На сцені всесвіт умістіть
І швидко й бережно пройдіть
Із неба через землю в пекло
Ґете «Фауст»
У дискусії про англо-американських постмодерністів ми знов трохи відхилимося вбік. Ми вже відхилялися, коли торкалися постіндустріального суспільства Деніела Бела, і зараз відхилимося від заданої теми, розмірковуючи про ключову працю американського філософа-марксиста, літературного критика, урбаніста Маршалла Бермана (Marshall Berman, 1940–2013). Але це важливе відхилення, бо згаданий автор дає, як на мене, найкраще визначення модерну й розуміння природи процесу модерності.
Берман, єврей з Бронксу, під час навчання в Колумбійському університеті (Нью-Йорк) познайомився з «Економічно-філософськими рукописами 1844 року» Карла Маркса. Тема його бакалаврської роботи з літератури звучала так: «Маркс про індивідуальність і свободу» («Marx on Individuality and Freedom», 1963), а докторська мала назву «Політика автентичності: радикальний індивідуалізм і сучасне суспільство» («The Politics of Authenticity: Radical Individualism and Modern Society»). Берман відомий насамперед своїм внеском в переосмислення поняття модерності. У період з 1971 по 1981 рік він пише серію есе, які пізніше виходять окремою книжкою під загальною назвою «Усе тверде розчиняється в повітрі. Досвід модерності» («All That Is Solid Melts Into Air. The Experience of Modernity», 1982). Назва книжки відсилає читача до відомої фрази з англійського перекладу «Маніфесту Комуністичної партії» або ще конкретніше до фрази з «Бурі» Шекспіра (акт VI, сцена 1): «розтанули в повітрі, в прозорому повітрі». В українському перекладі «Маніфесту» вона звучить так: «усе станове й застійне зникає». Книжка, за свідченням самого автора, є певною серією образів і парадигм, які мають підштовхнути читача до глибшого й детальнішого дослідження його особистого досвіду та історії. Свою книжку «Усе тверде розчиняється в повітрі» Берман присвятив сину, який помер у п’ятирічному віці, якраз після того, як він закінчив працювати над текстом.
«Якщо говорити про модерністів та антимодерністів, різниця між ними в тому, що модерніст робить з вулиць свій дім, у той час як антимодерніст шукає на них вихід» (Маршалл Берман «Усе тверде розчиняється в повітрі. Досвід модерності»).
Уже в передмові до своєї книжки Берман зазначає, що може скластися враження, ніби він не приділяє достатньо часу сучасному дискурсу постмодернізму, який став поширюватися з Франції в кінці 1970-х років і походив більшою мірою з кіл розчарованих бунтарів 1968 року, які оберталися на орбіті постструктуралізму: Ролан Барт, Мішель Фуко, Жак Дерріда, Жан-Франсуа Ліотар, Жан Бодріяр — і їхніх послідовників. Погляд Бермана на модернізм розходиться з постмодернізмом. Перефразовуючи Шарля Бодлера, Мішель Фуко визначив позицію модернізму як «іронічну героїзацію теперішнього». Сам Берман розглядав постмодернізм як бездушну й безнадійну ехокамеру (echo chamber). У 1980-х роках постмодернізм став головною темою художніх і літературних дискурсів у США. Автор пише, що парадигма, яку створили постмодерністи, повністю відрізняється від того, що викладено в його книжці. Він зазначає, що модерне життя й мистецтво поки зарано списувати з рахунків, бо воно схильне до безмежної самокритики та самооновлення. Постмодерністи, пише Берман, стоять на тому, що горизонт модерності похитнувся, а сама вона (модерність) вичерпала свою енергію. Іншими словами, вони вважають, що модерність пішла в минуле. Берман вважає, що соціальна думка постмодерністів висміює будь-які колективні надії на моральний і соціальний прогрес, на свободу особистості й суспільне щастя, яке ми успадкували від модерністів епохи Просвітництва. Постмодерністи, пише далі автор, вважають, що ці надії виявилися повністю невідповідними: у кращому разі це пусті й безкорисні поради фантазії, у гіршому — засоби ствердження панування й жахливого поневолення. Автор відправляє читача до праці Юрґена Габермаса «Філософський дискурс Модерну» (український переклад 2001 р.), у якій представник нової генерації «франкфуртської школи» виявляє слабкі місця постмодерністської думки.
Текст Бермана важливий тим, що автор розкриває поняття модерну / модерності, яке треба зрозуміти для правильного розуміння постмодерну. Берман по-новому прописує загальне уявлення про модерність. Важливість порушеної теми підтверджується тим, що навіть Девід Гарві, про якого вже виходив окремий нарис на нашому сайті, у книжці «Стан постмодерну» («The Condition of Postmodernity», 1989) починає розділ II «Модерн та модернізм» з огляду книжки Бермана. Гарві віддає належне тому, як Берман говорить про Ґете, Маркса, Бодлера й інших мислителів, що протистояли відчуттю фрагментації, ефемерності та хаотичним змінам модерну або намагалися зжитися з ними.
