Командир взводу Максим сьогодні воює в лавах 5 штурмової. До великої війни працював у Тижні більд-редактором. Напередодні широкомасштабного вторгнення ми в редакції гадали, як розвиватимуться події: нападе чи не нападе Путін, почнеться чи не почнеться війна. Звісно, спрогнозувати саме такий масштаб жахіття точно не могли. Версії були різні, аргументи також. Хто вгадав, а хто помилився — уже й не так важливо. У глибині душі всі, мабуть, сподівалися, що якось переживемо й найгіршого вдасться уникнути. Не уникли.
Ми саме здали в друк номер, як почалося. Редакція миттєво спорожніла. Максим першочергово пішов у військкомат, але там повторилася його історія з 2014 року: сказали чекати. Трошки попрацювавши в інформаційній площині (надовго його не вистачило), він таки пішов в ТрО. Натоді це ще не бойовий підрозділ, який чергував на блокпостах навколо Київської області.
«Люди були різні, — каже, — але всі на підйомі». Потім, коли від Києва ворога відігнали, товариство почало затухати, люди повернулися до своїх справ, залишились одиниці. Якраз формувалася 5 штурмова Київська бригада, тож Максим зголосився туди. Сьогодні працює на Сході.
Далі пряма мова Максима.
Про світ військовиків і світ цивільних
Три роки ми тут. Без ротації, без нічого. Моя перша відпустка тривала сім днів. Тоді ще Бахмут був наш. Ситуація така собі, якраз оборона цього міста. Я побачив дружину з малим уперше за одинадцять місяців. Зустрілись у Львові на три дні. Ще чотири — забрала дорога. Але цей перший виїзд був більш-менш. Коли потім приїжджав у Київ, зрозумів, як мені там нецікаво. Є окремі зустрічі з окремими людьми — і все. Нема просто про що з людьми говорити.
Якось знайомий каже: «Хочу освідчитися дівчині, але є дилема, яку обручку купити — за 60 тисяч «Картьє» чи щось трошки дешевше, — не пам’ятаю назву, — за 50 тисяч»… Розумієш? Заручини — важлива подія в житті, але ж усе одно… Люди живуть у двох зовсім різних світах. Тут щодня для нашої роботи ми забираємо посилки з пошти. Приїжджає різне комплектовання, усілякі дротики, детальки. І постійне питання, де взяти гроші. Зрозуміло, що якусь частину закриває держава, але ж тільки частину. Доводиться відкривати збори.
Сьогодні маємо перекрити одну проблему: нам знищили антену. Терміново треба її відновити, а це приблизно 100 тисяч гривень. Ми вже збираємо, але не знаю, скільки триватиме цей збір. Я не дуже медійна особа, як Стерненко, наприклад, який збирає 6–12 лямів за тиждень. Але я не медійник, є чимало інших завдань нонстоп.
Не знаю, чим живуть люди, про що думають, чого чекають. Час гасел типу «Вірю в ЗСУ» закінчився. Треба діяти ще від учора.
Друзів у нас стає дедалі менше, і вони якісь безхребетні. Іран, Північна Корея повним ходом уже двіжують з росіянами. А в нас є добровольці, Інтернаціональний легіон, ті, що приїжджають самі. А інші країни тільки допомагають, чи там про щось турбуються, чи збентежені.
Наприклад, мене дуже дивує, що в людей є вихідний. Машину треба відремонтувати, а СТО закрита. Усе або своїми силами, або на рембат везеш. А якщо машина не на обліку, то рембат не візьме. Тут нормальну СТО, яка працюватиме цілодобово й нормально робитиме машини, буде суперприбутковим бізнесом. Але ніхто сюди не поїде щось відкривати, бо стріляють. У місцевих же вихідний. Тому й кажу, що є два світи — світ військовиків і світ цивільних.
Дуже дивують люди, які от узагалі не в курсі, що відбувається. Таких вистачає. Війна десь там, як завжди з 2014 року, десь на Сході України.
Людям байдуже. Війна зачіпає тільки тих, хто воює, їхніх близьких, друзів, знайомих. Але ж тут питання виживання держави, тут усі мають долучатися.
