Містечка відігравали ключову роль у формуванні національної свідомості та культурного ландшафту ранньомодерної України. Їхня роль у розвитку економіки та формуванні громадянського суспільства часто залишається поза увагою. Сьогодні містечка здебільшого перебувають у тіні великих міст, деякі втратили свій статус і стали називатися селищами.
Історична недооціненість містечок призводить до втрати важливого пласту нашої спадщини — самоврядних традицій, економічної самодостатності, відповідального середнього класу. Тиждень попросив істориків прокоментувати феномен містечка в час розквіту, причини його занепаду, потребу зміни погляду на співвідношення city/town у минулому й сьогоденні.
Як Російська імперія експортувала провінційність
Олексій Сокирко, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Варто говорити про містечко як про культурний, соціальний феномен, центр регіону. Причому йдеться не лише про Наддніпрянщину, Лівобережжя чи Слобожанщину — питомо козацькі регіони в нашій історії. Це так само справедливо й для Правобережжя, Галичини, Закарпаття чи Прикарпаття — всі вони, хоч і в різний спосіб, були убанізованими теренами, де містечка творили проміжну ланку між селом і великим містом. Якими є історичні критерії виокремлення містечка, його питомі риси? Це виразно міський уклад побуту, топографія, економіка (тут наявні не тільки питомо міські сегменти бізнесу — ремесло й торгівля, а й аграрні — містяни мають власні городи, випаси для худоби й навіть орні поля; всі містечка опоясані потужною аграрною периферією), наявність власного самоврядування й декількох церковних парафій. Ці елементи присутні в містечку в менших масштабах, аніж у великих містах, і часом є не всі, а лише деякі їх елементи. Себто містечко — це такий собі проміжний варіант еволюції поселення від села до класичного міста.
Мешканці містечка — це середній прошарок суспільства, що робить неможливим існування провінції, і цей середній прошарок у нас був. Коли я говорю про середній клас, то маю на увазі не рівень доходів, а передусім спільноту дрібних і середніх власників, самодостатніх в економічному плані й тих, хто прагне певної соціально самодостатності — на рівні містечка/міста це оприявнюється у створенні власної влади — міського уряду/ратуші/магдебургії. Звісно, в класичних формах вона існує у великих і заможних містах, які є ідеалом і взірцем для наслідування мешканців містечок. Вони теж рухаються в напрямку самоуправління, й це дуже важливий шлях, що витворює тип соціально активної й економічно самодостатньої людини, свідомої своїх прав і відтак соціально відповідальної — за свою долю, долю та інтереси громади.
А потім середній клас зникає з приходом на наші землі Російської імперії, і утворюється розрив між центром і регіоном, що призвело до стагнації, яку ми не можемо подолати досі.
Імперія провела нові адміністративні кордони, розставила свої центри влади (часом вони збігались, а частіше не збігались із тими, які витворилися історично) й кардинальним чином змінила економічну політику, виходячи зі своїх пріоритетів — прагнення домінування, контролю, концентрації ресурсів і багатств задля експансії. Традиційно в Росії місцеві органи влади виконували мінімальний набір функцій, потрібних передусім державі: збір подушної податі (головного податку, що наповнював скарбницю), набір рекрутів і поліційний контроль. Відповідно, губернські, повітові й міські влади були заточені під ці три головні функції й їм було байдуже й елементарно не вистачало ресурсів на впорядкування інших потреб місцевого життя. В той же час ініціативи й самоврядність у міських громад були відібрані, деякі з них були «понижені» в своєму адміністративному статусі. Коли в другій половині ХІХ століття почався інвестиціний і транспортний бум, який, до речі, контролювався й координувався імперською метрополією, фортуна знов оминула міста й містечка, які не були в пулі пріоритетів імперії, що будувала державний капіталізм.
Ба більше, коли після міської реформи 1870 року міста дістали обмежені права самоврядування, що дали змогу хоч якось навести лад у комунальному господарстві й заходитися до модернізації інфраструктури (міський трамвай, мости, вуличне освітлення, лікарні, ринки), імперію це стривожило.
