Кожен, хто візьме на себе обтяжливу працю ознайомитися з моїми попередніми публікаціями, переконається, що з президентом моєї держави Володимиром Зеленським у нас суттєві розбіжності. Часом ситуаційні, часом стилістичні (кажуть, що це загалом найсуттєвіша підстава для конфлікту), часом ціннісні. Назвати мене зелеботом може лише людина з підвищеним темпераментом і зниженою соціальною відповідальністю. Інша річ, що можна не бути зачарованим персоналіями й водночас шанувати інституції, це цілком терпима колізія.
Дуже багато істерики — втім, очікуваної, бо існують такі ситуації, коли істерика є першою нормальною реакцією здорової людини. А далі вже за Кюблер-Рос, усі п’ять стадій. І це не про власну смерть чи втрату, це про смерть і втрату світу, що базувався (нібито!) на цінностях і домовленостях. А істерика передбачає миттєву появу в суспільному діалозі не просто діаметрально протилежних оцінок і прогнозів, у діапазоні від «усе пропало» до «це такий хитрий план», а й взаємних звинувачень. Почасти справедливих, ніде правди діти, й спрямованих переважно самі знаєте куди й на самі знаєте кого.
Наш найголовніший ресурс — це стійкість, здатність робити те, що маєш робити, попри сумні розрахунки й панічні прогнози. Він базується на відчутті безумовної правоти, гідності й самоповаги. Гідність — це затаскана за одинадцять років мантра й водночас абсолютно актуальний і дієвий «резерв головного командування». Коли твій колишній майже надійний друг починає тебе безсоромно оббріхувати, навмисно зневажаючи фактами й, перепрошую на слові, мораллю, то обуритися й продемонструвати своє обурення — норма пристойного товариства.
Воно ж не вчора вигулькнуло. Вчорашній кандидат, нині цар гори, й збірна фріків навколо нього не перший місяць знущаються з тебе: мовляв, ти комерсант, жебрак, їздиш до нас без кінця канючити в своєму пожмаканому однострої (тут одне-єдине місце, де би я дослухався до критики), а ми тобі нічого не винні, ти першим почав цю війну, віддавай п’ятсот ярдів… Скільки-скільки?!
Напевно, по-різному можна було реагувати. Проковтнути язик, підписати геологічно-господарську маячню, сказати: «слухаюся!». Якщо вже на те, були спроби. Мало хто пам’ятає, що влітку 2019 року Зеленський вперше зателефонував Трампу й просив його благословити, наставити, поділитися багатим досвідом тощо. Невдовзі він неделікатно відмовив посланцеві Трампа передати течку з компроматом на сина Байдена, кажуть, ця фатальна відмова й стала підставою для подальшої ненависті їхнього миротворця до нашого миротворця. Але сьогодні, перепрошую, ми в іншому світі з дещо іншими викликами та іншими загрозами. Тоді лідер світової потуги №1 спілкувався з хлопцем, якого примхою долі занесло нагору й який нагорі почувався не надто впевнено. Сьогодні він кепкує з лідера країни, яка показала світові, як відстоювати, ще й ще раз, гідність. Що, нелегітимного? Помовчав би вже зі своїм новітнім досвідом знущання з Конституції, священної корови американців, кажу без тіні іронії чи неповаги. Зеленський не стримався й відповів.
Тепер їхній красень номер 2 (чи 3, хто їх знає?) пан Венс каже дослівно: «Він [Зеленський] обговорює свої розбіжності з президентом в публічній площині – це поганий спосіб мати справу з президентом Трампом». Розумієте? Їхній президент може скільки завгодно хамити в публічній площині, а нашому зась! Тепер розумні люди обурюються, що Зеленський не стримався. Мовляв, як ти насмів! Не розумієш, що вони тобі обріжуть усю допомогу? Спокійно, розуміє. От якраз тепер усе він розуміє.
Авжеж, спікер Конгресу Майк Джонсон, який торік уже відзначився своїм гальмуванням чергового пакету нашої допомоги, минулого четверга заявляє з приводу подальшої підтримки України: «Слухайте, на це немає жодного апетиту». Клас, мені подобається, так, ніби ми ніби в кафешці обговорюємо десерт! Але й без того все зрозуміло, бо The Washington Post у той же ж день повідомив, що мій колишній колега, новопризначений міністр оборони доручив Пентаґону скоротити американський військовий бюджет на 40 % упродовж наступних п’яти років. Слухайте, так чи так у підтримці нам уже відмовили: інші пріоритети. Будапешт? Не чули. Зараз ще Starlink чи то відключать, чи то лякають, що відключать, щоби остаточно без ілюзій, хто на чиєму боці. Натомість Європа, схоже, прокидається, але прокидається вона, як завжди, неквапно. Виявляється, сукупна європейська підтримка досі сумарно перекривала американську, але чи здатна вона її замістити повністю?