«Процес розвитку, навіть якщо він перетворює пустелю на квітучий матеріальний та соціальний простір, відтворюю ту саму пустелю в середині самого будівельника. Саме такою є трагедія розвитку» (Маршалл Берман «Усе тверде розчиняється в повітрі. Досвід модерності»).
У своїй праці Берман досліджує відносини модернізації як соціального й економічного процесу та модернізму як феномену інтелектуального життя, який автор розуміє як спроби сучасних людей стати суб’єктами й об’єктами модернізації, зрозуміти сучасний світ і знайти своє місце в ньому. Ідею модернізму слід розуміти як відкриту та простору дорогу до розуміння культури. Автор намагається намалювати перспективу, у межах якої різноманітні культурні й політичні рухи виявилися б частиною одного процесу. Бути модерним значить жити життям, сповненим парадоксів і суперечностей. Це означає бути пригніченим величезними бюрократичними організаціями, які мають владу контролювати й часто знищувати всі спільноти, цінності, життя; і все ж таки бути непохитним у своїй рішучості протистояти цим силам, боротися за те, щоб змінити світ і зробити його нашим власним світом. Це бути водночас і революційними, і консервативними: відкритими до нових можливостей досвіду та пригод, уникати нігілістичних глибин, до яких підштовхують нас певні модерні пригоди, прагнути творити, але триматися за щось справжнє навіть тоді, коли все тане. Бути модерним значить опинитися в середовищі, яке обіцяє нам пригоди, силу, радість, зростання, трансформацію нас самих і світу — і водночас загрожує знищити все, що ми маємо, усе, що знаємо, усе, чим ми є. Модерні середовища й досвіди перетинають усі кордони географії та етнічної приналежності, класу й національності, релігії та ідеології. У цьому сенсі можна сказати, що модерність об’єднує все людство. Але це парадоксальна єдність, єдність роз’єднаності: вона занурює всіх нас у вир вічного розпаду й оновлення, боротьби й суперечностей, невизначеності й страждань. Бути модерним значить відчувати власне й суспільне життя як вир, бачити постійно розпад та оновлення, проблеми й муки, неоднорідність і суперечності свого світу й себе самого, бути частиною всесвіту, у якому все тверде розчиняється в повітрі. Бути модерним значить почуватися в цьому вирі як удома, прийняти його ритми як свої власні, рухатися за його течією в пошуках форм реальності, краси, свободи, справедливості, які можливі в цьому бурхливому й небезпечному потоці.
Берман проходиться по Марксу, Ніцше, Бодлеру, Достоєвському. Він уважає, що пам’ять про перших модерністів XIX століття дасть нам розуміння проблеми й хоробрість для створення модернізмів у XXI столітті. У той час як дехто вважає Ніцше предтечею постмодернізму, Берман каже про цього філософа як про джерело багатьох модернізмів нашого часу. Маркса взагалі чомусь не асоціюють з тим чи іншим видом модернізму. Модерне суспільство стикнулося зі зникненням Бога й відсутністю цінностей, але водночас і з надлишком різноманітних можливостей. Світ модерну у своєму зародку носить суперечності. В уявленні Маркса основний факт людського життя полягає в тому, що життя повністю суперечить собі у своїй основі. Усі тверді соціальні інститути навколо нас розчинилися в повітрі. Те, що будується буржуазією, будується лише для того, щоб бути зруйнованим. Отже, Маркс у змозі розказати про модернізм не менше, ніж модернізм про нього, його «Маніфест» — перший великий твір модерністського мистецтва й архетип модернізму, а комунізм (комуністичний нігілізм) — найвища стадія модерності. За Ніцше, хоч ми й сучасні (модерні) люди, але ми напівварвари. Наше блаженство там, де нам загрожує найбільша небезпека. Макс Вебер у праці «Протестантська етика й дух капіталізму» (1904) писав, що весь цей величний космос господарського порядку слід розглядати як «залізну клітку» («залізний панцир»). Саме модерність, яка розділена на такі компоненти: індустріалізація, державотворення, урбанізація, розвиток ринків, формування еліт, — чинила спротив будь-яким спробам інтегрувати все в єдине ціле. Деніел Белл у «Культурних суперечностях капіталізму» зазначав, що модерністський рух підриває єдність культури, «розколює» раціональну космологію, яка лежить в основі буржуазного уявлення про світ як упорядкованої взаємодії між простором та часом.
«У модерному світі стабільність означає лише ентропію та повільну смерть, у той час як відчуття прогресу й росту — наше єдине джерело точного знання про те, що ми все ще живі. Сказати, що наше суспільство руйнується, значить сказати, що воно живе та здорове» (Маршалл Берман «Усе тверде розчиняється в повітрі. Досвід модерності»).