В Україні багато бізнесів. Чому не взяти під свій патронат якусь конкретну бригаду. От нашу Київську, наприклад. Є купа інших бригад. І постійно бути на вістрі всіх її справ. Але краще бруківку міняти чи ще щось. Це теж треба, мабуть, тільки не в тих масштабах. Сьогодні трохи інші завдання, ніж міняти фасади. У нас у країні хіба бетону нема, що ми не можемо підготувати міста до оборони? Ті самі Дніпро, Запоріжжя… та чимало міст треба готувати до оборони: бетонні укриття, бункери, бо війна вже на такому рівні, що дерев’яні бліндажі — ненадовго. Хоч би що казали, зброї в кацапів достатньо, ще й корейська підвалила. Ну й з дерева будувати — це минуле століття. Звісно, коли це конкретно в зоні бойових дій, то там бетону особливо не натягаєшся. Але в тилових містах…
Тому в нас один варіант: уся держава об’єднується, стає повністю на військові рейки аж до того, щоб відмовитися від розважалівки. Так, нудно. Але ми тут також на дискотеки не ходимо.
Ми воюємо за нормальне життя в тилу. Але яке може бути нормальне життя в тилу, якщо тут кожен день як останній. Хтось гине, хтось дістає інвалідність, а там у тилу проблема, які кросівки взути на вечірку або яку каблучку купити. Або так, або суспільство остаточно розколеться. Грубо кажучи, маємо ЗСУ, цивільних волонтерів, які допомагають, і тих, кому пофіг, — аби їх не чіпали. І ті три табори ніколи не помиряться.
Про демотивацію
Який запал був на початку цієї війни за незалежність. Потім була епоха «Вірю в ЗСУ, допомагаю ЗСУ». Вона вже закінчилася. Нинішні події зі США, з тими перемовинами. Усі чекали на Трампа, який там щось вирішить. Але що чекати? Пам’ятаєш, колись була така іграшка — «Ждун». Так у нас величезна частина українців таких-от ждунів, які постійно на щось чекають. Чекали на Трампа, чекали на контрнаступ, чекали на F-16, чекали на ще щось. Водночас самі нічого не роблять. Навіть цих-от укріплень не будують. Раніше у воєнний час узяли з підприємств людей, умовний суботник влаштували й копали траншеї. Такий внесок у перемогу.
Якщо воюватиме тільки ЗСУ, а всі інші розважатимуться на дискотеках, у барах, ресторанах, нічого не буде. Для мене, наприклад, досі незрозуміло, чому скасували сухий закон. Ну типу впливає на економіку…
Коли відкриваю новини (рідко те роблю, бо якщо робити часто, то це вибух мозку), мене переслідує запитання: невже нікому з президентів, взагалі з керівництва держави не цікаво ввійти в історію реформаторами, які підняли країну, виграли війну, заявили на весь світ, що от ми такі круті? Усі лізуть у ту корупцію.
Ще й сьогодні ця ситуація з Трампом, яка незрозуміло чим закінчиться. З тих всіх підписантів меморандуму, які нас роззброювали, з нами залишається тільки Велика Британія. Ну і що це було? Неготова до війни Європа… Звісно, настрої, які були на самому початку, нині кардинально змінилися. Іноді навіть погані думки з’являються, але розумію, що це крок у нікуди й усе, що до цього, буде дарма.
Нині дедалі менше аргументів знаходиш для хлопців, що треба робити роботу, треба їхати на позиції, треба виконувати завдання. Єдиний дієвий аргумент — береш та їдеш разом з ними. От тоді це працює. І їм так легше. Але ж у командира є інші завдання. Коли керівник працює над поточними справами, це вже щось не те, щось неправильно працює, але й так потрібно.
