Сьогодні, коли з українського боку лунає чимало критики щодо США за їхню переорієнтацію з позиції союзника на роль примусового «умиротворювача», важливо нагадати, що наші аргументи не мають збігатися із пропагандою СРСР часів холодної війни. Попередні покоління українських мислителів, попри союзницьке ставлення до США, також стикалися з невідповідністю американців їхнім же ідеалам і досить різко критикували, стоячи на міцних проукраїнських позиціях.
Сучасні покоління українців великою мірою сформували своє враження про США, базуючись на уламках радянської пропаганди й масовій культурі. Серед останнього, звісно, саме фільми навчили нас принциповості, дієвості, відданості принципам і цінностям, а також безпомилковості дій американців. Саме тому й розчарування таке масштабне, коли реальність зовсім інакша.
У контексті України слова Білла Клінтона в інтерв’ю ірландському каналу RTÉ 2023 року, що він жалкує, що змушував наш уряд позбутися ядерної зброї, наштовхують на багато роздумів, адже там, де для колишнього політика «жаль», для українців — сотні тисяч понівечених доль і незрозуміле майбутнє. Ми не знаємо, яким міг би бути конфлікт України з путінською Москвою за наявності в України якогось зі зразків ядерної зброї, але можемо сумніватися в існуванні самої так званої російської федерації, якби вона цієї зброї не успадкувала від СРСР. А ми знаємо, що цю основну скрєпу неоімперії — «ядерну палку», своєю чергою, Москва отримала як «подарунок» від американських симпатиків.
Звісно, українці мають у чому дорікнути американським урядам ще з початку XX століття, відтоді, коли облаштування Європи після Першої світової йшло за планом Вудро Вільсона. У ньому був пункт про незалежну Польщу, але не було пункту про Україну. Хоча значно більше критикували США й загалом Захід за визнання СРСР і його включення до Ліги Націй, адже це було й фактичним визнанням окупації України червоною Москвою. Хоча голос самої України тоді був досить слабким.
Але основні дорікання від українських лідерів і публіцистів посипалися в бік США вже після Другої світової війни. Український рух тоді переріс у збройну боротьбу, його лідери пропонували власну альтернативу на противагу визнанню Східної та Центральної Європи під радянською окупацією. Андрій Мельник, лідер крила ОУН, писав, що «вільний світ повинен піднести прапор боротьби проти московського імперіялізму та кольоніялізму, щоб позбавити кремль фальшивого престижу і довести до розподілу совєтської імперії на незалежні держави поневолених народів. На жаль, західні потуги байдуже ставляться до визвольних змагань поневолених народів СССР. Інколи виявляється, що вони готові ціною визнання сучасного політичного на Сході Європи забезпечити мирне співжиття. Тут лежить найбільший риск, що його допускаються західні потуги й політики, дозволяючи Москві бути поневолювачем та грати ролю “визволителя від імперіялізму”».
Подібні думки висловлював і Степан Бандера, причому він справедливо відзначав, що в епоху ядерного озброєння ставка Заходу на національні революції уярмлених Москвою народів — єдиний спосіб перемогти більшовицьку імперію, не знищивши при цьому світ. Також лідер крила ОУН вважав, що в умовах відкритого протистояння в США просто не буде причин не визнавати незалежної України.
Критика Дмитром Донцовим за нерозуміння ворога
Найяскравіший ідеолог українського визвольного руху Дмитро Донцов критикував керманичів США за нерозуміння сутності так званої росії: «Бо і як міг Захід зрозуміти Москву? Гадали поділитися з нею здобиччю, а виявилося, що Москва хоче не половину, а все. Думали дати їй договірні “сек’юрити”, а виявилося, що Москва потребує зовсім не це, а території. Думали звабити фінансовими позичками, торговельними договорами, а Москві наплювати було на це. Думали встановити з нею підстави нового миру, а Москва перейшла від однієї війни до иншої, від війни між державами до війни класів усередині кожної нації: в Польщі, Угорщині, на Балканах, в Персії, Китаї, Кореї, Палестині, у Франції та Італії. Виявилося, що Москва думає не категоріями спрагненого спокою Заходу, лише зовсім иншими. Виявилося, що прямує вона не до добробуту мільйонів, не до спокою, не до миру, лише щоб над Азією та Европою (на разі) запанувала її ідея — ідея кошарового соціялізму, щоб залопотав її червоний прапор зі знаком серпа й молота на червонім тлі».
У цьому ж контексті публіцист вказує на ту ж хибу, про яку писав і Мельник: «Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче скористатися єдиною ефективною зброєю для розбиття імперії й укоськання її імперіялізму».
Донцов у своєму тексті «Душа москаля» пояснює, якою має бути політика західних лідерів щодо московитів: «Кожний політик, який говорить з москалем про “апізмент” (замирення), є в його очах вівця, і поступає він з нею належно. Інакше — коли вичуває, що політик, який стоїть перед ним, — вовк або добрий домптер. Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б’ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути».
Інший докір Донцова стосувався взагалі співпраці Заходу з СРСР, за що він навіть називає президента Рузвельта «ялтинським». Ідеолог вважав американців і країни Західної Європи фактичними колаборантами комуністів. Позицію Заходу щодо українців Донцов визначив так: «Вас, як націю, не визнаємо. Наші симпатії належать або вашим сьогоднішнім гнобителям, або вчорашнім і майбутнім. Визнайте єдиноспасенну нашу правду, сформульовану Рузвелтом Ялтинським, Воллесом, Летимором Далекосхідним, Джонсоном Кентерберійським… правду, яку ми умовно називаємо “демократією”. Цю правду та її і наших приятелів мусите визнати без жодних “але”». Донцов також дорікає західним країнам, що вони без бою віддали комуністам Китай, не почали офензиви на Балканах і не звільнили самі Європу, хоч могли це зробити: «Союзники виграли війну з німцями, але програли мир. Росія тепер загрожує всьому світові зовсім не через її мілітарну могутність, а через проросійську політику Заходу».
