— Папочка, скажи, какой царь, кроме Петра,
был ещё за советскую власть?
— Александр Невский!
Радянський анекдот про передвоєнне кіно
Святковий стіл
Першим про «отєчєствєнную войну» сказав Молотов. У виступі по радіо 22 червня 1941 року він, зокрема, зробив короткий історичний екскурс:
«Не вперше нашому народові доводиться мати справу з нападом пихатого ворога. Свого часу на похід Наполеона до Росії наш народ відповів вітчизняною війною і Наполеон зазнав поразки, дійшов свого краху. Те саме буде й із Гітлером, який оголосив новий похід проти нашої країни. Червона армія та весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну за батьківщину, за честь, за свободу».
Прикметно, що в першій версії виступу Молотова, написаній ним власноруч, цього пасажу не було. Відомо, що текст виступу редагував особисто Сталін, тож ці слова майже напевно вніс саме він. Тому не дивно, що цю тему він незабаром розвинув у радіозверненні 3 липня 1941 року, де війну з Німеччиною «отєчєствєнной» назвав двічі: «загальнонародною вітчизняною війною проти фашистських пригноблювачів» та «нашою вітчизняною війною з німецьким фашизмом». Він також знову згадав про прикру долю наполеонівської армії, а також «німецької армії Вільгельма в період першої імперіалістичної війни».
Формула удосконалювалася. 27 жовтня 1941 року «Правда» опублікувала статтю начальника Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) Ґєорґія Алєксандрова «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Збірка його статей з такою самою назвою вийшла в лютому 1942 року (остання публікація в ній датована 21 січня).
Приблизно тоді ж вийшли брошура «всєсоюзного старости», Голови Президії Верховної ради СРСР Міхаіла Калініна «Вітчизняна війна радянського народу проти німецьких загарбників» та збірка виступів і статей наркома закордонних справ Вячєслава Молотова «Про Велику Вітчизняну війну».
Зрештою орієнтовно наприкінці травня — на початку червня 1942 року (вихідних даних немає) у Пензі у видавництві газети «Сталінський прапор», у серії «Бібліотечка агітатора і пропагандиста» вийшла тоненька (80 сторінок) книжечка ціною в 1 рубль — «І. Сталін. Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу». У цьому першому виданні містилося лише п’ять документів: згаданий вище виступ по радіо 3 липня 1941 року, доповідь на урочистому засіданні Мосради 6 листопада та промова на параді Червоної армії 7 листопада 1941 року і два накази наркома оборони: від 23 лютого та 1 травня 1942 року. Прикметно, що в жодному із цих документів формулювання «Велика Вітчизняна війна» немає. Про «вітчизняну війну проти фашистської Німеччини» або «німецько-фашистських загарбників» ідеться в наказах наркома оборони, в обох випадках — з маленької літери. Збірка стала нормативним виданням, обов’язковим для вивчення на всіх рівнях агітаційно-пропагандистської роботи. Її постійно поповнювали, п’яте видання вийшло 1949 року й містило 38 документів. Останнім з них був наказ верховного головнокомандувача від 3 вересня 1945 року.
Очевидно, що Сталін шукав найкращої, з погляду пропаганди, формули й зрештою все ж таки зупинився на «Великій» і одночасно «народній», а не «державній» війні (тобто на формулі Алєксандрова). У листопаді 1942 року вийшов спеціальний покажчик літератури «Велика Вітчизняна війна радянського народу», що «мав на меті допомогти пропагандистам та агітаторам» у роботі.
Повернемося до сталінської збірки. Нас цікавитимуть історичні екскурси, якими супроводжував Сталін свої тези. Зрозуміло, що насамперед вони стосувалися звитяг Червоної армії під час установлення радянської влади. Адже більшовики тривалий час послідовно розривали будь-який зв’язок СРСР з дожовтневою історією Росії (якщо, звісно, не йшлося про історію революційного руху). Але в доповіді на засіданні Мосради Сталін, зокрема, згадав «велику російську націю, націю Плєханова й Лєніна, Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Ґлінки й Чайковського, Горького й Чєхова, Сєчєнова й Павлова, Рєпіна й Сурікова, Суворова й Кутузова!..». А вже наступного дня, на параді 7 листопада, Сталін завершує промову таким закликом: «Хай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків: Алєксандра Нєвського, Дімітрія Донського, Кузьми Мініна, Дімітрія Пожарського, Алєксандра Суворова, Міхаіла Кутузова! Хай осяє вас переможний прапор великого Лєніна!».