Передусім через те, що ця ситуація сприяла розвиткові економічної самодостатності й зростанню середнього класу, якого вона вважала своїм ворогом, бо той вимагав політичних прав і співучасті в громадських і політичних справах. Той же середній клас у селах і містечках став головною базою національних партій бездержавних народів Європи, і для російського імперіалізму, який вже спирався на формулу «русского міра», зміцнення українського середнього класу було поганим сигналом.
Явище провінції не здорове з погляду функціонування суспільства, воно не кореспондує з потребами сучасності.
Маємо усвідомлювати, що містечко витворило унікальну субкультуру, в якій були присутні всі ті складові, котрі ми нині називаємо сталим розвитком. По-перше, це цілком урбаністичний побут, який ще має в собі риси рустикальності, але його головною ознакою є прагнення комфорту: тут інакше, аніж у селі, впорядковані вулиці й ринки, є площі, шинки й крамниці, міщани вдягнуті не так, як селяни, часом їхній одяг і домашнє начиння не обов’язково вишуканіші й дорожчі, просто різноманітніші за рахунок припливу імпорту, більшої кількості ремісників. Харчування міщуків має чимало із селянської гастрономічної традиції, але прагне взоруватися на більш престижну харчову моду шляхти, козаків і священників — у містечку в них те все перед очима. Зрештою, містечко й місто — завжди мікс людей із різних соціальних спільнот, перемішування старовини й новацій, котрі повсякчас витворюють щось нове. Свої унікальні риси має й релігійне життя: крім іновірців (якщо тут навіть нема етноконфесійних громад — греків, вірмен, євреїв, татар, німців, поляків, росіян), іноземці часто перебувають у місті транзитом — це купці, солдати, кур’єри й дипломати. У містечку не одна церква, а декілька (часом неподалік може бути й монастир). Це стимулює появу церковних братств, котрі стають активними гравцями в міській економіці, дають позики й відстоюють права братчиків у судах, формують політичний клімат, беручи участь у виборах до ратуші. Крім того, у містечках, котрим вдається осідлати хвилю економічного піднесення, братства ініціюють відкриття шкіл, із частини яких згодом виростають колегіуми й навіть академії. То вже зовсім новий рівень культурних запитів та інтересів, котрий у селах (і то лише заможних) здатні були задовольняти школи-дяківки.
Нарешті, чи не найважливіша відмінність мешканців містечок — у самоідентифікації, усвідомленні себе членами спільноти з певними правами й обов’язками.
Мене завжди вражали документи міського судочинства (для історика це базове джерело знань про міське повсякдення) — відкриваєш актову книгу Лохвиці, Миргорода або Городні станом десь на 1650–1660-ті роки й читаєш судові справи про вкрадене порося, обтрушену в сусідському саду грушку або хазяйського собаку, який задрав чужу курку. На дворі вирує кривава Руїна, право- та лівобережні гетьмани ведуть міжусобні війни, Україною взад-вперед ходять московські та польські армії, а люди йдуть до суду в якихось дріб’язкових, на наш погляд, справах! Але ж вдумаймося в сам факт — адже перед нами уречевлене прагнення справедливості, яку встановлює суд, віра в силу права. Стати до суду, а не зам’яти справу по-тихому, «порішати», — то справа збереження доброго імені, честі й соціальної репутації, а не лише відчуття власної правоти. А ще — досить високий рівень правосвідомості й правової культури загалом. І йдеться тут не про еліту, котрій в силу статусу, виховання й освіти належить поводитися відповідним чином, а про геть простих людей міщанського й козацького стану, котрі не залишили по собі жодного помітного сліду в історії.
Європейські країни успішно уникли провінційного розриву між містом і селом. Там містечко спокійно еволюціонувало й розвивається далі, зберігає свою спадщину. Такий формат є майданчиком для інклюзивності, оскільки не робить різниці між містом і селом, утверджує самодостатність і нормальність.
До того ж середній клас — мешканці містечок — є суспільним, ідентичнісним носієм патріотизму.
Розвиток привабливості містечок маргіналізує феномен столичності. Ми помиляємося, коли думаємо, що перспективне життя можливе тільки в мегаполісах.
