На початку фільму Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» лунають слова, що без кохання можна поїхати жити в Париж і Лондон, але якщо чоловік їде заради жінки в місто Лубни на Полтавщині, то це точно через кохання. Чотирма століттями раніше до Лубен поїхав не чоловік, а жінка — Гризельда Замойська, яка стала дружиною Яреми Вишневецького 1639 року. Місто Лубни на Задніпров’ї тоді стало центром володінь її чоловіка, які історики називають «Вишневеччиною». Насправді невідомо, чи були якісь почуття в Гризельди до Яреми (ми ж знаємо, як укладалися в ті часи шлюби серед еліти) і як багато часу вона проводила в Лубнах, але тоді це було одне із головних міст Лівобережжя, а князь Вишневецький — багатою і впливовою людиною в Речі Посполитій, одним з найбільших землевласників тих часів.
Саме з діяльністю князів Вишневецьких пов’язане активне освоєння території Лівобережжя — передусім нинішніх Полтавщини й південної Чернігівщини. Вони будували нові міста в тих місцевостях, де колись були давньоруські фортеці, і називали їх на честь представників свого роду — Олександрів, Михайлів… Назви так і не прижилися, ми знаємо ці міста як Лубни й Пирятин (на магістратській печатці Лубен довго був напис «печатка міста Олександріва»). Період кінця XVI — першої половини XVII століття був часом активного заселення та освоєння території нинішньої Полтавщини. Нові поселення виникали як гриби після дощу, і саме з того часу бере свій відлік історія більшості міст і сіл в області. Хоча багато поселень відомі були ще із часів Русі, однак після монгольської навали вони перестали існувати й відродилися майже через чотири століття. Людям хочеться видаватися молодшими, але водночас їхні міста мають бути якнайстаршими. У Лубнах вам скажуть, що воно відоме із часів Русі та засноване князем Володимиром, але що було з містом і краєм від монгольської навали й до 1589 року (коли Олександр Вишневецький збудував замок) — вам навряд чи хтось розповість.
Читайте також: Містечко як альтернатива поділу на столичність і провінційність
З початком Хмельниччини Ярема Вишневецький покинув Задніпров’я. У Лубни він більше не повернувся. Його землі ввійшли до складу кількох козацьких полків, а міста родичів стали центрами козацьких сотень. Найбільша частина Вишневеччини увійшла до складу Лубенського полку, який проіснував до 1781 року. Цей Лубенський полк був великим адміністративно-територіальним утворенням, одним з найбільших і найчисленніших у Гетьманщині. У 1802-му створили Полтавську губернію і головні міста колишньої Вишневеччини стали центрами повітів: Лубенського, Пирятинського, Лохвицького та інших. У ХХ столітті ці міста зберегли своє адміністративне значення, але вже як райцентри. Долі населених міських поселень за 400-річну історію склалася по-різному. Більші з них (Лубни, Пирятин, Лохвиця) зберегли свій міський статус і характер. На містечка ж чекала різна доля: одні в радянський час стали селищами міського типу, а інші взагалі втратили міський статус і сьогодні є селами, а про їхнє містечкове минуле не нагадує нічого, окрім згадок у літературі. Та й назва «смт» вже рік як зникла з офіційних документів. Більшість із колишніх смт стали просто селищами.
У містах легше не забувати своє міське минуле, ніж у селах, які такий статус утратили. Населені пункти колишньої Вишневеччини й Лубенського полку Гетьманщини по-різному пам’ятають свою ранню історію XVII–XVIII століть: для одних — це згадки про золоті часи, для інших — неважлива чи й навіть забута сторінка історії. Про пам’ять цих різних міст та вже сіл і поговоримо.
Пирятин, який не став Михайлівим
«Біляші, пиріжки. Печені, жарені. М’ясо, печінка, горох, мак, яблука» — перші фрази, які можна почути в Пирятині на автовокзалі. Це місто розташоване на важливій транспортній магістралі. Тут сходяться дороги із Сум і Харкова на Київ. Багато автобусів та легкових автомобілів роблять тут зупинки. І це місто насамперед асоціюється із будь-чим, але не з козаччиною. Радше з випічкою на місцевому автовокзалі, великою водонапірною баштою на в’їзді в місто, з піснями однойменного гурту «Пирятин» і продукцією місцевого сирзаводу.