Щоб зрозуміти модерну культуру, Берман звертається до Фауста авторства Ґете. Фауст — це ніщо інше, як трагедія розвитку. Невіддільна частина модернізації — це саморуйнування. Від мрійника й коханця Фауст доходить до стадії індустріального будівельника й далі — до руйнівника світу. Така доля й модерних художників, учених, юристів і філософів, які за три століття створили динамічну модерну культуру, яка у своїй природі переживала глибокий розрив між внутрішнім і зовнішнім життям. Іронія полягає в тому, що Мефістофель з’являється в той момент, коли Фауст почувається найбільш близьким до Бога. Людський розвиток (модерність) вимагає людських жертв. Саморуйнування — невіддільна частина саморозвитку. Ґете вбачав у модернізації матеріального світу не лише духовне досягнення; його Фауст у ролі будівельника «нового світу» — архетиповий модерний герой. Будівельник, за задумом Ґете, так само трагічний, як і героїчний. Трагедія полягає в тому, що персональне зростання й соціальний прогрес не можуть відбуватися без значних людських утрат. Іронічно, але трагедія проростає саме з бажання викорінити трагедію з життя. У повністю модерному суспільстві трагедія модернізації природним чином завершується, а її трагічний герой гине. Як тільки будівельник зруйнував усі перепони, він сам стає перепоною і має зникнути. Катастрофи виявляються корисними можливостями для розвитку й оновлення; дезінтеграція виступає як мобілізувальна, а потім інтегрувальна сила. Єдиний привід, який дійсно переслідує модерний панівний клас і по-справжньому загрожує світу, створеному ним по своєму образу й подобі, — це довгострокова й непохитна нестабільність. Ціною продовження й розширення модерності стає руйнування не тільки традиційних і домодерних інститутів і середовищ, а й — і тут приховується справжня трагедія — усього живого, прекрасного в самому модерному світі.
«Містобудівник Роберт Мозес прокладав свій шлях, і зупинити його не могла ані світська, ані духовна влада… Мозес руйнував наш світ, але здавалося, що він діє в ім’я тих самих цінностей, які розділяємо й ми» (Маршалл Берман «Усе тверде розчиняється в повітрі. Досвід модерності»).
Персонажі, які намагаються наростити людські сили завдяки науці й раціональності, звільняють демонічні сили, які ірраціонально прориваються назовні, не контролюються людиною та призводять до жахливих наслідків. Саме тому Ґете, а з ним і Берман, намагаються показати, як найбільші жахи фаустівського (модерного) розвитку проростають з найшляхетніших цілей і найкращих його досягнень. Берман, на відміну від тих, хто романтизує модерн і протиставляє його постмодерну, у книжці показує нам, що природа модерності полягає у фрагментації та роз’єднаності. Шарль Бодлер, якому Берман присвячує цілий розділ книжки, убачав у модерному житті змішування матеріальних і духовних сил і зародження героя нашої епохи. Ми можемо сподіватися, як сподівався Бодлер, на майбутнє, де радість і краса, ніби міські вогні, будуть доступні всім, але наша надія неминуче буде змішана із сумом, самоіронією, якими просочене повітря бодлерівського міста.
«У цій книжці я намагався показати діалектичну взаємодію між розвитком модернізації навколишнього середовища — особливо міського — і еволюцією модерністського мистецтва та думки» (Маршалл Берман «Усе тверде розчиняється в повітрі. Досвід модерності»).
За словами Пері Андерсона, який ще 1984 року написав рецензію «Модерність та революція» на книгу Бермана в журналі New Left Review, амбіція автора полягала в тому, щоб розкрити «діалектику модернізації та модернізму». Берман мав за мету допомогти відновити наше відчуття модерності, переосмисливши класичні уявлення про неї. Між модернізацією та модернізмом Бермана є термін-посередник, який їх пов’язує, а саме модерність. Вона визначається як досвід, пережитий у межах модернізації, який породжує модернізм. Що це за досвід? — запитує Андерсон. Для Бермана це, по суті, суб’єктивний процес необмеженого саморозвитку, коли руйнуються традиційні бар’єри звичаїв чи ролей, досвід, який обов’язково переживається одночасно як емансипація і випробування, піднесення й відчай, що лякає і надихає. Саме імпульс цього безперервного пориву до незвіданих кордонів психіки забезпечує всесвітньо-історичну тяглість модернізму. Як зазначає Берман, «тоді може виявитися, що повернення назад може стати шляхом уперед». Ми обертаємося назад у пошуках чогось сталого чи твердого, на що можна було б покластися, але обіймаємо привід, писав Берман. Усупереч загальноприйнятій думці, хай би що казали постмодерністи, Берман вважав, що на початку 1980-х модерністська революція не закінчилася. Ця революція заслуговувала на найширшу дискусію і найпильнішу увагу. І обговорення мало розпочатися саме з розгляду ключових термінів «модернізація» і «модернізм» і поняття «розвиток», що й зробив Берман у своїй книжці.