Література є ілюзією, теорія літератури також є ілюзією.
Террі Іґлтон
У цьому есе торкнемося постаті, мабуть, найвпливовішого лівого британського літературного критика, члена Британської академії Террі Іґлтона (Terence Francis «Terry» Eagleton) — автора «Ілюзії постмодернізму» (Illusions of Postmodernity, 1996) і «Після теорії» (After Theory, 2003). Він народився 1943-го в ірландській католицькій сім’ї. Йому 82 роки. Іґлтон — заслужений професор англійської літератури в Ланкастерському університеті. Написав приблизно п’ятдесят книг, автор двох монографій. Один із провідних світових літературних критиків і, за словами The Independent, «людина, яка змінила Ф. Р. Лівіса (Frank Raymond «F. R.» Leavis) на посаді найвпливовішого академічного критика Британії». Саме в Кембриджі під керівництвом Лівіса Іґлтон познайомився з англійським марксистським літературознавством, яке зі свого боку сформувалося під впливом праць представників Франкфуртської школи й робіт Луї Альтюссера. До переїзду в Ланкастер 2008 року був професором англійської літератури в Манчестерському університеті (2001–2008), а до того — професором англійської літератури в Оксфордському університеті (1992–2001). Також Іґлтон — член Британської академії, запрошений професор таких університетів, як Корнелльський, Дюкський, Айови, Мельбурна, Нотр-Дам, Єльський, а також Триніті-коледжу в Дубліні. Він здебільшого (серед західних студентів) відомий своєю книжкою «Теорія літератури» (Literaty Theory. An Introduction, 1983), яка є не так вступом у літературну теорію, як її некрологом (теорією смерті літератури). У ній професор, зокрема, зазначає, що якщо дозволити великій кількості молодих людей протягом кількох років не робити нічого іншого, окрім як читати книжки та їх обговорювати, то в певних сприятливих історичних обставинах вони почнуть сумніватися не просто в деяких прищеплених їм цінностях, а й в авторитеті, який прищеплював їх.
Іґлтон починає свою книжку «Ілюзії постмодернізму» з важливого зауваження про те, що слово «постмодернізм» зазвичай позначає форму сучасної культури, тоді як термін «постмодерн» указує на певний історичний період. Це хоч і банальне, але важливе зауваження, бо багато людей плутають ці два поняття або використовують їх як синоніми. Загалом постмодернізм, нагадує Іґлтон нам, — це стиль мислення, який підозріло ставиться до класичних понять істини, розуму, ідентичності й об’єктивності, ідеї універсального прогресу чи емансипації, цілісних творів, великих наративів та остаточних пояснень. На противагу цим базовим нормам просвітництва постмодернізм бачить світ умовним, необґрунтованим, різноманітним, нестабільним, невизначеним набором розпорошених культур та інтерпретацій, які породжують певний скептицизм щодо об’єктивності істини, історії та норм, даності природи й фіксованості ідентичностей. Такий специфічний спосіб бачення має свої передумови: він випливає з історичного переходу Заходу до нової форми капіталізму — від ефемерного, децентралізованого до світу технологій, споживацтва й такої культурної індустрії, у якій сфера послуг, фінансів та інформаційні технології переважають над традиційним виробництвом. Класична класова політика в епоху постмодерну поступається місцем різним видам «політики ідентичності». Постмодернізм, зазначає Іґлтон, — це стиль культури, який відображає деякі епохальні зміни глибинних аспектів, а саме щось децентралізоване, необґрунтоване, саморефлексивне, ігрове, творче, еклектичне, плюралістичне, яке розмиває межі між високою і масовою культурою, а також між мистецтвом і повсякденним досвідом. Автор доречно зауважує: постмодернізм — таке багатогранне явище, що все, що ви стверджуєте про одну його частину, майже напевно буде неправдою про іншу.
«Мрії про амбітні соціальні зміни були засуджені як незаконні “гранднаративи”, які мають ймовірність призвести радше до тоталітаризму, ніж до свободи. Від Сіднея до Сан-Дієго, від Кейптауна до Тромсе (Норвегія) — усі думали про мале. Мікрополітика спалахнула в глобальному масштабі. Нова епічна байка про кінець епічних байок розгорталася по всій земній кулі. З одного кінця хворої планети до іншого лунали заклики відмовитися від планетарного мислення» (Тері Іґлтон «Після теорії»).
У своїй полеміці з Фредріком Джеймісоном про сутність постмодернізму, яку опублікував 1985 року журнал New Left Review під назвою «Капіталізм, модернізм, постмодернізм», Іґлтон віддає перевагу модернізму, а не постмодернізму, тому що відкрите визнання товарної сутності твору мистецтва в постмодернізмі він розцінює як безнадійне уречевлення мистецтва, політичне угодовство, капітуляцію перед капіталізмом. Статус мистецького твору як товарного фетишу в модернізмі, за всіх його суперечностей, критик розцінює більш оптимістично з погляду майбутнього мистецтва. Для Іґлтона постмодернізм — кепська пародія на соціалістичну утопію, тому що він одним рухом поклав край усім видам відчуження. Постмодернізм зробив нас чужими нашому власному відчуженню, пише критик, опонуючи Джеймісону, і в такий спосіб привчив нас до погляду на утопію не як на якусь віддалену мету, а як на наше сьогодення (завершене у своїй речовинності, або матеріальності), у якому присутнє все й немає ні в чому нестачі.