Натомість чимало наших колишніх сотенних і полкових містечок названі селищами. Якби адміністративна реформа з укрупнення громад розставила правильні акценти, назвавши в законі селища містечками, — це вербально нагадувало б громадянам про їхню історію та ідентичність.
Це територіальні одиниці, що послуговувалися міським правом. Бишів (нині Фастівського району) мав давнішу магдебургію за Полтаву, однак сьогодні це ніяк не відлунює місцевим. Переяслав, Біла Церква живуть Києвом. Перелік славних колись центрів регіону, які сьогодні зовсім не позиціонують себе такими, може бути довгим: Городня, Новгород-Сіверський, Козелець, Хомутець, Миргород, Прилуки, Гадяч, Конотоп… За кожне з них по-своєму прикро. Діяльність краєзнавців там не має жодного впливу на рішення міськради.
Цей накинутий і відтворений в кількох поколіннях провінціалізм треба вигоювати почуттям самодостатності та історичною пам’яттю.
Це допоможе пряміше тримати спину тим, хто сьогодні робить культурні проєкти у своїх містечках і намагається підняти їхній рівень і самосвідомість, навіть коли не збереглося матеріальних пам’яток, як ратуша. До того ж це чергове нагадування, хто винен у такому стані справ, хто хотів зробити Україну своєю провінцією, що в цього режиму є назва і виконавці.
Читайте також: Історія України для світу і для себе
Самоврядування і мультикультурність ранньомодерного містечка
Володимир Маслійчук, Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Працюючи над капсулою «Міста і села» у проєкті «Українська історія. Глобальна ініціатива», я незрідка ставлю чимало питань. Значна частина, власне, більшість українських міст (як сталих поселень) виникають після XV cтоліття. Це не характерно для Європи й радше ріднить містотворення з колонізацією Америки чи освоєнням Сибіру. Тим більше, що і приклади міського самоуправління будуть різними: від наданих привілеїв магдебурзького права до домінування козацького чи звичаєвого самоуправління, спроб «соціальної інженерії» (з творенням і скасуванням) певних міських прошарків, нарешті, із функціонуванням великих населених пунктів із виразно торговельним характером.
Окрема історія — досвід співжиття та мультикультурності міського простору. Саме тому на цих теренах у цей період великих міст, оточених могутніми мурами чи значними укріпленнями, — одиниці (Київ, Львів, Кам’янець). А перевага надається досить невеликому населеному пункту, погано укріпленому, з наявністю низки міських ознак (самоуправління, корпорація ремісників, визначені ярмаркові й базарні дні, наявність міської геральдики тощо). Саме такий населений пункт називається містечком (хоча частенько помпезно «городом» чи містом). Модерний урбанізаційний процес — явище доволі пізнє, другої половини ХІХ століття, — часто залишав містечко поза стрімким розвитком.
У будь-якому разі ставлення до міст і містечок залежить від оптики, яку використовує історик-урбаніст. Якщо це наявність стверджених королівських привілеїв чи жалуваних грамот московських царів, ба навіть універсалів гетьманів чи ярликів кримських ханів, — то історія цих населених пунктів виглядатиме «провінційно». Але пошук не міста, а в місті може призвести до дуже цікавих висновків.
Читайте також: Святкування фейкових річниць
Мій улюблений приклад — добре розроблена історія Полтави. Слобода (що генеалогічно передує місту) виникла лише 1630 року, однак дуже добре розвинулася не без допомоги прикордонної козацької спільноти. Полтава не мала королівських привілеїв на життя за магдебурзьким правом, проте мала дуже потужну форму самоуправління, що сполучала міщанські й козацькі традиції, котрі обіймали не лише Полтаву, а й ближчі села та містечка, сильні цехові організації й досить визначні базари та ярмарки. Під час листування щодо прошарку міщан із Правлінням гетьманського уряду полтавські козацькі старшини 1749 року зазначили відсутність міщан як таких. Та вже через два роки гетьман Кирило Розумовський у 1752 році своїм універсалом підтвердив магдебурзькі права Полтаві (що буцімто загубилися і згоріли під час воєнних лихоліть і облоги 1709 року). Тобто специфіка поєднання міста й села на даному просторі та визнання своєрідного функціонування міських інституцій є незаперечною частиною міських історій.
