То один, то другий, то третій мій знайомий військовослужбовець публікує якийсь чорнушний мем чи жарт, і в мене стискається серце. За цими жартами чутно біль від нерозуміння та відчуття самотності.
Я знаю і люблю їх веселими цивільними. Я не знаю, як правильно — запитувати їх про це чи не запитувати. Говорити про війну чи не про війну. Пропонувати вислухати, пропонувати допомогу, відправити щось приємне. Просто бути поруч. Як дати знати про всю підтримку, прийняття, повагу і вдячність. Як обійняти на відстані їх і їхні родини. Як при цьому не ранити. Як знайти щирі слова й потрібні дії. Як суспільству напрацювати емпатію та відчуття доречності (Анастасія Федченко, дружина загиблого воїна Андрія Кузьменка, зробила важливий допис про емоції від такої «підтримки»). Як не відчувати мізерності цивільних прикростей, які часом зводять до рангу великої проблеми. Як не почуватися через це нікчемно, недоречно, ніяково. Як витримати пекучий сором, коли кондукторка на всю маршрутку горлає маленькій тихенькій літній жінці «показуйте своє посвідчення родини загиблого».
То один, то другий, то третій мій знайомий військовослужбовець каже «мабуть, після Перемоги». Сходить у музей, в похід, в оперу, з’їздить на вузькоколійку, напише свій великий важливий текст. Те, що тримало тебе раніше, буде тримати тебе надалі.
Якось ми йшли зі знайомим військовослужбовцем через Майдан. Він мав небагато часу, примчав і помчав назад на таксі. Ми говорили про авангардне мистецтво, трипільську культуру і шкільні уроки інформатики, але ані слова — про політику і війну. Особливо голосно — страшенно голосно і неймовірно близько — ми мовчали про війну біля прапорів на Майдані. Там усі слова замовкають.
Я думаю про приклади з минулого. 11 березня 130 років тому народився Василь Чучупака, головний отаман Холодноярської Республіки. Він не народився для війни, як і його п’ятеро братів. Замолоду вони вчителювали на рідній Чигиринщині. Василь — син неписьменних батьків — встиг закінчити Перше київське училище. Йому було 19, коли почалася Велика війна. «Життя стає на паузу через війну», — пишуть про них (чи про нас?). Троє братів Чучупаків воювали в Першій світовій, один із них, Орест, загинув.
Після Лютневої революції в 1917 році старші брати повернулися з фронту: організували в селі «Просвіту», хор і театральний гурток, Василь вчителював у сільських школах, найстарший Петро поїхав до Києва вчитися в консерваторії. Але цивільне життя тривало недовго. Вже незабаром ігуменя Мотронинського монастиря просить зібрати загін для захисту від російських дезертирів-втікачів із фронту. Що ж, продовжать, мабуть, після Перемоги.
Брати знову стали на захист краю. У їхньому загоні спершу 20, потім 400, згодом 4000 озброєних козаків — родичів із довколишніх сіл, колишніх учнів. Чучупаки читали з ними Шевченкове «Повіє огонь новий з Холодного яру», а тепер пліч-о-пліч відстоюють незалежність. «Панове, двох думок бути не може. Ми, вільні гайдамаки, не підемо служити червоним. Немає у нас спільного шляху з кацапами, не знаємо ми їхніх ідей про комунізм, про якийсь інтернаціонал, про вигадане братерство народів. Є у нас вільна ненька Україна і ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руки», — казав Василь Чучупака на нараді холодноярців.
Невідомо, чи було кому підтримати його, коли він падав духом, чи було з ким поговорити про життя після Перемоги. Можна лише здогадуватися, що він відчував, коли бачив, як гинуть побратими, а на їхнє місце ніхто не стає — бо втомилися від війни, бо захотілося добробуту, родини, господарства.
Василь не встиг пожити своє відкладене життя, не встиг повчителювати, створити родину, зайнятися саморозвитком. Під час бою 1920 року головний отаман Холодноярської Республіки потрапив у більшовицьке оточення й застрелився, щоб не датися в полон.
Невідомо, чи було кому підтримати згорьовану матір, коли вона за рік втратила трьох синів — найстаршого Петра чекісти взяли в полон у тому-таки бою і розстріляли, Олекса потрапив у засідку, влаштовану 1921 року нібито для амністії холодноярців, і незабаром теж був розстріляний. А наймолодший Дем’ян дожив до 1992 року і встиг побачити втілену мрію своїх братів. «Я дуже радий, що ця чума накінець щезла», — сказав він у свої 90.
Найменше, що ми можемо зробити сьогодні, — постійно діяльно підтримувати тих, хто відклав своє життя на «після Перемоги». Дбати про їхні родини – допомогти з побутом, підтримати емоційно. Перетворити нашу вдячність на реальні дії, спрямовані на підтримку військовослужбовців і адаптацію ветеранів. Не применшувати їхньої жертви своїми буденними негараздами. Відрізняти зле й добре, мале і велике.