Іґлтон не вважає модернізм особливою культурною практикою або історичним періодом, якому із часом приходить на зміну щось інше, що успадковує елементи модернізму. Для нього це радше постійна онтологічна можливість змішування всіх періодизацій. Такий собі позачасовий жест, який не відтворюється в історичній оповіді й не зважає на неї, бо модернізм — позачасова сила, що відразу виявляє фальш усіх таких лінійних категорій. Тому, додає Іґлтон, модернізм, як і будь-який анархічний бунт у стилі Камю, ніколи по-справжньому не помре. Сьогодні він знову вийшов на поверхню в образі паралогічної науки. Модернізм ніколи не зможуть знищити, бо він лежить в іншій часовій та логічній площині, ніж усі його супротивники. Історія та сучасність нескінченно грають у кішки-мишки в часі й поза ним, переможців у цій грі немає, тому що її учасники займають різне онтологічне місце.
«Модерністське уречевлення — твір мистецтва як ізольований фетиш — змінюється в постмодернізмі уречевленням повсякденного життя на капіталістичному ринку. Товар як обмін, що механічно відтворюється, витісняє товар як фетиш, як чарівну ауру».
Террі Іґлтон «Капіталізм, модернізм, постмодернізм»
Одна з ключових ідей Іґлтона, яку той розвиває у своїх книжках, полягає в тому, що постмодернізм — продукт поразки лівих сил, те, що через емансипацію мислення у сферах ідентичності, тіла й бажання пропонує нові виміри для радикальної політики. Наприкінці шістдесятих і на початку вісімдесятих почали з’являтися нові політичні форми (наприклад, «жіночий рух»), перед якими традиційні ліві «застигли в заціпенінні та нерішучості», пише він у «Теорії літератури». Коли ліві політичні надії згасли, на перший план вийшли культурологічні дослідження. Народилася «культурна політика». Але це словосполучення глибоко неоднозначне. У радикальних колах уже давно усвідомлювали, що політичні зміни мають бути «культурними», щоб бути ефективними. Політичні зміни, які не вкорінюються в почуттях і сприйнятті людей, які не беруть до уваги їхні бажання та зневажають їхнє почуття ідентичності, навряд чи протримаються довго, зазначав Іґлтон у книжці «Після теорії».
«Після теорії» він написав через два десятиліття після завершення великого періоду високої теорії — культурної теорії Фуко, постмодерністів, Дерріда та інших. Озираючись, Іґлтон оцінює її досягнення та невдачі, а також пропонує нові напрями, які потребують розвитку надалі. До найбільших досягнень теорії він зараховує розширення об’єктів дослідження (гендерних студій, сексуальності, популярної культури, постколоніалізму тощо), а також широку саморефлексивну критику традиційних припущень. Утім, вважав, що така нормативність і наполягання на відносності істини залишає нас безсилими критикувати практики пригноблення; відмова від об’єктивності й (надмірне) заперечення всіх форм есенціалізму свідчать про невизнаний ідеалізм і призводять до нашої сліпоти щодо людської матеріальності, яка, зрештою, породжена неусвідомленим страхом смерті (більше про це можна знайти в його книжці «Матеріалізм» (Materialism), 2016); культурні студії неправомірно уникають розгляду етики, яка для Іґлтона нерозривно пов’язана з правильною політикою. У теоретиків дискурсу й у раді директорів компанії, писав він, мета сьогодні одна — не істина, але перформативність, не розум, а влада. Іґлтон пропонує дослідити саме доброчесність і політику, а також способи їхньої реалізації як нові напрями, що потребують вивчення в культурних студіях. Теорія конкретизує цей політичний аспект, пов’язаний з етикою, який виростає з того факту, що люди існують у потребі й залежності від інших, а їхня свобода обмежена спільним фактом смерті.
У книжці «Теорія літератури» Іґлтон акцентує на тому, що для Дерріда «деконструкція — це в останньому разі політична практика, спроба викрити логіку, завдяки якій специфічна система мислення, а через неї і вся система політичних структур та соціальних інститутів, зберігає свою владу». Англо-американську деконструкцію Іґлтон вважає пізньою стадією ліберального скептицизму. У середині постструктуралізму як «цілого», на його думку, існують серйозні конфлікти й відмінності. Теорія літератури — ілюзія, тому що вона гілка суспільної ідеології без будь-якої ідентичності або цільності, які могли б відділяти її від філософії, лінгвістики, культурології чи соціології. Постмодернізм, за Іґлтоном, припускається апокаліптичної помилки, увірувавши, що дискредитація однієї певної репрезентаційної епістемології — смерть істини загалом, також він приймає дезінтеграцію деяких традиційних ідеологій суб’єкта за остаточне зникнення суб’єкта. Постмодернізм, який критикує Іґлтон, зазвичай не розрізняє, що те, що відбувається на рівні ідеології, не завжди працює на рівні ринку.