Загалом люди є, ідуть потроху, але назвати їх там супермотивованими навряд чи можна. Декого, хто прийшов одразу в наш підрозділ, хто, грубо кажучи, бруду не бачив, постійно щось не влаштовує. То їм холодно, то твердо спати, то ще щось. А я просто згадую свій перший рік та окопи…
Піхота — це взагалі титани війни. Люди з мегасталевими яйцями. Пробув там трошки менше як рік. Формувався підрозділ, до якого проводили відбір, я його пройшов — почався процес переведення, але на одному з виїздів дістав поранення. Обійшлося. Я швидко став на ноги й поспішив у свій новий підрозділ.
Але досвід піхотинця неоціненний: щонайменше ти розумієш, як важливо забезпечувати прикриття піхотинця.
Передусім на піхоті тримається фронт. Треба пахати й треба все на собі тягати. Не взяв боєкомплект, він у тебе закінчиться — і все, привіт. Додому ніхто не їде, тому брали щонайбільше. І це ти не просто ідеш по асфальту. Якщо зима, то взагалі бруд, яри… Тому піхотинцям треба поставити не просто пам’ятник. Забрати Батьківщину-мати й поставити там великого українського піхотинця. Він на то заслуговує. А сьогодні ще й динаміка війни так змінилася, що відстань до десяти кілометрів — це, уже можна сказати, небезпечна зона. Дрони внесли свої потужні корективи у війну.
Про бронювання
А коли ще дізнаєшся, що гинуть хлопці, з якими починав… На Новий рік загинули двоє, з якими служив перший рік. Потім нас доля розвела. Зовсім молоді пацани. Я ж хоч трошки прожив, а там 20–30 років, тільки життя починається. В одного навіть дітей не було. І це теж важлива тема…
Вважаю, що це якось нечесно, мовляв, «у мене троє дітей і я заброньований». А ті, хто не встиг народити, що? Хай захищають? Він загинув — і все, його рід обірвався, славетний геройський. Обірвалася ниточка. А в тебе троє дітей, в тебе все окей, тебе ця війна не стосується.
У нас у підрозділах служать люди, у яких і по троє, і по п’ятеро дітей — і все нормально. Ну а якщо одна дитина чи дві, їм батько не потрібен чи що? Ну маєш тих трьох дітей і ти виїзний, то бери умовно кайло в руки та *баш. Не просто на тих трьох дітей, а й на тих людей, які захищають твоїх дітей. Ганяй машини, щонайбільше віддайся волонтерству, сітки плети, роботи вистачить.
До нас якось написав із Франківщини дідусь 70 років. Прислав нам корпуси бомбочок із пластикової сантехнічної труби. Каже: «Скажіть, як це допрацювати, я робитиму». Але це марна справа: ми все друкуємо на 3D-принтері. Я йому подзвонив і кажу: «Дякую за допомогу. Розумію, що ви хочете допомагати власноруч, але є от така штука, яка все це перекриває. Краще ті ресурси, які витрачаєте на ці труби, акумулювати на пластик для 3D-принтерів. Він теж коштує гроші. І розхід цього пластика просто колосальний. У нашому підрозділі постійно працюють кілька принтерів, але нам їх уже бракує». І він погодився: «Добре, дякую за пораду».
А є люди, мабуть так не можна казати, які умовно за три роки прислали одну термуху, два ліхтарі — і «я молодець, я підтримую морально». Ну дякую…
Про плани
Треба трошки пожити для сина, для сім’ї, небагато залишилось. Дуже шкодую, що не бачу, як син росте. Дружина каже, що йому мене не вистачає. У нього якраз вік такий — 13–14 років, формується чоловік. Треба бути поряд, а мене поряд немає…
Його вивезли в перші дні війни. Він із дружиною за кордоном. Розвивається, учить мови. Я йому пояснюю, що треба працювати, щоб бути незалежним. Сказав синові, щоб він розрахував на себе, не розрахував, що я буду поряд. Треба ставати на ноги й мамі допомагати. Ну він справляється в міру своїх сил. Уже знає кілька мов: німецьку, англійську, майже вивчив французьку. Молодець. Може, то неправильно, але знову ж таки це реальність.