Власне, виниклі поза річпосполитським кордоном і королівськими привілеями Охтирка та Харків мали особливості самоуправління, цехові структури і власну геральдику.
До того ж термін «містечко» багато в чому пов’язаний із функціонуванням єврейських громад у містах Правобережної України та Поділля, незрідка визначальних для міського простору. Попри неоднозначність і подекуди трагедійність відносин із місцевим населенням, цей містечковий простір надав історії видатних єврейських цадиків і вагому релігійну течію іудаїзму — хасидизм (Ісраель Баал Шем Тов із Меджибожа, Нахман із Брацлава). Ця частина української історії — вагома сторінка інтеграції в ширші контексти культурних змін. Поширення єврейських мешканців до міського простору поза смугу осілості (щодо Слобідсько-Української (Харківської) губернії) теж міститиме важливу рису означення саме того містечкового життя, що вирізнятиме українські й білоруські губернії в імперському просторі.
Коли імперії ширше намагаються інтегрувати цей простір, вони натрапляють на істотні особливості локального побутування, і це не лише німецьке право, цехові організації чи наявність єврейських мешканців, а і своє сприйняття того світу. Врешті, у багатьох героях «Енеїди» Івана Котляревського можна побачити полтавських обивателів, а «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка — колоритний світ життя харківського передмістя, що говорити про збірку «Миргород» Миколи Гоголя чи пізніші емоційні замальовки Шолом-Алейхема. Питання, настільки ж українська культура того часу була сільською, чи може радше містечковою, залишається відкритим.
Чи властива столичність Гетьманщині
Вадим Назаренко, Національний музей народної архітектури та побуту України (Пирогів)
Одна з особливостей Гетьманщини — це те, що поняття «столиці» для неї було дещо розмитим. Нині часто вживають термін «гетьманська столиця». По суті це місце постійного осідку гетьманського двору. Чигирин, Гадяч, Глухів, Батурин у різний час були таким адмінцентрами, але вони ніколи не могли претендувати на всю повноту столичності. За розмірами і чисельністю населення вони були такими самими, як і більшість полкових центрів. Київ був одним із найбільших міст козацької України, її головним духовним центром і значним освітнім осередком, але не став місцем постійного осідку гетьману (у XVIIII столітті навіть центр Київського полку перемістився до Козельця).
Кожне полкове місто мало своє обличчя і свої інтереси.
Наприклад, Стародуб був містом економічної активності, через нього проходили торгові потоки з Гетьманщини на північ. В 1770-х в тут можна було купити шампанське, бургундське вино, англійське пиво, пармезан — все це напряму привозили із порту в Ризі. Зрештою, він був центром одного із найбагатших полків. Полтава мала тісний зв’язок із Січчю, а полтавські купці були постійними купцями на території Кримського ханства. Заможне місто Ніжин, де проживала чисельна грецька громада, яка забезпечувала торгівлю Гетьманщини із Османською імперією: навіть сьогодні туриста вразить кількість мурованих пам’яток архітектури, збудованих у місті в другій половині XVII — XVIII століттях. В описі міста другої половини XVIII століття вже згадано шість кав’ярень, де можна було випити кави та чаю — дорогих і популярних тільки серед еліти напоїв. Навіть міста з меншим статусом мали своє обличчя й самодостатність. Кролевець і Ромни славилися найбільшими ярмарками в Гетьманщині.
Щоб купити канарський цукор, грецькі вина і дорогі прянощі, козацькій старшині не треба було їхати до Києва чи Петербурга, все можна було купити на Іллінському ярмарку в Ромнах.
Полкові й сотенні міста виконували кілька важливих функції: вони були осередками локальної адміністрації, центрами торгівлі, освіти (Києво-Могилянська академія, Чернігівський та Переяславський колегіуми). Це була територія взаємодії і конфліктів козацької адміністрації, міського самоврядування, часто ще і церковної влади (в Києві, передусім).