Україна без допомоги США протримається не більше півроку, транслює Le Monde оцінку фахівців, наших та іноземних, і це не залишає місця для надмірного оптимізму. З другого боку, це ще треба дивитися, скільки сама Ерефія здатна протриматися. Їхня і водночас наша проблема в тому, що особисто х…ло інтернетом користуватися не вміє, всю інформацію йому приносять на папірцях, і немає людини в його оточенні, хто би наважився повідомити йому страшну новину, що ерефівській економіці, а разом із нею вертикалі влади каюк, їй теж залишилося десь півроку (там складні неоднозначні процеси, тож висновок умоглядний, але цілком імовірний). Тобто він до останнього випробовуватиме свою імперію й своє, з дозволу сказати, суспільство на міцність, доки воно остаточно не посиплеться, як у Росії зразка 1917 року, й кремлівський диктатор буде останнім, хто це допетрає. Якщо він і піде на припинення вогню, то тільки заради того, щоби переспрямувати витрати на гібридну фазу. І доки підстаркуваті хлопчаки міряються об’єктивами своїх еґо, відбувається фінал перегонів двох украй виснажених смертельних ворогів, себто нас і орків, хто перший впаде. Наше завдання зараз, щоби це були не ми.
Тут упертість і безкомпромісність Зеленського перекривають усі його очевидні вади й не менш очевидні гріхи, не кажучи про неподобства окремих виконавців із ближнього й дального кола. Серед нас немає тих, хто би не бачив засадничих, кореневих недоліків нашої держави. Та чи означає це, що ми маємо свідомо брати участь у її похованні, якщо негайною альтернативою може стати або якийсь промосковський режим із подальшим поглинанням, або безпосередньо окупаційна влада?
Нагадаю про всяк випадок, що серед держав різного ступеня успішності, зокрема й тих, які ми самі себе без упину закликаємо взяти за взірець, чимало таких, що довший час славилися корупцією, непотизмом і нехтуванням демократичними процедурами (щоб далеко не ходити, Ізраїль або Південна Корея). А були такі, де еліти й широкі народні маси в критичний період наважувалися на генеральне чищення й вихлюпували разом із брудною водою замурзану дитину, позбавляючи її шансу на подальше виховання й удосконалення.
А тепер про впертість. Якби тільки Володимир Олександрович, боронь Боже, вирішив прогнутися, проковтнути приниження й погодитися на всі вашинґтонські вимоги, вочевидь, не останні, то не факт, що схилив би всемогутнього нахабу змінити гнів на ласку, бо, як було сказано вище, всі рішення вже ухвалено. Однак він імовірно похитнув би те, на чому нині тримається Україна, — самоповагу, відчуття безумовної правоти, ту саму вже згадану гідність. На щастя, не прогнувся.
Багато разів казали, що Трамп терпіти не може тих, хто чинить йому опір, але ще більше, всім своїм єством він зневажає слабаків. І не лише Трамп, будь-хто зі світових лідерів може співчувати слабкому партнеру, але не поважатиме його й не рахуватиметься з його намірами. Що саме демонструє президент Зеленський — силу, поганий характер чи відчай, — не має практичного значення. Він діє як кіногерой у безнадійній ситуації, й це… викликає інстинктивну шану, бо інколи висока політика — це проста психологія. Словом, це вдруге від початку великої війни, коли він цілком адекватний запропонованим обставинам.
За останніх три роки на рахунку верховного головнокомандувача й голови виконавчої влади не лише безліч досягнень історичного масштабу, а й чимало помилок і відвертих ницостей — його чи від його імені. Тим не менше, якби моя думка щось важила, я би запропонував на найближчих кілька місяців своєрідний пакт між президентом і громадянським суспільством.
Президент:
- припиняє кошмарити військових;
- припиняє переслідувати політичних опонентів;
- припиняє готуватися до виборів (не в сенсі підготовки заходу як такого, а в сенсі висування себе й своєї сили на наступний термін);
- припиняє «боротися з корупцією», бо, як казав наш колишній співвітчизник, «це не боротьба і це не результат», а дає дихати бізнесу — передовсім не ріелтерам з рітейлерами, укладачам плитки й асфальту, а оборонній промисловості.
Суспільство:
- забуває до пори до часу — хоча б до кінця воєнного стану — про все перераховане в попередньому абзаці;
- забуває до пори до часу про провал підготовки до великої війни;
- забуває до пори до часу про провал мобілізації;
- забуває до пори до часу про неефективність, мстивість і пошуки ворогів не там, де вони є.
Обнулити. Поставити на паузу. Мораторій. Ембарґо. Табу.
Вибори – щойно це буде можливо, не пізніше, але й не раніше.
За це суспільство забезпечує керівництву держави максимальну підтримку й лояльність, а також найвищі рейтинги довіри в опитуваннях КМІС. Однак тільки в обмін на дотримання мінімальних правил пристойності стосовно 1) армії, 2) власне суспільства в усіх його проявах, 3) політичних опонентів.
Облиште, я знаю, що так не працює. Але дуже хочеться, щоби Україна вижила й жила далі.
Нас ніхто не переможе, якщо ми не переможемо самі себе.