На хвилі Курбаса: Вистава «Вертеп. Сон на Різдво»

Люди потроху стікаються до дверей театру — зачинено. Гурт молодих хіпстерів гріється самокрутками, жартуючи до акторів на широкому балконі, які гріються тим самим. «А що, не пускаєте?» — свистять їм.

А вечір того дня, 25 лютого, був дійсно холодний. Львів любить бавитися погодою — зрештою, не дивно, що ця земля породила такого меркурійного персонажа. Лесю, відчиняй, ми прийшли тебе вітати!

Лесь Курбас найбільш памʼятний своєю режисерською роботою в Харкові, у театрі «Березіль», проте він почав свій шлях 25 лютого 1887 року у місті Самборі на Львівщині, поступово розростаючись до Львова, Києва і, нарешті, Харкова. Цьогоріч була 138-ма річниця від народження Курбаса, і на честь цього театр прихистив у себе молодих шаленців — студентів Театру ляльок і Львівського національного університету під керівництвом режисера Данила Мандзюка й художнього керівника та очільника театрально-освітнього формування «Хвилі» Миколи Набоки.

Нетрадиційний вибір річниці — слід нереалізованих планів, розбомблених повномасштабним російським вторгненням.

— Три роки тому ми хотіли відсвяткувати 135 років з дня народження Леся Курбаса, організувати онлайн-фестиваль, що об’єднав би театри, які створив чи в яких працював Лесь Курбас або на створення яких він повпливав, — ділиться Олександра Шутова, керівниця літературно-драматургічної частини.

Географічно, «Березіль» і «Хвиля» зустрілися поглядами крізь століття, перетинаючи всю Україну: Курбас — зі Львова до Харкова, Микола Набока — із Харкова до Львова. Кровообіг театралів насичує країну творчим киснем. Так само як і «Березіль», «Хвиля» сформувалася як театрально-освітній центр, і якщо ці збіги й випадкові, то дух курбасівської любові до театру успішно вижив попри репресії, дошкутильгавши додому із Соловків крізь майже століття.

Але якщо назва «Березіль» — символ приходу весни й переродження українського репертуару, за який взявся Курбас ще в Києві від заснування «Молодого театру», то що таке «Хвиля»?

— Мені дуже відгукується фраза Миколи Хвильового «Хай живе дух неспокою», вона добре характеризує Курбаса, бо це людина, яку постійно щось усередині хвилювало, змушувало виходити вперед і ставити багато запитань, не задовольнятися дійсним станом речей, — почав Микола Набока.

— Наша діяльність — це певне хвилювання, такий творчий неспокій, і Курбас був особисто для мене маяком і натхненником у [творчості].

Того лютневого вечора «Хвиля» принесла до Театру Курбаса свою версію історії про вертеп і народження Ісуса — кумедну, трагічну, таку, що дає надію. Якщо пошукати таємних сенсів, вибір вистави цілком відповідний особистості Курбаса — людини, яка пожертвувала акторськими амбіціями, узяла штурвал режисера та збудувала театр, який став «яскравим явищем бунтарського […] мистецтва».

Найближча асоціація з вертепом — це Різдво. Здається, дивний вибір вистави, коли на порозі весна, але якщо згадати «Щедрика», у якому на Різдво прилітає ластівочка, і те, що Новий рік раніше святкували весною, коли природа немало-небагато воскресала, то вибір здається добре продуманим. Чим не пасує відсвяткувати день народження постаті, що започаткувала новий європейський виток українського театру?

Тим часом глядачі вже зайняли місця, двері зачинили, світло пригасло. Підперте іонічними ордерами коло залу готове випускати із себе дійство.

***

Обережні звуки бандури під пальцями Володимира Войта — заслуженого артиста України, присипляють увагу. Його навіть непомітно, якщо не кинути поглядом вправо від сцени. Якби мелодія могла бути двадцять п’ятим кадром, це був би той випадок.

Тихий шурхіт диммашини передує білому диму, що повільно підбирається до першого ряду, натякаючи: «Пристебніть ремені, ви вирушаєте в сон». Далі сценою повільно пропливає рибина в руках режисера Данила; зроблена з паперу, лози та клею, риба світилась ізсередини, наче маякувала глядачеві безпечну дорогу:

Пливи, рибо, пливи — ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні.