Саме місто відоме із середини ХІІ століття. Перша згадка про нього — захоплення Пирятина військами Юрія Долгорукового під час князівських усобиць. Після монгольської навали воно зникає з історичних джерел і виникає знову наприкінці XVI століття як Михайлів — місто в землях князів Вишневецьких. Нова назва (Олександр Вишневецький дав її поселенню на честь свого батька Михайла) не прижилася — і звати стали за назвою місцевості, де була літописна фортеця.
З початком Хмельниччини Пирятин став центром двох козацьких сотень. Щороку тут влаштовували чотири ярмарки, два дні на тиждень були базарними. Місто мало ратушне управління, чотири церкви. Крім того, Пирятин у XVIII столітті був центром Пирятинської протопопії — церковно-адміністративної одиниці в складі Київської митрополії, яка охоплювала територію шести сотень Лубенського полку. Після ліквідації полково-сотенного устрою Пирятин став повітовим центром. Це сприяло його розвитку надалі саме як міста. Тут розміщувалися повітова адміністрація, навчальні заклади etc. Місто й далі виконувало свою торгову функцію. Крім того, його розвитку також сприяло вигідне географічне положення (на перетині різних шляхів). У ХХ столітті Пирятин став райцентром у Полтавській області, а сьогодні — центр територіальної громади, місто в складі Лубенського району Полтавщини.
Для Пирятина пам’ять про часи Речі Посполитої та козаччини — це один зі складників загальної пам’яті міста. На жаль, до сьогодні збереглася лише одна пам’ятка архітектури того часу — собор Різдва Богородиці, який збудували 1781 року на гроші полкового осавула Андрія Ільченка. Це одна з небагатьох барокових пам’яток на території Полтавщина. Згадана церква — єдине, що нагадує про історію міста у XVIII столітті.
Пирятинський автовокзал — лише околиця. Саме місто розташоване далі від автомагістралі. Так само і з його історією. Вона більша, давніша й насиченіша, ніж може здатися на перший погляд. Багато що залежить від репрезентації. У Національному художньому музеї України експонують ікону «Розп’яття» кінця XVII століття. На ній зображено сцену розп’яття Христа, а поряд стоїть козак і молиться. Це лубенський полковник Леонтій Свічка. Пирятин — важливе місце в його житті. Перед полковницьким урядом Свічка був пирятинським городовим отаманом, мав у місті маєтності, жив тут. Зрештою і помер він у Пирятині 1699 року.
Там народився Сковорода
Саме так найпростіше місцевим уродженцям пояснити, звідки вони, адже найвідоміша історична постать родом із Чорнух — це український філософ, портрет якого на купюрі в 500 гривень. Перебуваючи там, ні на мить не засумніваєтесь у тому, що ви на малій батьківщині філософа: вулиця Сковороди, літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди, ліцей імені Г. С. Сковороди, публічна бібліотека імені Г. С. Сковороди… Через такий пієтет до постаті земляка в селищі (такий офіційний статус із 2024 року) складно забути про козацьке минуле колишнього містечка.
Точна дата заснування Чорнух не відома, виникло містечко в першій половині XVII століття на землях Вишневеччини. Воно не мало магдебурзького права. За часів Гетьманщини — сотенний центр Лубенського полку, тоді тут були ратушне управління, три церковні парафії та чотири ярмарки на рік.
А от в імперський період, після скасування полково-сотенного устрою, містечко втратило свій адміністративний статус і стало лише центром волості у складі Лохвицького повіту. У радянський період Чорнухи певний час входили до складу Лохвиччини. Коли 1922-го відзначали 200-річчя з дня народження Сковороди, то встановили два пам’ятники авторства Івана Кавалерідзе: більший — у центрі повіту (у повний зріст у Лохвиці), менший — на малій батьківщині (погруддя в Чорнухах). Мало того, і в Лохвиці, і в Чорнухах місцеві музеї назвали на честь Сковороди.
