виключно особистою вигодою.
Автор підкреслює, що у вирішенні цього питання важать не документальні підтвердження, а засадничі установки про спільний екзистенційний досвід, адже юність з її гормональним коктейлем впливає на всіх доволі подібно.
Це питання схоже на те, що порушує Умберто Еко в «Імені рози»: чи сміявся Христос, якщо про це ніде в Біблії не сказано прямо? Ні — бо немає джерел? Чи так — бо це властиво людська риса?
Вихід за межі етнографізму
Масив етнографічних свідчень здебільшого походить із ХІХ і початку ХХ століть, коли на народну культуру дивилися позаісторично, дошукуючись незмінного архаїчного субстрату та ігноруючи її еволюціонування, що особливо пришвидшилося в індустріальну добу.
Томаш Вісліч неодноразово підважує етнографічні стереотипи про ідеалістичну модель нормативної сільської звичаєвості: «Етнографічне бачення інтимного життя в селі передбачало, що воно було майже ідеальною реалізацією принципів, проповідуваних з амвона». Власне, етнограф ХІХ століття вирушав в експедицію з власним комплексом моральних настанов і обмеженого наукового терміноапарату, що унеможливлював належне дослідження сексуальної сфери селянства.
Натомість і автор, і колектив, що працював з українським виданням, успішно дають собі раду з мовою опису — не надто грубою й не надто евфемістичною: «Важко сказати, чи Ян пообіцяв їй одружитися, чи це просто було заздалегідь закладено в ризик співжиття між молодими людьми», «як панна з дитиною — вона вже не зможе відновити свого попереднього статусу на шлюбному ринку села», «невідомо, як часто вагітним дівчатам вдавалося знайти кандидата в чоловіки й захистити себе від суспільного осуду» тощо.
Питання сексуального життя селян і уявлення про гріх та розпусту регулювали правові норми, релігійні принципи та практика сільського повсякдення, які не завжди узгоджувалися. Діапазон був великий — від апокаліптичних проклять до поблажливого толерування за умови дотримання меж звичаєвої пристойності. Власне, дівчина могла вважатися цнотливою, якщо не має беззастережних доказів протилежного — позашлюбних дітей. Поза межами дозволеного були інцестуальні стосунки між близькими кревними та дітовбивство.
Ба навіть магічні практики жінок, що намагалися завоювати прихильність уподобаних чоловіків, теж добре валідувати збереженими судовими документами, а не лише фольклором.
Ілюстрація Юлії Табенської
Так звані звичайні люди
Уявлення про честь багато важили для ранньомодерної людини. За образу честі позивалися в суді, не уникаючи публічного обговорення прикрих подробиць. Вчинене за спільною згодою мало лишатися прихованим, а якщо партнер прохоплювався перед загалом, батьки дівчини позивали кривдника за «обмовляння».
Водночас між містянами й селянами було чимало відмінностей, що визначали моделі стосунків. Наприклад, у місті дівчина-служниця зазвичай була менш захищена від сваволі господаря, що вдавався до насильства. Істотними були й місця повсякденної праці — у селі можна було знайти більше простору для зустрічей молоді обох статей та усамітнення без сторонніх очей, чого було важче досягти в місті.
Навіть у питанні контрацепції існувала відчутна відмінність між бодай мінімально грамотними містянами й неписьменними селянами. Автор наводить дискусію про те, чи перерваний статевий акт був природним знанням, чи потребував навчання. Його опис є навіть у Біблії, однак для цього необхідно було вміти читати, що було рідкістю серед польських селян XVIII століття.
Загалом автор фіксує доволі ліберальне ставлення сільських спільнот до дошлюбних стосунків, особливо якщо вони вели до постійного союзу.
Що ж до самого шлюбу, донедавна, а то й досі, домінує марксистсько-прагматичний погляд на сільську родину як «елемент продуктивних сил», а не об’єднану емоційним зв’язком пару. Тож дослідники здебільшого рахували робочі руки, які додавалися чи віднімалися в господарстві, деперсоналізуючи членів спільноти.
Томаш Вісліч підважує ці концепти, однак далі й сам вимушено оперує цими ними. Наприклад, одне з успадкованих від марксизму кліше, з яким доводиться мати справу в розділі про шлюб, — це «класова солідарність власників маєтків», що дозволяли чи забороняли своїм селянам шлюби з чужинцями. Шлюбний дозвіл стає «методом контролювання руху робочої сили». Подібно і примус до шлюбу нерідко вирішує «економічні інтереси двору».
Автор відмовляється приймати на віру етнографічні стереотипи, зокрема кількість орної землі як головний чинник у доборі шлюбної пари. Валідування їх історичними документами щось підтверджує, а щось спростовує. Так засадами привабливості Вісліч називає докладне врегулювання майнових питань, щоденну працю по господарству, яку майбутнє подружжя могло виконувати, вікову зрілість, достатню для самостійного господарювання (доволі пізню: 20–24 роки для жінок і 25–29 для чоловіків).
Однак економічним зиском далеко не вичерпується мотивація вибору шлюбного партнера. Для відповіді на запитання, чи застосовне поняття «любов» до ранньомодерних селян, Томаш Вісліч розглядає різні грані дошлюбних і шлюбних стосунків. Зокрема наводить низку документів, де закохані заподіювали собі шкоди через розбите серце, а також робить екскурс в історію чуттєвості, нагадуючи, що в ранньомодерних уявленнях спершу був шлюб, а потім, у подальшому розвитку подружжя, формувалася взаємна приязнь. А однією з найвиразніших норм подружньої любові в селі, на думку автора, були взаємна повага та солідарність у праці: «Любляче подружжя економічно було спілкою гідних довіри партнерів, які розуміють одне одного».
Але не все вдавалося гладко: потому йде розділ про насильство і брутальність у селянському середовищі, натомість благополучне сексуальне життя подружжя записів у документах очікувано не породжувало. Про вправність селян у сексуальній сфері опосередковано свідчить хіба вигадливий сороміцький фольклор.
Підсумовуючи, «селянський шлюб не був зв’язком сентиментально-еротичним», відхилення від декларованої норми були доволі частими, однак проблема в тому, що джерела — від душпастирських підручників і господарських порадників до судових актів — якраз-таки фіксують ідеал або девіацію, а практикування було десь посередині.
«Хочу вірити, що принаймні раз мені вдалося змусити Читача співпереживати героям цієї книжки», — завершує автор. Чимало цитованих у книжці життєвих історій звучать як згорнуті сюжети для художніх творів і — хочеться сподіватися — надихнуть письменників на створення якісних, історично обґрунтованих художніх текстів.