Ці прізвища виникли не випадково. Саме зазначених історичних персонажів послідовно популяризували радянський кінематограф і література в попередні роки. У березні 1941 року назвали перших лауреатів Сталінської премії. Серед них Сєрґєй Ейзенштейн за кінофільм «Алєксандр Нєвський» (1938), Всєволод Пудовкін за кінофільми «Мінін і Пожарський» (1939) і «Суворов» (1940). У січні 1941-го з’явився роман Сєрґєя Бородіна «Дмітрій Донськой», який наступного року також отримає Сталінську премію. Протягом війни роман видавали дев’ять разів загальним накладом у мільйони примірників. І хоча художній фільм «Кутузов» Владіміра Пєтрова за сценарієм Владіміра Соловйова з’явився лише 1943 року (1946-го він також отримає Сталінську премію), цей пробіл з успіхом компенсувала «Війна і мир» Льва Толстого, що входила до обов’язкової шкільної програми. До речі, Сталінську премію 1941 року отримала п’єса Соловйова «Фельдмаршал Кутузов» (1939–1940).
Читайте також: Тягар пам’яті: Трамп і Путін між Другою світовою та російсько-українською війнами
Треба розуміти, що в передвоєнному СРСР історичні фільми не знімали просто за бажанням режисера чи навіть директора кіностудії. Загальновідомо, що Сталін приділяв цій галузі особисту увагу, пам’ятаючи настанову Лєніна: «Зі всіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Отже, спочатку певних історичних персонажів розкрутили за допомогою кінематографа й художньої літератури, а потім Сталін виставляв їх як приклад для наслідування. Фільмами та промовами справа не обмежувалася. Починають з’являтися нові радянські військові нагороди, пов’язані, зокрема, зі згаданими героями.
На початок німецько-радянської війни в СРСР існувала низка нагород, якими відзначали, зокрема, за військову звитягу. У 1918-му в радянській Росії заснували перший орден — «Червоний прапор», на зміну якому 1924 року прийшов загальносоюзний орден з такою самою назвою (назву «орден Червоного прапора» він отримав 1932-го). У 1930-му до нього додалися ордени Лєніна та Червоної зірки. У 1934 році запровадили звання Героя Радянського Союзу (його відзнака — медаль «Золота зірка» — з’явилася лише через п’ять років), а 1938-го — медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги». Усі вони апелювали до досвіду й цінностей Жовтневої революції і «захисту соціалістичної вітчизни». І хоча, як ми бачимо, уже 22 червня 1941 року стала формуватися нова історична міфологія німецько-радянської війни, майже рік у нагородній системі змін не відбувалося. Битву за Москву Червона армія вела ще на революційному резерві.
Аж ось 20 травня 1942 року з’являється орден Вітчизняної війни двох ступенів. Відбулося це на тлі харківської катастрофи. 17 травня вермахт завдав удару в тил частинам Червоної армії, що наступали, і до 23 травня ударне радянське угруповання опинилося в оточенні.
Наступний крок зробили 29 липня 1942 року, коли запровадили одразу три «історичних» ордени — Суворова, Кутузова й Алєксандра Нєвського. Прикметно, що за відсутності будь-якої іконографії новгородського князя на ордені зобразили актора Ніколая Черкасова, що зіграв його роль у фільмі Ейзенштейна. Тло для появи цих орденів теж було непарадне. 22 липня німці прорвали фронт під Ростовом-на-Дону, а наступного дня взяли місто. Розпочалася операція «Едельвейс» — наступ вермахту на Кавказ. Того ж дня 6 німецька армія розпочала наступ на Сталінград і до кінця липня вийшла до переправ через Дон, розгромивши під час невдалого контрудару дві танкові армії Сталінградського фронту. 28 липня з’явився сумнозвісний наказ № 227 «Ні кроку назад», яким запровадили штрафні батальйони й загороджувальні загони в Червоній армії.
