Новини культури майже ніколи не ставлять на перші шпальти, не пускають попереду інших у випусках теленовин, не роблять центральними рубриками на суспільно-політичних сайтах. Коли ще раніше всі дивилися новини по телебаченню, то місце культури було наприкінці програми — десь перед спортом і погодою. Ця другорядність чи навіть третьорядність культури — така звична практика, що навіть не викликає запитань. Умовне «Що знову сказав Трамп?» завжди перемагатиме умовне «Що знову сказала Забужко?». Звісно, новини бувають глобальні й локальні, однак, як на мене, російська-українська війна вкотре довела актуальність запитання: за що ж ми воюємо? Хіба ж також не за унікальну сукупність матеріальних і духовних цінностей, які роблять нас українцями?
Утрати культури в Україні — щоденний біль. Наприкінці лютого Міністерство культури та стратегічних комунікацій оновило список пам’яток культурної спадщини й об’єктів культурної інфраструктури в Україні, які зазнали пошкоджень унаслідок повномасштабної російської агресії. За інформацією, яку надали Київська міська й обласні військові адміністрації, загальна кількість пошкоджених пам’яток культурної спадщини в Україні становить 1390 об’єктів. З них національного значення — 136, місцевого — 1164, щойно виявлених — 90.
Як повідомляє моніторинговий проєкт «Релігія в огні», на 2 лютого 2025 року внаслідок російського вторгнення пошкодили й зруйнували щонайменше 643 культових споруди. До них належать храми, мечеті, синагоги, каплиці, молитовні будинки, зали Царств, кладовища, меморіальні знаки й духовні навчальні заклади.
Проєкт «Недописані», який заснували письменниця й парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Олена Герасим’юк і письменник та військовик Євген Лір, на своїй сторінці в соцмережі «Ікс» зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло 235 представників і представниць української літератури.
Наприкінці лютого тема культури й того, що ми втрачаємо, знову потрапила в медійне поле зору, коли Міністерство культури та стратегічних комунікацій відмовилося давати дозвіл на виїзд за кордон українському гурту «1914» для участі в благодійних концертах. Фронтмен Дмитро Кумар на своїй сторінці у фейсбуку так пояснив доцільність свого виїзду: «Ситуація наступна — сьогодні вночі ми мали виїхати у великий місячний Європейський тур з якого б ми привезли значну суму євро на наших бійців, на дрони, автівки ітд, як ми це постійно і робили». Скасування виступів — це не тільки комерційні втрати, а й репутаційні, адже наступного разу такий ненадійний гурт більше не запросять. І від цього втратять усі, зокрема, що головне сьогодні, ЗСУ. Нещодавно Мінкульт нарешті унормував питання перетину кордону військовозобов’язаними митцями й працівниками медіа, однак дорогоцінний час усе ж утратили.
Звісно, лунають непоодинокі думки, що під час війни можна й поставити на паузу «всю ту культуру», усім піти на фронт і від цього буде більше користі, аніж від усіх тих книжок, концертів, вистав, виставок та фестивалів. Але так уже склалося з нашою культурою, що після будь-якої паузи в її розвою і поступу ту стає дедалі важче зрушувати з місця й намагатися відновлювати роль невідновлюваних людей. Щойно в нас наростає нова українська еліта — її безжально скошує імперська коса, здебільшого російська. І коли сучасні реалії порівнюють з Розстріляним відродженням, яке сталося майже сто років тому, то, звісно, певні схожості є. Однак маємо й найважливішу відмінність: тоді в наших митців не було зброї в руках та багатьох убили пострілом у потилицю, перед тим зв’язавши руки. Чи можливо вберегти культурно-інтелектуальну еліту за нинішніх буремних часів — складно сказати. Однак можна принаймні згадати нашу історію і спробувати уникнути помилок минулого. Або ж укотре ремствувати, що історія нас нічого не навчила.