Історія Чорнух від часів Гетьманщини до сьогодення — чи не найтиповіша доля тих населених пунктів, які в ранньомодерний час були містечками. Спочатку це містечко з вагомим адмінстатусом (центр сотні), потім містечко з меншим статусом (центр волості), селище міського типу й райцентр за часів СРСР, селище й центр ОТГ нині. Унаслідок скасування назви «смт» Чорнухи мали б дістати статус села, адже тут мешкає менше як п’ять тисяч жителів, але стали «селищем». Очевидно, під час реформи всі смт незалежно від кількості населення вирішили зробити селищами.
Чорнухам довелося й доводиться постійно винаходити свою історію. Давніх архітектурних пам’яток (раніше початку ХХ століття) у селищі не збереглося, тому в громадському просторі постійно треба нагадувати про минуле. У музеї Сковороди є реконструкція житла XVIII століття, на в’їзді до селища встановили пам’ятний знак «Чорнухинським козакам», навіть збудована 2008 року нова Покровська церква стилістично нагадує барокові храми Гетьманщини.
Чорнухам, вочевидь, удалося зберегти ту містечкову тяглість з минулих часів. Тут населення більше, ніж у звичайних полтавських селах, але недостатньо, щоб називатися містом. Селище — центр місцевої локальної адміністрації. Багато людей працює на землі, але тут є чимало службовців, лікарів, учителів і представників інших професій, які мають заробіток не в аграрному секторі. Зрештою, і архітектурно тут можна побачити як одноповерхову забудову, так і кількаповерхові споруди.
Від містечка Многа до села Городище
У 1906 році священник Преображенської церкви села Городище Лохвицького повіту надіслав замітку до «Полтавських єпархіальних відомостей» про книгу, яку виявив у церкві. Це було напрестольне Євангеліє із дарчим написом за 1661 рік. Його в церкву дарували «козаки і товариство Городиське». У дарчому написі залишили й прокляття для тих, хто спробує цю книгу забрати звідти в інше місце, — «А хто бы, еи мҌл отдалит, таковый буди проклять во вҌки вҌков. Анафтема, Анаф, Анаф, Аминь: за священика отца Василия и атаман Иван Мурза и ктитора Василия Лашченка на тоть чась будучего казалисмо записать».
Що сталося з книгою після 1917 року — невідомо. На час її дарування Городище не було селом. Натоді центр Городиської сотні Лубенського полку. Містечко, яке мало сотенну канцелярію, ратушне управління (війт і бурмистри) та кілька невеликих цехів. У рік тут влаштовували три ярмарки. У 1688-му згадано «братство Михайлівське» з Городища, яке пожертвувало 80 злотих Мгарському монастирю біля Лубен. Один з найвідоміших городиських сотників — Андрій Петровський, який залишив опис своєї участі у військових походах за більш ніж 30 років. Саме він зі своєю сотнею 1696-го захопив частину валу Азовської фортеці, що спричинило до капітуляції турецького гарнізону.
Сьогодні ж село Городище відоме в Лубенському районі як «село з пляжем на березі річки Удай». Тут плетуть рогозяні кошики (промисел відомий з ХІХ століття, імовірно, він ще давніший). Автор цих рядків навіть бачив їх у Києві. Свою нинішню хвилину слави село пережило 2023 року, коли вийшов випуск програми на ютуб-каналі «Хащі» про Полтавщину. Городище показали як дуже мальовниче, з гарною природою, із залишками старої сільської архітектури, але передусім — як село, де багато порожніх дворів і все менше людей…
На Замковій горі біля села викладено великими літерами «Городищу 1100 років» — натяк на те, що в часи Русі тут існувала невелика фортеця, залишки якої і дали сучасну назву населеному пункту, однак ніщо не натякає на те, що цей населений пункт старше Львова чи будь-якого іншого молодшого міста. Найдавніша споруда — згадана Преображенська церква — згоріла під час пожежі 2008 року. Не збереглася до наших днів і земська школа, збудована в стилі український архітектурний модерн за проєктом Опанаса Сластіона 1913-го. Сьогодні головна історична споруда в Городище — будинок, де у вересні 1941 року відбулося останнє засідання штабу Південно-Західного фронту. До повномасштабного російського вторгнення там влаштовували свої заходи реконструктори. Про часи Гетьманщини й Вишневеччини, часи, коли Городище було містечком, нагадує тільки пам’ятний знак до 1100-річчя із гербом Городиської сотні в центрі села. Утрата статусу містечка позбавила Городище частини історичної пам’яті: його історія завжди розглядається як історія села, навіть в історичній ретроспективні, коли це було не село.