Зрештою 22 грудня 1942 року з’явилися чотири нові медалі: «За оборону Ленінграда», «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя» та «За оборону Сталінграда». Ситуація на фронті знову була непевною. Група армій «Дон» фельдмаршала Манштейна вела запеклі наступальні бої, намагаючись розблокувати 6 армію Паулюса, що потрапила в оточення в Сталінграді. Червона армія розпочала контрнаступ, але його результат теж ще не визначився.
Складається враження, що Сталін навмисно запроваджував нові нагороди в найскладніші моменти другого року війни для підсилення бойового духу армії та країни.
1943 рік розпочався з появи медалі «Партизану Вітчизняної війни» (2 лютого). А 10 жовтня відбулася знакова подія. Просто напередодні початку наступу (невдалого) з Букринського плацдарму з метою визволення Києва запровадили орден Богдана Хмельницького. Цей герой теж «з’явився з кінематографа» — з фільму «Богдан Хмельницький», що його зняв Ігор Савченко на Київській кіностудії на початку 1941-го за однойменною п’єсою Олександра Корнійчука (1938). П’єса отримала Сталінську премію 1941 року, фільм — 1942-го. І це був перший і єдиний український герой в історії радянської нагородної системи. Але Париж вартував меси. Повернення до складу радянської імперії України, на заході якої в цей час розгорталася боротьба УПА, вартувало українського ордена.
8 листопада 1943 року, на другий день Жовтневих свят, з’являються найвідоміші радянські нагороди часів війни — ордени Слави та «Перемога». Орден Слави трьох ступенів наочно демонстрував тяглість з імперським Георгіївським хрестом. І тим, що був солдатською нагородою, і тим, що нагороджували ним строго в послідовності ступенів, і, нарешті, георгіївською стрічкою.
У 1944-му нарешті дійшла черга до моряків (Сталін не був у захваті від цієї ідеї, адже радянський флот видатними звитягами не відзначився). 3 березня запровадили ордени й медалі Ушакова та Нахімова. Цих героїв на момент створення іменних нагород ще не популяризували засобами кінематографа. Фільм «Адмірал Нахімов» Всєволод Пудовкін зніме лише 1946 року. (Сталінська премія 1947 року), а «Адмірал Ушаков» Міхаіла Ромма з’явиться аж 1953-го. Ім’я Павла Нахімова хоча б знали в СРСР завдяки роману-епопеї Сєрґєя Сєрґєєва-Ценського «Севастопольская страда» (1937–1939, Сталінська премія 1941 року). Що ж до Фьодора Ушакова, то йому на той час присвятив лише невеличку книжечку Владімір Анцифєров, її видали 1940 року в серії «Бібліотека червонофлотця» накладом десять тисяч примірників. Недарма визначення прізвищ майбутніх «патронів» нових нагород викликало запеклі дискусії, зокрема багатьом було незрозуміло, чому орден Ушакова має бути старшим за орден Нахімова. Можливо, саме тому їх запровадили 3 березня — у річницю (за новим стилем) взяття Ушаковим острова Корфу 1799 року.
1 травня 1944 року відзначили появою ще двох «оборонних» медалей: «За оборону Москви» та «За оборону Кавказу». Третя, «За оборону Радянського Заполяр’я», з’явилася 5 грудня того ж року — у День сталінської Конституції.
1945 рік відзначився цілою зливою «переможних» медалей. Першою з них стала медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (також на георгіївській стрічці), запроваджена безпосередньо 9 травня. Через місяць, 9 червня, з’являються медалі «За взяття Будапешта», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Відня», «За взяття Берліна», «За визволення Белграда», «За визволення Варшави» та «За визволення Праги». Останньою, 30 вересня, з’явилася медаль «За перемогу над Японією». На медалях за перемоги над Німеччиною та Японією (а також на запровадженій 6 червня медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.») було вибито профіль Сталіна. Тільки на медалі «За перемогу над Німеччиною» він дивився ліворуч, на Захід, а на медалі «За перемогу над Японією» — праворуч, на Схід.
У такий спосіб виникла цікава нагородна система. По-перше, дивний для держави робітників і селян пантеон героїв-патронів: Лєнін і Сталін (є вони й разом — на медалі «Партизану Вітчизняної війни»), а між ними Алєксандр Нєвський, Богдан Хмельницький і ціла купа царських генералів та адміралів.