«Всякому городу нрав і права», — досить влучний рядок з одного з найвідоміших віршів Григорія Сковороди. Адже кожне місто і його станова складова (міщани, козаки, духовенство) мали свої інтереси, які намагалися всіляко захистити. У різних містах навіть були різні значення одних і тих же систем виміру: київська кварта була менша за чернігівську, в Києві четверик складав 70,8 кг зерна, а в Лубнах 65,7 кг. А коли імперія намагалася перевести всіх на стандартизовану систему мір і ваги, то міста захищали свої місцеві «міри».
Гетьманщина була доволі децентралізованою, говорячи нинішньою мовою.
В ті часи престижність проживання визначалася близькістю до джерела влади, економічного чи духовного центрів. Але багато міст могло тоді дати ці складові. У центрі полку зазвичай жив полковник — «гетьман в мініатюрі» (за влучним висловом Зенона Когута), там розміщувалася полкова адміністрація. Полкове місто також було центром ярмаркової і базарної торгівлі. Сакральність? Звісно, з Києвом було важко конкурувати, але в містах також вистачало власних красивих і намолених соборів. Зрозуміло, що все-таки найактивніше пульс був у місті, де жив гетьман і перебувала Генеральна канцелярія. Саме там вирішувалися основні питання, але і тоді постійно жити в «столиці» не треба було. Для старшини достатньо було періодично заїжджати, брати участь у радах, виконувати якісь доручення, привозити подарунки і вчиняти спільну трапезу.
Поняття появи дискурсу периферії потребує більш детальних досліджень. Очевидно, що воно формується в час все більшої централізації Російської імперії, коли все намагалися позводити до спільних знаменників і вибудувати чітку адміністративну систему управління, в якій не знайшлося місця для автономних утворень на кшталт Гетьманщини й Запорізької Січі. Не знайшлося місця для окремого статусу міського самоуправління та ще багато для чого… Навіть ярмарок у Ромен забрали.
***
В дитинстві, їдучи в гості до діда з бабою, я не раз проїжджав Батурин — колишню гетьманську столицю, а нині невеличке містечко із населенням менше 3 тисяч жителів. В університеті я більше дізнався про його історію, про плани гетьмана Розумовського щодо міста… Але тоді, в дитинстві я бачив тільки обшарпаний палац Розумовського як єдине нагадування-натяк на минуле. Побудова музейного комплексу спричинила зацікавлення містечком, до нього потягнулися туристи… А перед Батурином треба було проїхати Ромни і Конотоп. Про історію цих міст я теж дізнався вже під час навчання на історичному факультеті.
Більшість міст Гетьманщини так і лишаються містами із розмитою пам’яттю. Їхню історичну пам’ять намагаються вписати в чітку систему нинішнього адміністративно-територіального устрою, часто нехтуючи чи применшуючи досвід минулого.
«Григорій Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині» — таке не раз можна було прочитати у текстах до 300-річчя філософа. І відразу пересічному обивателю уявляться син простого козака з глухого села, який пішки і босо йде до Києва. Але насправді Чорнухи в часи Сковороди — це містечко, центр козацької сотні, де є три церкви (тепер тільки одна) і в рік відбувається чотири ярмарки. Поряд із містечком є невеликий монастир — «приписний» до Михайлівського Золотоверхого (відповідно монахів надсилають туди з Києва), а сини священників місцевих церков і син сотника навчаються в Києво-Могилянській академії разом зі Сковородою.
Феномен волинського містечка
Оксана Карліна, Волинський національний університет імені Лесі Українки
Волинь багата містечками, заснованими переважно у XVI–XVII століттях. Вони були певною моделлю міського поселення, якого потребував регіон. Виникненню й розвитку містечок сприяли декілька чинників: вигідне географічне розташування, розгалужена мережа сухопутних і водних шляхів, розвиток товарно-грошових відносин, надання магдебурзького права, ярмарків і торгів, при заснуванні містечка — звільнення його поселенців на декілька років від виконання повинностей та сплати податків.
Волинське містечко можна розглядати як систему з багатьма функціями. Її складовими були привілей на магдебурзьке право, ярмарки, торги, культові та фортифікаційні споруди.
