З батьком Софійки, який торік загинув, я був знайомий давно, а з нею зустрівся тільки цими днями. Йому було 54 роки, усе життя викладав фізкультуру, відповідно, стежив за своєю статурою та запасом м’язів. Був закоханий у філософію, а оскільки школярів таким предметом не обтяжують, то обрав собі фізкультуру. Інше його не цікавило. Ім’я донці дав він і з перших її днів нагадував, що Софія — значить мудрість…
І вона таки стала філософинею: закінчила відповідний факультет, заочно відбула аспірантуру й ось нарешті, уже після смерті батька, захистила дисертацію — щось про «наративи і дискурси в українській історіософії». На моє підступне питаннячко, чи є в її праці українська лексика, сказала, що так, рідні слова там були, ніяк не менше від чверті. Я визнав цілком достатнім такий вияв її культурно-політичної орієнтації.
На батька вона схожа увагою до своєї фізичної форми. Напрочуд точні рухи, волосся зібране в один добрячий сніп на один бік — правий, це в неї принципово, а чому — тому що так подобалося батькові.
Мабуть, скрізь, а в Україні достеменно, були й будуть такі сім’ї, у яких хтось один завжди каже щось, із чим не погоджується решта, або так: один, хай яку спільну думку почує, миттєво знаходить, що заперечити. У цій сім’ї, яка тепер складається з дочки й матері, роль дисидентки належить матері. Вона директорка школи, викладає фізику, але їй теж не байдужа філософія, а з нею історія та література. Вона не набагато огрядніша за дочку, веде гурток тенісисток-старшокласниць. (Дочка — самбісток молодших класів.)
У юності Наталія Михайлівна була дуже радянською, чого не приховує, як і того, що тепер вона антирадянська, але спокійно антирадянська. Оскільки вона заздалегідь не згодна з усім, що може почути від дочки, їй буває «бєз разніци», що сказати у відповідь.
Дочка «з ранку до вечора» нагадує їй, наприклад, що майже все, чим пишаються росіяни, українське.
— Усе поцупили: нашу історію, наші звитяги, наші твори — усе, що наша гордість, наш внесок у скарбницю людства.
— Он як! — глузує мати. — Навіть у скарбницю. Та ні́чого було в нас красти, Софійко. Ні́чого.
— Хай і ні́чого, але ж поцупили й те.
— Як можна поцупити те, чого немає?
— А це ти їх запитай. Усе тягнуть споконвіку.
— Ми, по-твоєму, були нездатні ні брехати, ні красти, ні гнітити один одного? Ми більше боялися Бога, ніж вони?
— Світ нас має знати! А Росія нас застить.
— Що таке світ? Америка — світ? Багато вона знає хоча би про себе? Вона й те, що знає, намагається забути.
Як догодити матері й не відштовхнути дочку? Сказати, що всі народи тільки те й роблять, що цуплять один в одного що завгодно? Стародавній Рим поцупив у Греції навіть її богинь і богів, тільки дав їм свої ймення. Ліссу прозвав Манією. Богиня всілякої маячні… Усіх перехрестив! І що? Сучасна Греція дуже страждає від цього?
— Манія? Ви це про котру з нас? — насторожується дочка.
Річ у тім, що в неї, справді, є манія, і Софійка це з викликом усвідомлює. Пишномовність. Обожнює її, шкодує, що і в розмовах, і в писаннях освічених ровесників стає менше цього національного надбання.
— Розумію ваш гумор і сатиру, — каже вона нам обом. — Але все-таки… Невже вам ніколи не хотілося чути слова, що йдуть від серця людини, а не тільки від розуму? Слова, які сприяли б нашому піднесенню над побутом. У всіх же мовах є високий стиль.
— Ага, — каже мати. — Тільки звичайні люди ним чомусь не користуються.
Уголос вона уявляє собі таке:
— Ось їду я в маршрутці. Кудись далеко їду. Хтось дрімає, хтось уткнувся в телефон. І раптом один із пасажирів, доглянутий чоловік поважного віку, починає промовляти. «Ми маємо усвідомити, — каже він, — що настав час повертати Україні душу Орфея. Так, браття й сестри! Його пісню, його музику, його струни. Чому? Бо в них — золото й кришталь духу наших предків, бо в них — солодкі роси кожного новонародженого дня, — тут він на мить замовкає, а потім підвищує голос: — І терпкі сльози вимордуваної зайдами історії!»
Я сміюся. Софійка, бачу, цим дещо спантеличена, а мати продовжує.