Читайте також: Культ «Великої Перемоги»: заберіть це негайно!
По-друге, чітко диференційовані написи. З бойовими діями на території СРСР були пов’язані тільки медалі «За оборону», з бойовими діями у країнах Осі — медалі «За перемогу» та «За взяття», а в окупованих Німеччиною країнах — «За визволення». Тобто радянські міста й території Червона армія «обороняла», ворогів «перемагала» і «брала» їхні міста, а інші європейські міста «визволяла».
Прямо за Фройдом, Сталін навіть не вдавав, що «визволяє» радянські землі. Хоча було верхом цинізму вести й про «визволення» Варшави після того, як війська Рокоссовського (після війни його призначили міністром оборони підрадянського польського уряду) у серпні-вересні 1944-го два місяці стояли на протилежному боці Вісли, спостерігаючи, як німці розгромлювали Варшавське повстання. Що стосується Праги, то її дійсно звільнили російські війська, тільки це були бійці 1 піхотної дивізії власівської РОА, які прийшли на допомогу Празькому повстанню.
Цієї традиції дотримався й Хрущов, коли 21 червня 1961 року, напередодні 20-х роковин початку війни, запровадив останню «оборонну» медаль — «За оборону Києва». Хрущов брав участь в обороні й визволенні Києва. В обороні — опосередковано як член Військової ради Південно-Західного напрямку, у визволенні — безпосередньо, як член Військової ради 1-го Українського фронту. Але якщо визволення Києва було видатною воєнною перемогою, то оборона — суцільною ганьбою, що вартувала Червоній армії, навіть за консервативними даними російських військових істориків, 627 тисяч загиблих і полонених, що потрапили в Київський котел. У 1944 році сам Хрущов пропонував Сталіну запровадити медаль «За визволення України», але отримав відмову. І все ж таки, очоливши СРСР, він так і не наважився поламати встановленої Сталіним системи нагород: радянська армія радянські міста не «визволяла».
І, нарешті, свято. 8 травня 1945 року з’явився Указ Президії Верховної ради СРСР «Про оголошення 9 травня святом перемоги» (тут і далі збережено розрізнення великих та малих літер):
«На ознаменування переможного завершення Великої Вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників і здобутих історичних перемог Червоної армії, які увінчалися повним розгромом гітлерівської Німеччини, яка заявила про беззастережну капітуляцію, встановити, що 9 травня є днем усенародної урочистості — Святом Перемоги. 9 травня вважати неробочим днем».
22 червня, у річницю початку німецько-радянської війни, Сталін як верховний головнокомандувач видає наказ про проведення «на ознаменування перемоги над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні» 24 червня «у Москві на Червоній площі параду військ Діючої армії, Воєнно-Морського Флоту та Московського гарнізону — Параду Перемоги». Цей парад стане першим і останнім на найближчі 20 років.
2 вересня з’являється ще один указ: «Про оголошення 3 вересня святом перемоги над Японією»: «На ознаменування перемоги над Японією встановити, що 3 вересня є днем всенародної урочистості — святом перемоги над Японією. 3 вересня вважати неробочим днем».
Парад на честь перемоги над Японією провели лише в Харбіні 16 вересня силами місцевого гарнізону, причому розпорядження про це Сталін передав усно через головнокомандувача радянськими військами на Далекому Сході Алєксандра Васілєвського. Більше цієї перемоги не відзначали.
А незабаром припинилися й вихідні. 7 травня 1947 року вийшов указ «Про зміну указу від 2 вересня 1945 року»: «Уважати 3 вересня — свято перемоги над Японією — робочим днем». А 23 грудня — указ із химерною назвою «Про оголошення 1 січня неробочим днем»: «1. На зміну Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року вважати 9 травня — свято перемоги над Німеччиною — робочим днем. 2. День 1 січня — новорічне свято — вважати неробочим днем». І ніяких помпезних назв і великих літер. Як слушно зазначив Віктор Суворов, Сталіну не було чого святкувати — збирався загарбати всю Європу, а загарбав лише половину.
Продовження незабаром.