Тут вірш Жадана відчувається як спроба відшліфувати стару біблійну історію до нового глядача.

Спів Данила насичується жіночими голосами, і наступної миті двері з правого боку залу відчиняються, пропускаючи більших і менших рибин, а з ними й акторів, що несуть їх. Це той канонічний спокій, який супроводжує думки про Різдво, проте йому не судилося тривати довго.

Миротворне бірюзове сяйво на хвилю поступається кривавому світлу — небезпека, варто насторожитися. Величезний куб, який до того стояв посеред округлого, мʼякого, неначе вагітного залу, де має статися диво народження Ісуса, розвертається до глядачів безплідною пустою частиною, де, неначе в барлозі, лежить ЩОСЬ.

Рожеві мацаки, набиті синтепоном, ховають істоту від глядачів, заманюють придивитися, поки вона не виповзла самостійно.

Те, що вилізає з металевого куба, — рожевий вироджений покруч чогось, що раніше було людиною. Запалені суглоби, нерівномірні кінцівки — дивлячись на цю істоту думаєш, який порок розбив її.

Жага влади зробила із царя Ірода — а це виявився не хто інший, як він — небезпечне посміховисько, здатне знищити всіх, хто хоч якось загрожує його існуванню, як ракова пухлина убиває тіло, у якому росте.

Поки ці й інші думки змінюють одна одну, Ірод починає затято викидати трюки, схожі на арлекінські. Як не іронічно, але саме цей персонаж несе відповідальність за комедійне навантаження «Вертепу». На позір Ірод підлабузник, проте вже за кілька хвилин він жене коней у пошуках маляти, яке нібито мало скинути його з юдейського престолу. Сердитий на волхвів, які оминули його лігво дорогою до Вифлеєму й поглузували з нього, Ірод відчуває втрату авторитету — те, чого найбільше бояться тирани. Відтоді прагнення втримати владу стає потужнішим від фізичних сил Ірода — можливо, тому його тіло виглядає таким хворим.

На противагу цьому, прості лляні костюми решти персонажів навертають на думки про простоту й однозначність правди, якій не треба вдаватися до перекручувань наративу, щоб вижити.

Отож Ірод вирушає в дорогу, що нестиме смерть, а з ним зникають криваві струмені світла, знову віє бірюзовою прохолодою, неначе це повернення до природи, до гармонійного стану. Лігво царя знову ховається, куб повертають до глядачів лагідним боком — тим, на якому наліплені округлі структури з паперу, через що куб знову гармоніює з рештою залу.

***

Поки цар Ірод шукає свій криптоніт, можна послухати, що думає команда про свій «Вертеп».

— Дуже цікаву думку висловив сьогодні Даня, наш сценограф, про те, що простір вертепу починає діалогувати з простором театру імені Леся Курбаса, — розповідає Микола Набока. Лагідний на вид хлопець, що сидить за не більш як три метри переді мною, починає всміхатися. Він — той самий Даня, або ж Даниїл Семенчук. Студент Харківської школи архітектури, він ділиться, як прийшов до ідеї створення структур, які глядачі бачили того вечора на сцені.

— Це був двотижневий літній інтенсив, майстерка, і от там ми робили такі штуки. Це технологія англійського вуличного театру, коли важливо, щоб декорації були дешеві, щоб їх було швидко створювати й легко ремонтувати. Тому брали лозу, чіпляли на скотч, а поверх клеєм ПВА кріпили папір. Тепер я розкрив усі секрети.

— Узагалі цей куб просто зʼявився в нас на «Хвилі». Там ми садили операторів і звукоінженерів чи використовували конструкцію, коли в нас не було драбини. Цей куб був нашим побутовим реквізитом. Мені здається, це наша фішечка — [бо] ми слухаємо речі, з якими працюємо, — додав Микола.