Поки що незрозуміло, як воно повернеться, тому я не будую ніяких планів. Коли у відпусті був, дружина каже: «Плануймо те, плануймо це». Відповідаю: «Та ні, наплануємо зараз, що мені страшно буде вертатись на фронт». А тут мета одна — вижити й щонайбільше вціліти. Тоді якраз у мене був важкий період: батько потрапив у лікарню у важкому стані. А ми на позиціях, непроста ситуація. Я подзвонив дружині, і вона стала свідком, як почався обстріл. Заплакала, казала, що я подзвонив попрощатися. «Тобі не можна, у тебе батько, тобі треба вижити за будь-яку ціну». Важкувато в такі моменти.
Чи шкодує, що вв’язався в цю історію
Та ні, не шкодую. Машину часу ще не вигадали, повернути все неможливо, тому й нема про що шкодувати.
А як можна шкодувати? Це твоя держава, тут батьки живуть, діди жили. У мене тут недалеко село, де дитинство проводив, баба й дід поховані. А я до них не можу потрапити, провідати могилу, тому що досі не розміноване кладовище. Там заборонена зона.
От я втік би з країни і як потім жити? Ви тут розгрібайтеся далі самі. Не знаю. Мабуть, так хтось і може, я не можу. А шкодувати — ні. Уже стільки часу минуло, друзів стільки вже загинуло…
Так, усі втомилися, хочеться, щоб швидше закінчилось. Але що таке «закінчилось»? Заморозити конфлікт? Ну, це умовні п’ять років. Можливо, навіть менше. А далі з новою хвилею. Росіяни за ці роки нагострять свої списи, озброяться. А наші в цей час проведуть вибори, почнеться знову якась діленина, розказуватимуть про могутню Україну, яку вони нині побудують. І цей час змарнується. А потім просто ця хвиля змете нас. Можливо, аж до Львова, до Карпат. І ми ото в криївках, хто виживе, чинитимемо спротив. Але це вже не той час. Сьогодні є і ракети, і гази, і все, що хочеш.
Я не знаю, чому весь світ терпить цього недопрезидента недодержави. Зібралися кагалом, наваляли по шапці, забрали ядерну зброю — і все. Вирізали ракову пухлину з планети, закрили питання. Надра роздерибанили. Хто хоче, хай робить свою державу, чукчі наприклад. Людей там багато, але їм, більшості з них, роками мозок вимивають. Тому я не знаю, що із цього може бути. Найкращий варіант — Північне море (сміється. — Ред.), щоб ми на Сумщину їздили на пляж. Або на Чернігівщину. На жаль, такого не буде.
Про перемогу
У кожного своя перемога. Не знаю, хто що хоче. У військовиків, зрозуміло, перемога — це завершення війни, повернення до родин. Але ж це не кінець. Перемога — це щось інше. Треба, щоб ворог повністю був розбитий. Бо звільнимо ми територію, дійдемо до кордону й що далі? Сидітимемо там в окопах, а вони нас зі своєї території битимуть? Дійти до кордонів — це теж не мета. Розпливчасте поняття перемоги.
Раніше, коли це все починалося, коли ще Байден був, думав, ну от рік-два, щонайбільше три, і десь 2025-го почнеться двіжуха, аля НАТО проти Китаю. Але тут хоп, прийшов Трамп — і картинка змінилась. Тепер два хворі діди вирішили пограти в гру «Цивілізація», але в реальному світі.
А так настрій в армії хороший. Усі патріотично налаштовані й вірять у перемогу, тільки рівень того, найімовірніше, в усіх різний. Відбувається серйозна ревізія глибини патріотизму, коли біля тебе розривається 120-та міна. Зразу розставляються пріоритети й вимірюється, наскільки ти патріотичний чувак.
Воюємо за тих, кого вже нема. Стільки шляху вже пройшли, що неможливо те кинути. Бо тоді все, що було, намарно. Завжди є хоч якась маленька, але іскорка надії втримати державу, перемогти. Може, буде переломний момент, може, вони втомляться, скажуть: «Та ну тих українців». Ну вони ж там теж не залізні. Хоча це радше мрія, ніж реальність. Та все ж є надія, що ми переможемо й буде в нас світле майбутнє.