— Комусь у тій маршрутці стало цікаво, хто ж такий оцей майстер красного слова. «Я заслужений діяч культури, — повідомляє той так, щоб усі чули. — Живу у Верховині, серце якої наснажує бистра гірська ріка Чорний Черемош. Розумію її плин, її музику, її пісню. Щодня згадую свого великого, всесвітньо відомого митця, який своєю безсмертною творчістю зазивав український народ до Собору Нації. А голос його був із витоків мелосу народної скарбниці».
— Та чому ж ви з них так негарно смієтеся? — звертається до мене Софійка.
— З того митця ні, не сміюсь. А з отого заслуженого, бо сучасного — так, трішки є. Я уявив собі його слухачів, як один із них, такий собі грубіян, візьми й гаркни: «Та чи тебе заціпить нарешті? Закушувати треба перед такою поїздкою».
На це Софійка слушно зауважує, що є мова не тільки маршрутки. Своєю чергою, ми з її матір’ю закликаємо її визнати для неї невтішну правду про ставлення людей, особливо сучасних, до будь-яких урочистостей, навіть родинних. Хіба нам не хочеться, щоб швидше закінчилась офіційна частина з її натужною балаканиною і можна було б або непомітно зникнути, або сісти нарешті за стіл і почути чи й самому сказати звичайне слово?
— Та яке звичайне? Який зміст у ваших звичайних словах? Про що вони?
Та хоча би про те наші звичайні слова, відповідаємо ми, звідкіля взялась оця пишномовність, що в ній первинне — природне чи історичне, набуте. Софійка наполягає на природі — на тому, що людина така істота, яку тягне хоча б інколи сп’яніти без вина, відірватися від землі й кудись полинути — у засвіти чи світ за очі. Можливо, якоюсь мірою і так, погоджуємося ми, але головне все-таки інше. Колись люди вірили в пряму дієвість особливого слова. Треба тільки знати його й мати певні стосунки з богами чи з кимось із них. Вимовив це слово — і зніс гору. Вимовив інше, таке ж дієве — і підніс себе чи когось до небес. Ось звідкіля те, що називається славослів’ям — возвеличенням роду-племені, та й себе любого, бо неповторного.
— Хай і так, — каже філософиня, — хай я для вас і втілюю магічне світосприйняття, така замшіла істота. Але хіба це скасовує природну суть цієї людської якості?
Трішки навіть шкода, що ми з її матір’ю маємо що сказати й на це. Якби тут діяла природа, а не історія, то магічне мислення таким би й залишалося з плином часу. Не було б ніяких поступок людському досвіду. Віра в магію слова залишалась би непохитною. Ніхто б і досі не второпав, що все це казки, що бажане, хоч би якими словами ти його викликав, не стане від цього дійсним. Але ж так чи інакше це второпали мільйони! Від магічних слів вони не відмовились, а по-дитячому вірити в їхню силу перестали, чи, обережно кажучи, перестають.
— Тут я змушена з вами погодитися, — каже Софійка. — Так, непомітно змінилося первинне призначення пишномовності. Тепер воно служить під певну нагоду, для годиться, для розваги, під настрій. Мені від цього погано. Це жах — отаке зниження того, що було молитвою, заклинанням, чимось таким же глибоко, життєво серйозним.
А мені, зізнаюсь, подобається, що те, що було вчинком, стало оздобою, грою. Наші первісні предки, звичайно, розгнівались би, якби побачили це неподобство. Хоча на якусь мить і хтось із нас може впасти в такий стан. Це ж так спокусливо вірити, що те, що вимовив особливими словами, станеться або навіть давно існує. Сказав, що такий-то охтирський поет усесвітньо відомий, — він від цього таким і стане.
Щоб відірватися від нашої, а заодно й усесвітньої філософії, мати Софійки розказує мені, скільки довелося витратити на банкет з нагоди успішного захисту дисертації, хто там як відзначився: хто — апетитом, хто — співом, а хто, як то буває, і сваркою з усіма. Професорські розмови, які там точилися, звичайно, стосувалися чого завгодно, тільки не філософії. Ніхто не згадав навіть про здобутки вітчизняної історіософії поточного століття.
— Отож! — радію я, слухаючи її звіт. — Звичайні люди. Не Сократи ж якісь і не Сократки, у яких тільки й роздумів та розмов що про вічне та найзагальніше.
Не згадували на банкеті й батька Софійки. Раніше мене б це здивувало й засмутило, тепер ні. Загибель на війні чи від війни вже не сприймається як щось таке, про що майже неодмінно говорять під час будь-яких заходів. А років два тому скільки б отих слів прозвучало на тому банкеті про славних синів України, що не шкодують для неї найдорожчого, про їхніх дідів-прадідів, про нащадків, які, звичайно, високо триматимуть те-то й те-то!..