***

Отже, після проголошення Іродом страшного вироку юдейським малюкам двері по обидва боки затемненого залу відчиняються і благеньке світло відкриває погляду сцену: воїн Ірода несе… іграшкового ведмедика, з одних дверей в інші… три ведмедики… пʼять… уже не поміщаються в руках. Одне мертве дитя… три… пʼять… треба виконати наказ… їх так багато… треба швидше… дихай глибше, несучи мертвих ведмедиків… вдих-видих… швидше… біжи, цар вимагає результатів… біжи… швидше… більше… ведмедик випав із рук… цар вимагав усіх… треба повернутися за ведмедиком… підняти… біжу далі… ху… ху… ху… вдих-видих…

Якщо подивитися на гори ведмедиків, починаєш бачити дітей, які ними гралися. Діти з Бучі, Ірпеня… швидше… Маріуполя… більше… Харкова… цар вимагає результатів… Бахмут… дитячі садки, оце жила… більше… пологові будинки, т-а-а-а-к!.. більше… вдих-видих… ху-у-у-у-у…

Готово.

***

— Для мене вертеп — насправді дуже трагічна історія, а не ось це «ю-у-у-ху, коляд, коляд, коляда!» — ділиться Данило. І справді, Вифлеємська зірка, що привела трьох мудреців до новонародженого Христа, засліпила нас від більш трагічної сторінки різдвяної історії — убивства чотирнадцяти тисяч немовлят за наказом наляканого царя. Чотирнадцять тисяч плюшевих ведмедиків як нагадування про невинність убитих.

***

«У театрі можна все стилізувати, окрім актора. Коли заплутаєтесь, починайте відкидати все: декорацію, музику, світло тощо. Лишиться тільки актор». Курбас надавав величезного значення постаті й майстерності акторів. Цікаво, що він сказав би цього вечора спраглим акторам, що сиділи переді мною з блискучими очима? Саме повітря ніби наповнював новий вид атомів — суміш захвату, скромної поваги до майстрів і водночас твердості в професійному виборі. І глядачі вдихали це насичене повітря до кисневого спʼяніння. Це відчувалося в глибоких запитаннях і компліментах, які розсипали режисеру, акторам, сценографу й музиканту.

— Актори — це люди, які бавляться на сцені, — уважає акторка Аріна Бочарова. — Я найбільше цінувала, коли ми ділилися самопочуттям, говорили про те, що відчуваємо, навіть коли були втомлені чи в нас щось боліло. Ця перевірка дуже нас збирала й надавала почуття спільності та командності, що рідко де зустрінеш насправді.

— Так само й тренінги [були цінними], — підхоплює інший актор, Віктор Варшавський. — Я собі щось у голові фіксував, щось записував на перспективу. Наприклад, коли повернемося до навчання у свої групи, то далі практикуватимемо вправи, які вивчили тут на репетиціях.

Влучна фраза про акторів так би й залишилася ситуативним афоризмом, якби я сама не спробувала помістити себе в діалог із власним тілом так, як це робили актори «Вертепу». Минулого тижня Данило Мандзюк проводив майстерклас про контакт із власною фізичністю, де я разом з іншими учасницями лежала на підлозі, повзала, крутилася, бігала, обмінювалася поглядами, торкалась інших людей і дозволяла торкатися себе. І дійшла висновку: першим було не слово, а доторк, бо за дві години я відчула, ніби знала тих дівчат і жінок, що займалися зі мною, значно довше. Прийшовши до «Хвилі» з внутрішньою тривогою, я пішла з відчуттям безпеки. Якщо так почувались і актори «Вертепу», зовсім не дивно, як вони знайшли контакт між собою та довірились одне одному.

***

Я покинула будівлю театру Курбаса з неописовним відчуттям, що переді мною відкрився до того не відомий вимір людського співпереживання. Енергія, що вирувала в приміщенні, супроводжувала мене весь шлях додому.

Переосмислення «Вертепу» з виключно релігійного мотиву на соціальний вивело цю історію за межі канонічності, давши можливість сучасному глядачу знайти в міфі про народження Ісуса свою дійсність.

Моветоном буде не завершити цей текст словами самого Леся Курбаса: «Не скажемо: майбутнє за вертепом, але скажемо більше: сучасне — за вертеп!»