Коротка містечкова історія Куріньки
У 1498 році князі Богдан і Григорій Глинські ділили землі на Лівобережжі. Григорію серед іншого дісталися території «на речке Удай Север и городище Полставин и речка Куренька». Очевидно, саме ця зникла річка (можливо, сьогодні це безіменний струмок) і дала назву пізнішому поселенню, яке виникло на берегах річки Удай, на іншому березі від згаданого Полставина. Назва Курінька ніби натякала на тогочасну уходницьку історію краю, коли жителі Києва, Канева й Черкас ходили на промисли ще на малоосвоєні території Лівобережжя. Таким було одне із джерел формування козацтва.
Історія Куріньки — ще одна історія містечка, яке стало селом. Населений пункт уперше згадують 1618 року в описі володінь Вишневецьких. У 1649-му це центр Курінської сотні, яка на час підписання Зборівської угоди мала у своєму складі 89 козаків. У 1661 році Курінька втратила сотенний статус, але не статус містечка. Вона увійшла до складу Чорнухинської сотні Лубенського полку.
«..а плотниу делали и ныне починивают мещани миром» — так 1666-го московські переписувачі написали про греблю в селі, на якій стояли всі водяні млини Куріньки. Перепис фіксував аграрний характер містечка: більшість міщан мали землю й обробляли її. У 1729 році Курінька загадана як вільне містечко, жителі якого не залежали від представників козацької старшини.
За гетьманування Кирила Розумовського Курінську сотню відновили. Збереглися зображення сотенної печатки: хмара й рука, яка із цієї хмари кинджалом вражає серце. Поряд — півмісяць і восьмикутна зірка. Свій старшинський рід у Куріньці не встиг скластися, зате був великий священницький рід Петрановських. Курінських Петрановських згадують не лише як священників місцевої Воскресенської церкви, вони були також серед канцеляристів Київської духовної консисторії та Пирятинського духовного правління, кілька з них значиться в списках студентів Києво-Могилянської академії. Зрештою, за часів гетьмана Розумовського Курінька — передове містечко в проведенні освітньої реформи: 1760 року в сотні початкова освіта охоплювала 95 козацьких дітей. Це був один з найкращих показників у Лубенському полку (у 1 і 2-й Лубенських сотнях разом навчалося 90) і найкращий з огляду на кількість населення.
Після скасування полково-сотенного устрою статус Куріньки зменшився. У другій половині ХІХ століття вона ще містечко із 1800 мешканцями, але не центр волості. Центром було сусіднє село Мокіївка. У ХХ столітті Курінька стала селом. Сьогодні мало що нагадує про ту колишню містечковість. За часів Гетьманщини через Куріньку проходила дорога з Лохвиці й Чорнух на Пирятин, а далі на Київ. Саме цією дорогою добирався до Києва Григорій Сковорода. Можливо, його супутником був син котрогось із куріньківських священників. Нині дорога на Київ проходить за кілька кілометрів від села. Так само і містечкова історія оминула Куріньку. Вона не стала ні містом, ні селищем міського типу. Сьогодні вона мало чим відрізняється від сіл, якими керували курінські сотники. Не збереглася місцева Воскресенька церква, тоді як жителі села Скибинці, колишнього підварку Куріньки, збудували 2008 року власний невеликий храм. А до радянських часів вони їздили до церкви в Куріньку.
Історія Городища й Куріньки — це історія колишніх містечок, яким не вдалося зберегти свій статус, а тим паче стати містами. Утрата адміністративного статусу й економічні причини перетворили ці містечка на типові села на Полтавщині, і, потрапивши туди, навіть не скажеш, що колись тут мешкало по дві тисячі людей, а не кількасот як сьогодні.