На Волині домінували приватні містечка, тому вплив власників на життєздатність їхніх місточок був чималим. Заснування містечка було вигідною справою для заможного шляхтича: зростали його доходи, підвищувався престиж у шляхетському соціумі. Він добивався від короля надання заснованим поселенням магдебурзького права, привілеїв на проведення ярмарків, торгів, організацію ремісничих цехів. Мешканці містечка набували статусу міщан і можливості самореалізації в будь-якому ремеслі чи торгівлі. На засадах магдебурзького права міщанство де більш, де менш успішно організовувало міське життя, яке було бажаним орієнтиром для селянства. Бути міщанином було не лише вигідно, а й престижно. Міська ідентичність об’єднувала усе населення містечка. Міська громада складалася поступово й потребувала постійного припливу нових мешканців. Переселялися вільні люди, але переважали втечі до міських поселень селян.
Для міщан важливим був їхнє правовий статус, визначений набором прав і обов’язків. Права давали можливість обирати і бути обраним до органів міської влади, вільно займатися господарством, мати нерухомість у містечку. Обов’язком міщан було сплачувати податки та виконувати повинності. Власники містечок у виданих привілеях детально виписували права й обов’язки міщан. Особиста свобода міщан у приватних містечках була дещо обмеженою, бо при бажанні покинути містечко вимагалося заплатити певну суму власникові містечка. Для нього всі мешканці містечка залишалися його підданими. Після закінчення «волі» вони були зобов’язані виконувати повинності на користь власника.
Для містечка характерний певним чином облаштований простір, особливість якого визначається тією функцією, яку воно виконувало для навколишньої округи. У просторовому розвитку містечок головну роль відігравали ринки, які були торговими майданами. Ринок був своєрідною візитівкою містечка, цим пояснюється його виразніша забудова, очевидно, в міру місцевих можливостей.
Для селян містечко було центром мікросвіту. Сюди вони приїжджали на торги та ярмарки, тут довідувалися про новини — і не лише волинські. У містечку як місці торгового обміну між міською та сільською економікою селяни могли збути сільськогосподарську продукцію та придбати найбільш затребувані вироби місцевих кравців, шевців, кушнірів, ковалів тощо.
На Волині приватні містечка були переважно центрами великих маєтків, як, наприклад, Олика князів Радзивіллів чи Клевань князів Чорторийських,
В умовах Російської імперії волинські містечка втратили самоврядування, їхні мешканці, крім євреїв, були зараховані до кріпосних селян. Проте вони зберігали історичну пам’ять про свій міщанський статус і не раз домагалися його відновлення, посилаючись на давні привілеї. У ХІХ столітті на Волині, яка входила в смугу осілості, багато містечок перетворилось у своєрідні єврейські містечка (на ідиш — штетл), більшість мешканців яких своєю діяльністю (скупівля сільськогосподарської продукції, дрібна торгівля, різні ремесла) та способом життя була тісно пов’язана із селом. У вжитку євреїв штетл розумівся як відображення своєрідного побуту єврейства, його релігійно-культурної відокремленості та духовно-соціальної автономії громади. Протягом десятиліть після Голокосту штетл перетворився на «місця пам’яті», об’єкт спогадів, став образом втраченого світу ашкеназських євреїв.
Донині специфічний характер краєвиду містечка визначає його планування та архітектура, яку складають не тільки історичні пам’ятки, а й сучасні будівлі. Більшість містечок зберегла старий центр. Часто архітектурні об’єкти залишаються єдиним доказом давньої багатокультурності містечка. У зовнішньому вигляді сучасного містечка поєднаний навколишній ландшафт з діяльністю його мешканців різних історичних епох. Наприклад, в Олиці приваблюють замок як ранній зразок бастіонної оборонної споруди в Україні, костел Святої Трійці, костел Св. Петра і Павла, Стрітенська церква, Троїцька церква, Луцька брама. Забудова містечка видима, доступна для всіх, її можна інтерпретувати без посередництва мови, тому місцева влада та жителі мають бути відповідальними за охорону, збереження і презентацію спадщини.