Критика Ярославом Стецьком за зраду ідеалів
Найбільше аналізував політику США, а отже, і найбільш конструктивно критикував їхню непослідовність стосовно українського питання лідер Антибільшовицького блоку народів (АБН) Ярослав Стецько. Він також визначав, що, на відміну від українського революційного руху, керманичі США в умовах холодної війни не мають чіткої позиції щодо форми боротьби з СРСР.
Стецько разом з Донцовим засуджує політику урядовців США, яку називає «епісментом» і «коекзистенцією», тобто замиренням і співіснуванням з комуністичним і ворожим СРСР, адже це суперечило цінностям вільного й демократичного світу. «Помиляються Черчіль і Етлі, коли думають, що можуть існувати поруч себе: половина світу — свободи, а половина — неволі (комунізму). Один мусить перемогти». Так само Стецько відкидав і популярний в останні десятиліття аргумент, що не варто втручатись у внутрішні справи росії чи СРСР. Те, що називали внутрішніми справами, було насправді справами народів, поневолених Москвою.
У час війни в Кореї Ярослав Стецько аналізує позиції обох сторін і помічає суперечності в діях Заходу, який погодився на поділ країни по 38-й паралелі. На відміну від гасла Сталіна, який займав кращу в очах світу позицію за соборність Кореї, — стверджував голова АБН, — західні країни покинули напризволяще все населення, яке лишалося на території Північної Кореї, і така позиція схожа на помилкове ставлення Гітлера до національних інтересів окупованих ним народів. Тож він ставить запитання до американців, що саме вони протиставляють пропаганді СРСР: «Поділ світу на американську і російську сфери дії… Який глузд мала політика Рузвельта — пустити Росію до Берліну? Чого сподівався Рузвельт? Це була самовбивча річ. Хто виграв останню війну? Який глузд був взагалі воювати, щоб на місці меншого тирана поставити найбільшого тирана всіх часів?».
Як і Бандера та інші лідери українського руху, Стецько стверджував, що Захід за лідерства США має виправити свою політику щодо поневолених народів і це могло б стати основною ідеєю на противагу більшовизму. А ідея, гасло чи й ідеологія значно ліпше, ніж атомна бомба, якою на той час західні політики обіцяли вирішити всі суперечності у світі. «Як може Захід так дуже не розуміти інтенцій Москви? Все ж лише претекстом, сьогодні є це, а завтра буде щось інше. Припинити агресію Кремля неможливо тоді, коли поборюється його лише на переферіях, а необхідно заатакувати центр лиха — Москву. Коли атомна бомба буде скинена на Кремль, а не на нещасну Корею, коли будуть підтримані підпільні визвольні рухи поневолених народів, визнані їхні ідеї, які є найважливішою “атомною бомбою”, тоді будуть шанси ліквідувати саме зло».
У контексті розроблення планів з бомбардування СРСР ядерною зброю Ярослав Стецько викриває значну поверховість політиків США, які зовсім не прагнуть дослідити глибину внутрішньої ситуації ворога. Роблячи ставку на свою технічну перевагу й загрожуючи бомбардувати промислові осередки, кому вони насправді загрожують? «Стоїть загроза, що США збомбардують промислові осередки на теренах поневолених народів, бо якраз вони є головною матеріальною базою Москви. Українське залізо, хліб, вугілля тощо, азербайджанська нафта, туркестанська бавовна, білоруський ліс, румунська навта і т. д. — це головна матеріальна база московської воєнної машини. США беруть справу поверхово… не вглиблючись в суть справи і не хочуть розуміти, що можна вести війну інакше і можна швидше виграти її».
Так само, на думку Стецька, хибною політикою є спроби американських і британських керманичів розглядати збереження російської імперії, коли приведуть її «до порядку», демократизації тощо. Такий підхід, застосований після Першої світової війни, мав свій наслідок у середині XX століття: більшовизм загрожував світу. Коли ж деякі політики в США почали актуалізувати постать російського емігранта Керенського як можливу демократичну альтернативу комуністам, Стецько відзначав, що «США стають захисниками рабства на Сході», адже роблять ставку на імперіаліста. Лідер АБН порівнював таку позицію зі спробою Гітлера організувати армію на чолі з Власовим, яка, як відомо, не дала очікуваних результатів.
Поряд зі сказаним Ярослав Стецько засуджує і невідповідність намірів США декларованим ними принципам і цінностям свободи та демократії. «Не треба сьогодні надавати завеликої ваги промовам західних політиків, бо ці промови є лише засобом розгри на шахівниці психологічної війни. Айзенгауер висловив опінію США, що вони готові за ціну звільнення сателітних держав, припинення війни в Кореї і відкриття вільної торгівлі — помиритися з СРСР». Таке бажання легкого замирення з ідейним ворогом Стецько вважав помилкою та зрадою цінностей, за які весь демократичний світ міг тягнутися до США.
Останнє дуже співзвучне із сьогодні. Після замирення й зради цінностей повернутися до них знову, не втративши репутації, буде зовсім не легко. І кому як не українцям переконувати весь світ, що замирення з агресором — то лише тимчасова акція. Після неї агресор завжди повертається, значно ще підсилившись.